Боснійська література є майже невідомою українським читачам. Загалом це можна сказати і про саму Боснію, - за винятком деякого уявлення про війну у цій країні, що спалахнула після розпаду Югославії, пересічні українці майже нічого про неї не знають. Тому дуже приємно констатувати факт появи в Україні перекладу українською мовою збірки оповідань сучасної боснійської письменниці Меліни Камерич.
Збірка під назвою "Туфлі до вручення "Оскара"" вийшла друком наприкінці 2012 року (видавництво "Фоліо", Харків). Ця подія має особливе значення для українських мусульман, оскільки боснійці є слов'янським мусульманським народом.
В анотації до книжки написано: "Меліна Камерич народилася 11 березня 1972 року в Сараєві. У рідному місті закінчила гімназію та літературне відділення філософського факультету Сараєвського університету. У 1992-1993, під час облоги Сараєва, була асистентом хірурга у військовому шпиталі. Згодом співпрацювала з іноземними медіа та міжнародними організаціями («Лікарі без кордонів», City Link Amsterdam Sarajevo, British Council). Зараз – колумністка кількох боснійських часописів, зокрема жіночого часопису "Азра", речниця «Al Jazeera Balkans». Свої історії пише переважно вночі.
О`Генрі колись написав, що для повноти життя людина повинна пережити бідність, любов та війну. У книжці "Туфлі до вручення "Оскара" усе це є в достатній кількості, тож її можна вважати експрес-курсом із пізнання життя. Ця книжка національна і жіноча, й водночас достатньо міцна для великого світу. У цій книзі багато пошуків ідентичності та ще більше любові. Вона схожа на дихання. Вона належить до тих книжок, після яких уже не будеш таким, як раніше". У Києві книгу можна придбати в мережі книгарень "Є". Переклад з боснійської мови здійснила Катерина Калитко.
Для того, щоб наші читачі змогли отримати деяке уявлення про творчість боснійської письменниці Меліни Камерич, пропонуємо прочитати одне з її найкращих оповідань...
Самотність
Маю гроші. Але гроші нічого не варті. Не маю візи. Отже, не можу вийти з аеропорту. Не можу поїхати швидким потягом до Відня. Тож п'ю віденську каву і їм торт "Захер". Буду ув'язнена в аеропорту, в терміналі С, цілих сім годин.
Скільки парфумів можна перебрати у д'юті-фрі за сім годин? Скільки подарунків купити?
Цукерки "Моцарт". Знову вибір парфумів. Кава. Читаю вчорашні газети. Паскудно бути самому. В аеропорту. Паскудно бути самому будь-де.
Розглядаю людей. П'ю ще одну каву. Від кави мені хочеться пісяти. Іду в туалет уже третій раз. А я тут лише годину.
Аеродроми - це каталоги доль. Роздивляюся людей. Уявляю історії. Хто куди летить. І чому. І до кого? І навіщо? Так мені легше.
Іду в туалет четвертий раз. Біля дзеркала стоїть дівчина. Не знаю чому, але відчуваю страшну потребу запитати, як у неї справи. Стоїть із валізою, і знаю, що стоїть тут уже годину. Знаю це, бо розглядаю людей. Бачила її щоразу, коли йшла в туалет.
Мию руки поруч із нею. А вона мені тихо, ненав'язливо так, дивлячись на моє відображення у дзеркалі, каже поганою англійською: "Ти красива..."
Дивлюся їй в обличчя і думаю: "Боже мій... вона ж плаче".
- Куди ти летиш? - питаю її.
- Не знаю... - каже. А сльози котяться по щоках. Їх вбирає хустка, зав'язана нижче підборіддя.
- Ти сама? - задаю найдурніше запитання на світі. Ми ж усі самі.
- Так... Він пішов і сказав, щоб я його чекала... Тут, у туалеті...
Боюся відповіді, але все-таки запитую:
- Коли він тебе залишив?
- Два дні тому...
Відчуваю, як у мене шлунок стискається.
- Ти голодна?
Вона киває головою. І я за руку виводжу її з туалету. Її звуть Фатма. У Фатми болить шлунок. Фатма плаче. Фатма із Сомалі. А я... я на її місці кричала б.
П'є пігулку знеболювального. Плаче й далі. Тихо. Сльози котяться по щоках. Не знає, чи має паспорт. Може паспорт у нього. А він пішов. І звелів їй чекати його. В туалеті. Вона витягає з кишені свідоцтво про народження. Зігнуте та обторгане. Має 21 рік. І каже: "Він повернеться, іншалла".
Великі заплакані очі стають іще більшими, коли вона бачить працівників охорони. Хапає мене за руку і чекає, поки пройдуть. Їй страшно. Боїться, що буде, якщо її заарештують. Питає мене, чи є в Боснії центр для біженців. Питає, чи Боснія в Америці. Плаче. Каже: "He comes inshallah!"
Не хоче йти зі мною до поліції. Боїться: що скаже йому, якщо він таки повернеться по неї? Питаю її: "Куди він тебе віз?" Не знає. Знизує плечима. Каже: "Я не маю батьків. Загинули. Маю брата. Але не знаю, чи він живий".
І знову плаче. Тихо.
Забуваю про все. Не відчуваю, як час минає. А мені оголошують: "Останнє запрошення для пасажирки Камерич!"
Залишаю Фатму в туалеті. Залишаю їй номер телефону. Обіймаю її. Фатма плаче. Зараз я мушу її залишити. Міцно обіймаю її. І відчуваю абсолютну порожнечу всередині.
Не розумію нічого. Нічого не розумію. Ні самотності. Ні туги. Фатма залишається. Сама. В туалеті віденського аеропорту, із сендвічами, які я запихаю їй в кишені, і пожмаканим сомалійським свідоцтвом про народження. І тоді я думаю: з нею залишається Аллаг та її віра.
Вона подзвонила за десять днів. Нарешті хтось зі служби охорони віденського аеропорту помітив молоду красиву жінку, що вже п'ять днів плакала в туалеті. Фатма більше не плаче.
Каже, що їй пообіцяли надати притулок. І що я - її добра подруга. Я кажу: "Бережи себе, Фатмо, хай тебе Аллаг береже. І давайся чути, Фатмо".
І тоді повільно починаю розуміти, що таке самотність.
Самотність - це не тоді, коли сидиш одна у віденському аеропорту і гадаєш, чи зустріне тебе хтось, коли ти приземлишся вдома.
Самотність - це телефон у центрі для біженців, з якого дзвониш на єдиний номер, що його маєш.
Матеріал підготував: Юрій Косенко
