Демобілізованих офіцерів-кримських татар вивозили не в місця висилки, а на розстріл

Про страшні страти офіцерів і солдатів з-поміж кримських татар, які повернулися на Батьківщину з фронтів Другої світової війни, але не застали свої сім’ї вдома (всі вони були депортовані як зрадники), розповідають свідки.

Військовий кухар Асім Джуневтов приховав своє національне походження і деякий час ще прослужив Криму. Після 18 травня минув якийсь час, і він отримав наказ їхати з помічником у відрядження до військових будівельників на Ай-Петрі.

«Вранці рано я піднявся, щоб закип’ятити чай. Поруч з цим будиночком на Ай-Петрі був з правого боку сосновий лісок — я туди пішов за дровами. В цей час під’їхали закриті брезентом машини. З цих машин зійшли люди у військовій формі, погони відірвані, ремені зняті, очі зав’язані і руки зав’язані назад. Всі вони були босоніж. Їх погнали в бік від лісу, до самого обриву над Ялтою. Я їх рахувати почав — 25 осіб, всі в офіцерській формі. І навпроти них вишикувалися автоматники. Я зрозумів, що їх стрілятимуть, командував один полковник. І один генерал з одягу і погонів, я помітив, ходить туди-сюди, щось шепоче. Не міг чути все, мені тяжко було, я відвернувся, а коли повернувся обличчям, людей уже не було, автоматних черг не чув, напевно, їх штовхали, там дуже великий обрив.

Пішов до котла, до мене підійшли два солдати, просили пити. Я дав їм чай холодний, вони пили. А я в свою чергу почав запитувати, хто були ті страчені? „Кримські татари, офіцери, почали вимагати свою сім’ю, підняли шум у Сімферополі, їх там заарештували, відразу засудили до розстрілу. Серед них було 5–6 осіб росіян [йдеться про змішані, російсько-татарські сім’ї]. Це було в 1944 році, в червні або липні“.

Майже такий самий інцидент повторився через рік, високо над берегом між Гаспрою і Місхором, свідком став старий росіянин з місцевих. Там групу кримськотатарських офіцерів зіштовхнули з обриву в море живими.

„Зазвичай такі страти, кажуть, відбувалися у 1945–46 рр., коли демобілізовані офіцери, не знайшовши своїх рідних у Криму, висловлювали обурення несправедливістю скоєного. Таким пропонували зібратися у певний день, нібито допомогти їм виїхати до місць висилки, знайти сім’ї, але вивозили їх на розстріл“.

Схожа, але не у всіх деталях, розправа сталася у зовсім іншому краю Криму. У Судацькому районі, поблизу Туака, групу кримських татар-офіцерів підірвали разом з машиною, на якій доставили туди звідкись з іншого місця. Знаменитий партизан та авторитетний свідок Бекір Османов повідомляв, що 78 татар-офіцерів було розстріляно на схилі Сапун-гори (Севастополь), він же уточнював кількість жертв вибуху в Туаку — 12 осіб.

Набагато пізніше закінчення депортації стався розстріл в Корбекулі, біля стіни сараю для висушування фруктів. Свідки, цього разу не татари, розповідають, що в офіцерів ордени і медалі не були зняті, виблискували на сонці до останньої хвилини. Оскільки страта проходила не у глухому лісі чи на пустельному узбережжі, то за нею багато хто спостерігав, і подробиць збереглося більше. Серед 7 осіб розстріляних 2 — Арнаутов і Подош — були місцевими, їх упізнав у обличчя корбекульський пастушок, російський хлопчик Володя Шеленга, що рано-вранці проходив зі стадом поблизу сараїв. Льотчик Муаррем Арнаутов, брат страченого, дізнався про смерть брата абсолютно випадково, від сусіда по палаті в госпіталі, під час звичайної бесіди, тобто з абсолютно незалежного джерела.

Повідомляють, що в 1945 році велика група середніх і старших офіцерів-кримських татар (300–400 чол.) зібралася у Сімферополі. Вони вимагали повернення їх сімей у Крим. Справа дійшла до Москви, з ЦК партії надійшло розпорядження відправити всю групу тимчасово в який-небудь санаторій на Південному березі, поки буде вирішений технічний бік справи. Так і зробили, а потім відбулося звичайне „вирішення проблеми“, свідком виконання якого була цілком конкретна людина, військовий шофер Гриша: „Була глибока ніч, ми, не знаючи для чого, зупинилися біля будівлі санаторію, в машини почали вантажити якихось людей, охорона була така, що до кожного з цих людей був поставлений охоронець, і кожен вів свого. Я почув тільки, що ми їдемо в якесь дере (ущелина). З нами ніхто не розмовляв. Приїхавши в це дере, ми, вивантаживши людей, почали від’їжджати, я почув часті автоматні черги, почули це й інші водії. Людей [яких стратили] було приблизно чоловік 400“.

Ще одне свідчення — про розстріл на схилі Бабугану, куди офіцерів привезли прямо з Сімферополя; ще одне, того ж роду, — про бійню біля села Топли, а скільки подібних акцій було проведено більш професійно, тобто абсолютно таємно?

Полковник Решат Садреддінов згадує, як після капітуляції Німеччини підрозділи, в яких він перебував, перекинули в Австрію. Тоді і вдалося отримати звільнення, щоб поїхати в Акмесджит. Те, що він побачив там, вразило: ніде не було жодного кримського татарина. Зопалу він попрямував до будівлі НКВС, одягнений по формі, в орденах, медалях, з нагородним „ТТ“.

