Не боятися говорити про болісне, про те, що натикається на осуд і нерозуміння, що замовчується, про що не хочуть чути. Не боятися говорити про «жіноче» і про політичне, про жіноче і водночас політичне. Багато різних і рішучих жіночих голосів звучать цьогоріч на XV Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA у програмі «Проста жіноча рівність».
Одна зі стрічок, представлених на заході — «Мовчазна війна», присвячена долям жінок, що постраждали від режиму Башара Асада в Сирії.
— Від початку конфлікту в Сирії тисячі жінок постраждали від зґвалтувань, що їх сирійський режим використовує як зброю у війні, скоюючи злочин проти людства. Жінки, які висловлюються в цьому фільмі, вирішили порушити мовчанку. Їхні свідчення — рідкісні, виняткові і дуже сумні. Вони — голоси невимовних злочинів режиму Башара аль-Асада, — йдеться в анонсі фільму.
На сайті фестивалю блогер Юлія Кузнєцова поділилася своїми враженнями від перегляду цього документального кіно:
— Вже не вперше французько-британська журналістка Манон Луазу досліджує актуальні конфлікти і порушення прав людини. В її доробку є фільми про російсько-грузинську війну, Другу чеченську, Беслан, вбивство Політковської. У своїй новій роботі, «Мовчазна війна», Луазу звертається до Сирії і закликає зважити на такий тривалий час ігнорований бік збройних конфліктів, як сексуальне насильство. У стрічці зібрані історії жінок, які постраждали від міліційних загонів Башара Асада. Від кривди не вбережений ніхто, вояки проурядової шабіхи не зважають ні на вік, ні на соціальний статус, ні на сімейний стан жінок. Хтось з оповідачок був активною учасницею протестів, хтось лише надавав медичну допомогу постраждалим повстанцям, хтось просто трапився на шляху каральних формувань.
Обставини, «провина» перед режимом не мають значення — жінки є цінним військовим трофеєм, їх можна вигідно обміняти. А насильство над жінками — давня військова тактика. «Режим використовував зґвалтування, щоб зламати чоловіків», — пояснює колишня лейтенантка армії Асада, нині дезертирка. Частина звірств відбувається у секретній в’язниці урядових сил, однак не для того, щоб вберегти злочини у таємниці. Зґвалтування і катування фільмують, а записи надсилають повстанцям. Для жінок, що вижили і змогли звільнитися, насильство продовжується: у патріархальному сирійському суспільстві жертв стигматизують, від них відмовляється родина. «Зґвалтування гірше за смерть» — не лише узвичаєна думка, а і принцип, яким керується громада, помножуючи втрати від війни...
Поділилися своїми враженнями від стрічки «Мовчазна війна» й відвідувачі кінофестивалю. Журналіст і блогер, культурний оглядач Тіна Пересунько написала:
— Подивилась фільм «Мовчазна війна» про масове зґвалтування жінок у сирійських в’язницях режиму Башара Асада… Влада розпочала їх переслідування — затримання, катування й цілеспрямовані згвалтування в спеціальних в’язницях — після розгрому революційного повстання проти авторитарного режиму Асада у 2011 році. З того часу кількість арештів, катувань і сексуальних знущань саме над жінками, підозрюваними в участі в антивладних мітингах і «тероризмі», зростає. Найстрашнішим є те, що дивом виживаючи й вириваючись з в’язниць (наприклад, одну дівчину, в якої стався інсульт після чергового зґвалтування одразу п'ятьма військовими, врятував лікар, повідомивши тюремникам, буцімто вона померла), жінки приречені на зневагу з боку власного суспільства. Після таких злочинів й осквернінь жіноче тіло, що згідно з так званими традиційними релігійними цінностями вважається храмом, стає носієм не честі, а сорому. Тому матері їх виганяють з дому, а власні брати чи батько можуть убити. Та навіть після цього вони зізнаються, що сумують за Сирією і мріють «ще раз поцілувати маму…».
Одна з оповідачок — дівчина 1986 року народження. Я думала про те, що могла народитись не в Києві, а, наприклад, в Дамаску і так само, як і вона могла в кінці своєї реальної документальної історії передбачити: «Цей фільм подивляться, трохи поніяковіють, але потім далі житимуть своїм життям»…
Журналіст та медіаексперт Роман Кабачій теж висловив думки, які виникли у нього під час перегляду цієї кінострічки:
— Фільм французької режисерки Манон Луазо, котра мала приїхати до Києва і, на жаль, не приїхала. Тому розмови по фільм не було, не було й оплесків, деякі лишалися у кріслах ще по кілька хвилин, це свідчення суцільного жаху. Дівчата, яких ґвалтують у тюрмах п'ятеро чоловіків щовечора (уранці «прослуховування» і побої); дівчата, яких ґвалтують і перерізають горло опісля на очах у матері і батька під час входу війська Башара в місто; дівчата, які чинять самогубства; дівчата, яких вбивають батько чи брати після зґвалтування чужими чоловіками. Бо, як виявляється, не всі родини можуть це нормально прийняти. Вочевидь, більшість опитаних Манон жінок зняті поза межами Сирії (деякі з них з затемненим обличчям або сидячи спиною). «А ми ж були інтелектуалки!», — каже одна з них, тужачи за вітчизною. Питання, яке я собі поставив — як можна ходити в мечеть, молитися Богу, шанувати свою матір, жінку, сестру і потім ґвалтувати чужу жінку, матір, сестру… Щодня, до крові, до випадків викиднів та інсульту. Це якесь вироджене уявлення про цінності і світ. Героїні фільму кажуть: «Це наша східна культура, і ми під тиском і режиму, і суспільства після того, що з нами зробили».
Довідково:
Манон Луазо почала створювати документальні фільми 1997 року в Москві для каналів France 2, Arte, Canal+ переважно про проблеми з правами людини, заборонені місця й заборонені землі на кшталт Чечні, де вона пропрацювала більше десяти років. Після Росії вона створила кілька фільмів в Афганістані, а також в Індії та Пакистані. Усі ці роки її пристрастю було розповідати ще невыдомі історії, сприяти тому, щоб заборонені голоси були почуті.
ФІЛЬМОГРАФІЯ
Вибране: Грозний (2003), Зниклі жінки (2006), Серійні вбивства у країні Путіна (2008), Жіноча революція в Ємені (2013), Війна в Чечні без сліду (2015)
