Україна відкрила для себе кримських татар три роки тому — після того, як Крим був анексований. З тих пір саме цей народ став головним фігурантом новин з півострова. Україна стежила за тим, як кримські татари годували заблоковані військові частини, як вони виходили на мітинги з українськими прапорами, як Кремль забороняв Меджліс і вламувався з обшуками в будинки до активістів. З усіх політичних справ у Криму на кримських татар припадає половина — хоча їх частка в населенні півострова не перевищує одну шосту, повідомляє ресурс Liga.net.
Останні три роки Україна домовляється про саму себе, але окупація півострова вивела кримських татар за дужки. Вони опинилися наодинці з Росією — і Москва ось вже тисячу днів проводить операцію «примушення до лояльності». Але в тому й особливість, що між імперією і кримськими татарами взаєморозуміння можливе лише на умовах капітуляції. Питання лише в тому, чиєї саме.
Нинішня війна йде не тільки між двома країнами. Вона йде між цінностями: з одного боку, прорадянська етика, з іншого — пострадянська.
І немає нічого дивного, що Крим і Донбас виявилися найбільш вразливими регіонами України — на радянські часи випав «золотий вік» їх існування, і прорадянська ностальгія тут надзвичайно сильна. А кримські татари виявилися нерадянськими жителями півострова. Тому що не вийде прийняти етику та естетику тієї держави, яка відправила твій народ у депортацію і навісила на нього клеймо «зрадника».
Кримські татари підтримували обидва Майдани саме тому, що ці протести витягали український потяг з того пострадянського депо, в якому він опинився. Але в той самий момент, коли потяг зрушив з місця — прийшла Росія і відчепила від поїзда кримський вагон. Народ, який підтримав етику і логіку Києва, тепер змушений жити в державі, яка на всіх парах рухається в минуле. Те саме, в якому сімдесят три роки тому цьому народу вже не знайшлося місця.
До того ж історія кримських татар руйнує головну духовну скрепу сучасної Росії — міф про «Велику Вітчизняну». Тому що в сучасній РФ історія тієї війни стала справжньою релігією — із своїм пантеоном апостолів і великомучеників. Будь-які рефлексії на тему ВВВ в Росії неприпустимі: єдино можливе трактування тих подій повинне укладатися в формулу «боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом».
А депортація кримських татар руйнує це патріотичне рівняння. Бо якщо визнати її злочином і трагедією, то вийде, що для Криму звільнення від нацистів не стало тріумфом Добра. Що Добро, перемігши Зло, саме скоїло злочин. І будь-який адепт цієї громадянської релігії опиняється перед вибором: або визнати, що це було не зовсім Добро, або заявити, що воно скоїло не зовсім злий вчинок.
Саме тому будь-яка прорадянська людина одразу заявить, що депортація кримських татар була логічним покаранням за колабораціонізм. Що покаяння повинне бути не перед кримськими татарами, а з боку кримських татар. Причому, в радянській традиції всі народи — від білорусів до казахів — оголошувалися народами-переможцями, серед яких траплялися окремі зрадники. І тільки кримським татарам відмовлено в цьому: їх оголошують народом-зрадником, серед якого були окремі герої. І це та сама ситуація, в якій компроміс неможливий.
Росія — це держава етатизму, що переміг. Країна вертикалі, що перемогла: держава тут єдиний суб’єкт, і кожен, хто цю суб’єктність намагається заперечити — ворог. Несистемна опозиція розганяється, паростки вільнодумства викорчовуються, а будь-які акції можуть бути тільки з санкції начальства. Коли в квітні в Санкт-Петербурзі підірвали метро — Кремль збирав офіційний траурний мітинг, не наважуючись віддавати на самоплив навіть скорботу.
А кримські татари мають тривалий досвід боротьби за свої права. Це почалося в Центральній Азії, де народився їх національний рух, що боровся за повернення в Крим. Потім цей досвід став у нагоді в Криму, коли Київ волів загравати з прорадянським електоратом, віддаючи півострів на відкуп «регіоналам» і комуністам. Кримські татари мали свій Курултай (неофіційний етнічний парламент) і Меджліс (неофіційний етнічний уряд), які, не маючи юридичного статусу, були тими гравцями, на які інші змушені були зважати.
Останні три роки Москва займається саме тим, що намагається позбавити кримських татар їх суб’єктності. Заборона Меджлісу, вигнання політичних лідерів, обшуки в селищах компактного проживання кримських татар — це все та сама спроба змусити корінний народ півострова крокувати в ногу і співати хором. Тому що будь-який позасистемний гравець для Москви — це загроза, з якою потрібно не домовлятися, а знищувати.
І якщо ви поглянете на карту Криму, випущену до депортації кримських татар, то назви населених пунктів дадуть недвозначну відповідь на запитання, у кого найбільше історичних прав. І вся трагедія кримських татар саме в тому, що вони опинилися наодинці з Росією.
Вони не можуть покинути Крим — на відміну від українців і росіян у них немає батьківщини поза півостровом і сама ідея добровільної депортації після п’ятдесяти років життя у вигнанні здається їм неприпустимою.
Вони не можуть вести переговори з позиції сили — їх лише 15% від чисельності населення півострова і вони змушені чинити опір спробам Кремля себе асимілювати і розчинити.
Вони опинилися в ситуації, коли навколишня реальність живе поперек всього того, у що вони вірять.
Не забувайте про це.
Павло Казарін
Джерело: Диалог. UA
