У червні 1941 року Німеччина атакувала Радянський Союз. Так почався новий етап Другої світової війни. Німецькі війська швидко просувалися територією України, на той час окупованої радянськими військами. Слідом за вермахтом рухалися невеличкі похідні групи Організації українських націоналістів (ОУН). Головною метою цих груп була пропаганда серед населення та формування місцевих органів влади з людей, що підтримували ідею створення незалежної української держави.
1940 року в ОУН відбувся розкол, утворилися дві великі фракції, а фактично дві самостійні організації на чолі з А. Мельником та С. Бандерою. Бандерівці прагнули революційними методами боротися з будь-якими окупантами України незалежно від національности та ідеології. Мельниківці були готові заради незалежности на компроміси, сподіваючись, що незалежність можна здобути багнетами іноземних армій. Вони робили ставку на гітлерівську Німеччину як на потенційну потужну силу, що здатна перемогти Радянський Союз.
Гітлер напередодні та під час Другої світової війни не раз змінював своє ставлення до надання незалежности Україні, Білорусі та балтійським країнам. У «Майн Кампф» він писав:
«Ми, націонал-соціалісти, цілком свідомо ставимо хрест на всій німецькій іноземній політиці передвоєнного часу. Ми прагнемо повернутися до того пункту, що на ньому перервався наш старий розвиток 600 років тому. Ми повинні спинити вічний німецький рух на південь та захід Європи… Коли ми кажемо про завоювання нових земель у Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі передусім тільки Росію і ті навколишні держави, що їй підпорядковані».
Але вже 1934 року на одній з нарад фюрер заявив, що метою німецької політики на Сході має бути «альянс з Україною, Поволжям, Грузією тощо, але не альянс рівних партнерів, а союз васальних держав без окремої армії, політики та економіки». Згодом, на початку 1941 року, в інструкції Верховному командуванню Вермахту Гітлер зазначав: «Уся [окупована] територія повинна бути поділена на окремі держави, кожна з власним урядом, що з ним потім ми зможемо укласти мир».
Ситуація знову змінилася майже одразу після початку радянсько-німецької війни. Спробу ОУН(б) проголосити незалежність України 30 червня 1941 року німці придушили, а керівництво націоналістів кинуто в концтабори або розстріляно. У реальній політиці щодо незалежної України Гітлер повернувся до ідей, що пропагував у «Майн Кампф».
Восени 1941-го німецькі війська ввійшли у Крим, зайнявши більшу частину півострова. ОУН ще у 1936 році видала брошуру «За Українське море», де чітко окреслено всі питання пов’язані з Кримом. Зокрема сказано (оригінальна цитата. — Авт.):
«Огляди географічного, стратегічного і господарського характеру промовлять за беззастережним належанням Криму до України. Географічне його положення таке, що хто володіє Кримом (з найбільшим воєнним портом, Севастополем) — той диктує свою волю коли не на цілому Чорному морі, то з певністю на північному (отже українському!) його побережжю. Добре розуміють це москалі і до цього, вирішального значення, правила пристосовують цілість своє чорноморської політики».
Першою до Криму вирушила південна похідна група мельниківської ОУН, але потрапити на півострів вона не змогла. У Миколаєві групу захопили німці і знищили. Була і краще вишколена бандерівська похідна група на чолі з І. Осадчуком. у листопаді 1941 року семеро членів ОУН, дочекавшись закінчення боїв на півночі Криму, за допомогою дніпровських рибалок дістались Армянська, рушивши з нього на Джанкой та Сімферополь. У Джанкої оунівцям удалося влаштуватися на «роботу» до місцевої окупаційної адміністрації та поліції. У Сімферополі підпільникам так само пощастило: вони знайшли прихильників, що допомогли облаштувати конспіративні квартири в місті.
Один з учасників похідної групи І. Мор’як згадував:
«Наша дорога скінчилася. Ми на місці призначення і щойно тепер усвідомлюємо наші дійсні завдання. Після п’яти місяців дороги, від села до села, на возі, опалені сонцем, биті дощами і овіяні степовим вітром, прибуваємо щасливо зі Львова до Сімферополя… Це було з початком грудня 1941 р.»
Але проблеми українського руху у Криму тільки починалися. На тлі успіхів німецького наступу на Москву, в Берліні вирішили, що діяльність ОУН становить серйозну небезпеку для Рейху. Через це СД, служба безпеки СС (Sicherheitsdienst des Reichsfuehrers-SS), розіслала на всі окуповані території у Східній Європі таємний наказ, де, зокрема, сказано:
«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета його — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені».
У лютому 1942 року за підказкою російських шовіністів гестапо викрило кількох підпільників у Джанкої, зокрема керівника ОУН(б) Р. Бардахівського. Їх усіх розстріляно. У Сімферополі під час перевірки затримали І. Осадчука. Згодом німці відправили його до Львова, де розстріляли.
Новим провідником українського підпілля у Криму призначили С. Теслю. Завдяки налагодженій роботі протягом 1942 року бандерівцям удалося створити цілу мережу прихильників на півострові. За підтримки ОУН(б) в Сімферополі виникли Український музично-драматичний театр, де працювало до 60 осіб, та капела бандуристів. Також створено «Бюро допомоги українцям» — завдяки йому від голоду вдалось врятувати сотні людей, зокрема відомого художника М. Самокиша. Поступово збільшувалася чисельність ОУН (б), до неї перейшли навіть деякі мельниківці, що так само створили своє підпілля у Криму.
На відміну від інших областей України на півострові бандерівці змогли частково легалізувати свою діяльність завдяки участі у громадських та комерційних проєктах. Це дозволяло ознайомити з діяльністю українських націоналістів широке коло населення, зокрема кримських татар. Кримські підпільники налагодили канали постачання націоналістичної літератури на півострів та її розповсюдження через свої ланки.
Одразу після приходу німців у Криму активізувався кримськотатарський визвольний рух. Українці вважали кримських татар своїми природними союзниками в боротьбі з червоною Москвою. Один з ідеологів ОУН(б) Л. Полтава писав:
«Український націоналістичний рух змагає до збільшення сил українського народу шляхом співпраці з визвольними рухами всіх інших народів, поневолених або загрожених більшовицьким імперіалізмом».
Лідером кримських татар був Амет Озенбашли, видатний письменник і громадський діяч, що прагнув створити незалежну державу у Криму під патронажем Німеччини й Туреччини. З іншого боку, чимало кримських татар були готові на автономію Криму у складі Української держави. Вищезгаданий І. Мор’як писав:
«У всіх моїх розмовах тоді з татарами я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси».
Керівництво ОУН(б) поставило завдання перед кримським осередком налагодити контакти з Озенбашли. Це мав зробити В. Шарафан, що багато років жив у Криму й добре знав місцеву специфіку. Але Озенбашли ухилявся від контактів з бандерівцями, хоч німці й не надали кримським татарам потрібної підтримки у створенні незалежної держави. На місцевому рівні оунівці змогли налагодити співпрацю з кримцями, передусім у боротьбі з червоними партизанами, що мали свої бази у Кримських горах.
Наприкінці 1942 року на Західній Україні створено Українську повстанську армію (УПА) — потужну військову сила, що на неї мусили вважати як німецькі, так і радянські окупанти. З часом лави УПА почали поповнювати представники поневолених народів СРСР, були поміж них і кримські татари. - дай мены теги до цього тексту
