Історія війни еміра Тимура (Тамерлана) із золотоординським ханом Тохтамишем вивчена досить добре. Набагато менш відомо про один з її важливих епізодів, що пов’язаний з воєнною експедицією на Дніпро.
Це була вже третя війна між правителями двох наймогутніших держав того часу. В 1391 році Тамерлан у битві на річці Кондурча вже громив Тохтамиша, але через кілька років золотоординський хан зумів відновити боєздатність своєї армії і знову кинути виклик великому завойовнику. Двом тюркським імперіям було мало місця на євроазіатських просторах. Одна з держав мала загинути.
Крім проблем між державами, існувала і проблема особистісних взаємин між двома тюрками. Справа в тому, що Тохтамиш був ханом з роду Чингізидів, які вже майже півтора століття правили Золотою Ордою. Що стосується Тимура, то він був всього лише еміром, що почав свою кар’єру як найманець у середньоазіатських беїв і проклав мечем дорогу до влади. Очевидно, схилити коліно перед Тимуром, відповідно до понять золотоординців, було негідним їхнього хана.
Воєнні операції Тимура в 1395 році частково нагадували знаменитий рейд на Хозарію арабського полководця Мухаммада ібн Марвана в 737 році. Тоді араби, пройшовши Закавказзя, розгромили хозарську армію на Північному Кавказі і почали її переслідування, зайнявши території в басейні річок Дон, Сіверський Донець і Нижня Волга.
Схожою була ситуація і під час кампанії 1395 року. Так само, як і армія Марвана, війська Тимура пройшли двома колонами: через Грузію і вздовж узбережжя Каспійського моря. Вирішальна битва відбулася в квітні. За три дні на річці Терек золотоординська армія Тохтамиша зазнала нищівної поразки. Однією з її причин, за свідченням арабського історика Ібн Арабшаха, були чвари серед командування армії Золотої Орди. Спроби хана налагодити взаємодію та управління військами виявилися безуспішними. У «Родоводі тюрків» недвозначно говориться про те, що «Токтамиш-хан зазнав цієї поразки через прихильність його великих емірів до Тимур-гургана». Відразу ж після того, як результат битви став очевидним, Тохтамиш з групою прихильників втік на північ.
На відміну від кампанії 1391 року, коли після перемоги на Кондурчі Тимур вирішив не переслідувати золотоординського хана, цього разу емір поставив більш амбітну мету — повний розгром Улусу Джучі, перетворення його в слабку і повністю залежну державу. Перед початком походу Тимур провів тотальну мобілізацію в своїй державі, сконцентрувавши в напрямку головного удару практично всі сили, які мав в своєму розпорядженні. При цьому він залишив без захисту більшу частину імперії.
Після перемоги в битві на річці Терек емір відіслав частину своїх військ у Самарканд, щоб прикрити столицю від можливого нападу численних ворогів Тимура. Решта армії рушила слідами Тохтамиша. На думку І. Міргалеєва, у кінці бою Тохтамиш провів нараду емірів, на якій був розроблений план відступу. Згідно з цим планом, один з командирів золотоординців, Удурк, з частиною армії відступив в гори Кавказу, щоб відрізати шляхи постачання військам Тимура. Це змусило середньоазіатського полководця повернутися назад і розбити Удурка.
Залишки армій Тохтамиша пішли на Дніпро і в Крим. Що стосується самого хана, то він зник з невеликою частиною армії в «лісистій місцевості» на півночі.
Тимур рушив на Дон, потім його війська повернули в бік Дніпра. «Прямуючи проти правого крила улусу Джучі-хана, він (Тимур) рушив у той безмежний степ до річки Узі (Дніпро) і в сторожовий загін призначив еміра Османа, який, взявши провідників, відважно відправився в дорогу. Дійшовши до річки Узі, він у місцевості Манкерман (Київ) пограбував Бек-Ярик-оглана і деяких з людей улусу Узбека і більшу частину їх підкорив, так що лише деякі і то з одним лише конем змогли врятуватися… Повернувши від річки Узі, Тимур щасливо попрямував на росіян», повідомляє Шараф ад-дін Йезди.
Бек-Ярик-оглан був еміром західного улусу Золотої Орди із серйозними економічним і людським ресурсами. Знищення цих ресурсів і було головною метою походу Тимура.
Після битви на Синіх Водах (1362) Київське князівство знаходилося в зоні впливу Великого князівства Литовського. Однак говорити про повний контроль литовців над цією територією не доводиться. На думку Б. Черкаса, в 90-і роки XIV століття в степовій зоні між Дніпром і Ворсклою існував Манкерманський (Київський) улус, у який сам Київ не входив.
Рейд армії Тимура на Подніпров’я був короткочасним і демонстрував сили стосовно великого князя Литовського Вітовта, чия армія стояла в повній готовності в Смоленську.
Розправившись з Бек-Ярик-огланом, Тимур рушив далі на північ. Можливо, спочатку в його плани входило знищення всіх князівств північно-східній Русі, в першу чергу найсильнішого з них — Великого князівства Московського. Але дійшовши до земель Рязанського князівства і розгромивши місто Єлець, несподівано Тимур розвернув армію назад. Рухаючись на південь, орда змела з лиця землі низку найважливіших економічних і політичних центрів, зокрема столицю Улусу Джучі — Сарай.
Було кілька причин, що спонукали еміра відмовитися від війни з Москвою. Тимур добре знав, що його військам доведеться вести війну в лісистій місцевості, з уже відмобілізованим противником, маючи в тилу литовську армію Вітовта, на той момент союзника великого князя Московського Василя. Крім того, після взяття Єльця з’ясувалося, що населення краю дуже бідне, замучене поборами і численними війнами. Його грабіж був безперспективним заняттям. Ну і нарешті, головним чинником, який спонукав Тимура відмовитися від походу, було те, що Литва і Москва самі уявляли серйозну небезпеку для Золотої Орди.
Майже відразу після відходу Тимура держава Тохтамиша занурилася у пучину міжусобиці. Цим спробували скористатися Литва і Москва. Але в битві на Ворсклі (1399) литовський князь Вітовт зазнав нищівної поразки від ставленика Тамерлана хана Тимур Кутлуга. Ця подія на ціле століття продовжила агонію Улусу Джучі.
Тамерлан повернувся зі східноєвропейського походу тріумфатором. Попереду його чекали нові битви і великі завоювання.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