— Приходжу туди, а там сидить якийсь лейтенант. Я на нього накинувся: як так, чому? Він мені у відповідь починає щось викручуватися, а я думаю, застрелю його, сволоту. Вихоплюю пістолет. І тут хтось ззаду дає мені команду:

— Кругом! Вийти з кабінету!

Я виконую команду, виходжу. А потім підходить до мене якийсь чоловік і каже: „Такі, як ви, офіцери-кримські татари, приїжджали два місяці тому, вимагали пояснити, чому їх сім’ї вислали. А їх, осіб 200–250, посадили на автобуси, вивезли під Карасубазар і розстріляли під Білою скелею. У вас є 24 години на те, щоб покинути Крим“. До сих пір не знаю, хто був цей чоловік. Я з Акмесджита поїхав відразу до Москви і почав з’ясовувати вже там, де знаходиться моя сім’я».

За три дні Решат Садреддінов з’ясував, що його рідні знаходяться в Узбекистані, в місті Бекабад. Приїхавши туди, він знайшов їх в землянках, голодних і хворих.

Аніфе Шевкієва розповідає про те, як її чоловік, старший лейтенант Ібраім Шевкієв, був свідком розстрілу групи кримськотатарських офіцерів між Новоолексіївкою та Джанкоєм. Склад зупинили і наказали всім кримським татарам вийти з нього. Ібраім Шевкієв був без ноги, на милицях. Кілька офіцерів, коли їм сказали, що в Криму їх сімей вже немає і їм треба їхати в Середню Азію, почали обурюватися. НКВСівці відвели їх у бік і розстріляли. Також Ібраім Шевкієв розповідав, що деяких кримськотатарських льотчиків, які висловлювали обурення тим, що поки вони проливають кров на фронтах, їх сім’ї вигнали з будинків і відправили вмирати на чужину, посадили в бочки і скинули з літаків.

Доля солдат, чиї частини стояли в Криму, була іншою. Усеінов Асан з Узунджи (Балаклавський район), що служив у Приморській армії, згадує: «Після 18 травня мені перестали довіряти…. Я почав помічати, що за мною стежать. В один день мене викликав старшина і сказав: «Беріть продукти, ви поїдете в іншу частину, в артполк». Я здав автомат, а продукти не взяв. Мій попутник, старший сержант, привів мене в т. зв. артполк, розташований за Сімферополем і обгороджений колючим дротом. Тут мені дали новий одяг. В цьому полку зібрали з усього Криму кримських татар-фронтовиків, всього 150–200 чоловік. На вишках навколо нас охороняли озброєні солдати. У нас же ні в кого зброї не було. Серед нас було чимало офіцерів-кримських татар і кілька медсестер. Одного разу вночі нас завантажили в машини і привезли до Сімферополя, де нас оточили «зелені кашкети». Всю ніч ми простояли. Вранці нам наказали вишикуватися по чотири і йти до вокзалу. Стрій вели наші, але по краях йшли «зелені кашкети». Прийшли на вокзал, подали команду «Струнко!».
До нас вийшов генерал (заст. Берії), ми не дали йому говорити, почали кричати, щоб прибрали від нас оточення. Генерал дав команду прибрати… і звернувся до нас з такими словами: «Ваші родини знаходяться в Середній Азії. Вибачте, у нас не було можливості розібратися з ними. Ви зараз без будь-якої охорони поїдете в Узбекистан. Ваші рідні знаходяться в дуже тяжкому становищі. Прошу вас не затримуватися в дорозі».

Незважаючи на брак інформації, яка дійшла до нас, вже зараз можна зробити деякі обережні висновки. Судячи з усього, страти татарських офіцерів заздалегідь не планувалися — кілька десятків кримськотатарських солдатів та офіцерів, які лежали в кримських госпіталях, після одужання були благополучно відправлені у середньоазіатське заслання. Розстріли ж, скоріш за все, були спровоковані наполегливістю і послідовністю вимог бойових офіцерів (судячи з усього, їх накопичилося в Криму несподівано багато), які, напевно, користувалися симпатією таких самих, як і вони, фронтовиків — російських офіцерів. Ці кримськотатарські групи грамотно і наполегливо вимагали скасування постанови про депортацію, яка не мала жодної правової основи і суперечила радянській Конституції — все це було дуже серйозно. Тоді, очевидно, і було ухвалено якесь рішення про їх «знешкодження» звичайним для каральних органів методом. Відповідне розпорядження було, очевидно, розіслано в райвійськкомати Криму. Цей висновок випливає з того, що апарат саме РВК був єдиним виконавцем зазначеної акції. Подальше наукове розслідування, безумовно, уточнить цю картину, зображену тут у найзагальніших рисах.

Роздуми над долею обох невеликих груп кримських татар, що відкололися від основної маси народу, і тих мирних жителів, що залишилися на Батьківщині після депортації, і бойових офіцерів, котрі прорвалися на півострів набагато пізніше завершення «етнічної чистки» Криму, приводять до схожих висновків. І перші, і другі не могли не усвідомлювати, що кидають виклик сталінському режиму, виклик не просто небезпечний, але що веде практично до невідворотного смертельного результату.

Що керувало цими гордими людьми, що саме було сильнішим природного і владного інстинкту самозбереження, сильніше навіть любові до ближніх, на вічну розлуку з якими, вони знали, себе прирікають? На це запитання не може бути двох відповідей: це було могутнє почуття любові до Батьківщини, до Криму, яку вони не могли (не хотіли?) подолати. Це було саме те почуття, через яке декількома роками потому почала розгоратися всенародна і багаторічна боротьба за Повернення. Це було почуття, якому зобов’язаний своїми досягненнями весь національний рух кримських татар за повернення на Батьківщину — до Криму.

Ібраім Воєнний

Джерело: Avdet.org