У неділю, 13 березня, о 15:00 на Майдані Незалежності в Києві (під стелою) відбулася акція Пам’яті і консолідації патріотів України з Донбасу «В ім’я пам’яті загиблих, заради захисту живих».
У цей день вихідці з Луганщини та Донеччини, для яких Донбас — це завжди Україна, згадували своїх друзів, близьких, побратимів, які віддали життя за українську незалежність і територіальну цілісність. Серед присутніх на мітингу були й мусульмани, яких багато з-поміж вимушених переселенців з Донецької та Луганської областей. Зауважимо, що муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов — теж донеччанин, який був вимушений переїхати на підконтрольну Україні територію тільки тоді, коли через проукраїнську позицію подальше зволікання з від’їздом могло коштувати йому не лише свободи, а й життя.
Шейх поділився своїми спогадами про події дворічної давнини і думкою з приводу того, чому це стало можливим:
— 13 березня 2014 року стало остаточно зрозуміло, що це вже не гра регіоналів у сепаратизм, а початок справжнього терору. За тиждень після масового мітингу на центральному майдані Донецька тисячі донеччан знову вийшли сказати, що Донецьк — це Україна. Поки увага центральної влади була зайнята зухвалим захопленням Криму, натовпи гопників в Донецьку відчули себе зовсім безкарно. Ведені своїми кураторами, вони прийшли вбивати.
Вечір 13 березня спочатку був схожий на мітинг тижневої давнини: гімн України, молитва за мир, ми з українськими прапорами, у нас через кордон жбурляють яйцями, фаєрами і камінням. Здавалося, в результаті розійдемося, як і минулого разу: донеччани по домівках, гопники — в автобуси на Ростов та інші райончики, звідки їх організовано звезли. Коли заспівали гімн і начебто захід оголосили завершеним, ми групою близько 20 осіб пішли з площі в бік Міністерства вугільної промисловості, тому що там були припарковані наші автівки. Ми й гадки не мали, що в цей самий час на площі розпочнеться страшне місиво. Чоловіки, яких на початку мітингу представили як самооборону нашого заходу, прикривали від гопників нашу сторону площі, поки донеччани розходилися по домівках. У цей час кордон міліції і ВВшників розступився, утворивши коридор сепаратистам для атаки на патріотів.
У підсумку любителі «русского мира», кількість яких була у декілька разів більшою, просто зім’яли патріотів, б’ючи всім, чим вони запаслися для демонстрації «духовних скрєп». На площі залишалося кілька журналістів, які і відзняли всю цю бійню, зокрема і дівчина фотокор, яка потім все мені докладно описала.
Під роздачу кілерів потрапили не тільки чоловіки, що взяли на себе відповідальність прикривати відхід донеччан з мітингу, але і ті городяни, які просто забарилися, ті, хто не знали про напад гопників і не встигли покинути площу.
… Били (патріотів — ред.) з диким завзяттям. Кров’ю було залито всю центральну частину площі. Бійня відбувалася на очах у міліції і ВВшників, які з усмішкою дивилися, як розправляються з «бандерівцями». Частину побитих чоловіків зігнали в купу в центрі площі (див. Фото).
Троє донеччан були вбиті. Однак з інформаційних зведень двоє убитих таємниче зникли, хоча багато людей бачили саме три трупи. Офіційно оголосили лише про одного загиблого — молодого хлопця Дмитра Чернявського. Дві інших смерті, мабуть, навмисне приховали.
У Києві українці билися з кривавим режимом, у Донецьку — з окупантами і зрадниками, які продали Україну за 30 російських срібняків. Мабуть, тоді людям здавалося, що цей розгул беззаконня і сепаратизму — не справа всієї України, а проблема винятково самих донеччан. Через два роки війни ми бачимо, що це стало бідою і трагедією всієї країни.
Те, що починалося з насильства і вбивств, просто не здатне вирости в щось світле, людяне і справедливе. На зраді, крові і вбивствах не побудуєш щасливу «молоду республіку». Мені дивно, як частина людей на окупованих територіях досі вірить в якесь світле майбутнє під прапором похоронних забарвлень. Невже ще не зрозуміли, що стали навіть не сірою невизнаною зоною, а чорною дірою, яка поглинає будь-яке світло? Там немає майбутнього, там терор 37 року, доноси і натовпи родичів під в’язницями з продуктами. Ось чим закінчується запрошення військ ворога на свою землю. Ми тоді намагалися сказати слово українського Донбасу. За це і загинули хлопці 13 березня 2014 року ввечері на площі в Донецьку, — говорить Саід Ісмагілов.
Дмитро Чернявський, якого згадували 13 березня як першу жертву сепаратистів в Донецьку, завжди мав активну проукраїнську позицію. Був одним із організаторів низки різноманітних культурницьких та партійних акцій. Вважав, що Донбасу потрібно повернути його справжнє, українське обличчя. Із початком Революції Гідности був активним учасником донецького Майдану. 13 березня 2014 року був добровольцем у донецькій самообороні, яка лише починала створюватися та охороняла учасників мітингу за єдність України в Донецьку. Проросійські активісти, яких було переважно звезено з російського Ростова-на-Дону, атакували українських патріотів. Центральний майдан Донецька перетворився у справжнє поле бою. Дмитро зазнав підступного ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів. Помер у кареті швидкої допомоги дорогою до лікарні. В той день — 13 березня 2014 року — загинули ще дві людини, десятки отримали черепно-мозкові травми. 20 лютого 2015 року Дмитра Чернявського було посмертно удостоєно звання Герой України та нагороджено орденом «Золота Зірка» — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народові, виявлені під час Революції Гідності, а Українська Православна Церква Київського Патріархату в червні 2015-го нагородила загиблого медаллю «За жертовність і любов до України».
