У Києві на Контрактовій площі 29 січня відбулась акція до Всесвітнього дня хіджабу — дати, запровадженої на знак підтримки мусульманок, що живуть у країнах, де послідовники ісламу становлять релігійну меншину та виборюють своє право залишатися покритими.
Захід організували та провели волонтерки ГО «Мар’ям» (голова — Олена Мироненко) за підтримки Ісламського культурного центру Києва та Ліги мусульманок Україні.
Мета акції — донести до суспільства інформацію про значення хіджабу в житті мусульманки, спростувати стереотипи про «пригноблену» жінку, що її нібито «примушують» покривати голову хусткою та вбиратися у скромний одяг, розповісти про права послідовниць ісламу, зокрема право на вільний вибір одягу, та про випадки нерозуміння та несприйняття, з якими стикаються жінки в хіджабах на роботі чи навчанні.
Як пояснює Вікторія Нестеренко, очільниця правозахисної організації «Разом із законом» та посол всесвітньої організації World Hijab Day Organization, що долучилася до акції, мусульманки в усьому світі стикаються з дискримінацією та нетерпимістю через те, що носять хіджаб, і Україна не виняток:
— Такі ініціативи, як Всесвітній День Хіджабу, дуже важливі для нас, щоб боротися з ксенофобією, дискримінацією та долати стереотипи. <…> В Україні суспільство досить толерантно ставиться до мусульманок у хіджабах та мусульман загалом. Однак до нашої правозахисної організації іноді звертаються мусульманки, що стикаються з проблемами через носіння хіджабу. Наприклад, нам розповідають про проблеми з працевлаштуванням, навчанням, зрідка — й напади на вулицях, прояви ненависти. Тому впевнено можу сказати, що хіджабофобія в Україні є.
Перехожі зупинялись біля стенда активісток «Мар’ям», частувалися кавою, спілкувалися з волонтерками, дізнавалися про права та проблеми послідовниць ісламу. Зацікавленим пропонували виявити солідарність з мусульманками, на один день убравшися в хустку — треба сказати, охочих виявилося багато.
Киянкам дарували хустки та палантини, допомагали пов’язати їх, примірявши на себе новий образ, та зробити світлину на згадку, а за бажанням і розмістити її на своїх сторінках у соцмережах.
Дівчата й жінки, що в такий спосіб вирішили підтримати мусульманок, діляться враженнями:
— Я відчуваю себе королевою, — каже Дарина. — А взагалі я думаю, що дуже сумно, що українська жінка втратила цю традицію носити хустку, бо це зовсім інше відчуття, ніж коли без неї. Просто мусульманки змогли зберегти цю традицію, а ми, на жаль, утратили, — каже дівчина, згадуючи головні убори українських жінок у минулому: намітки, серпанки, очіпки тощо. — Тому є чого повчитися в мусульманок. <…> Я думаю, що у мусульманок доволі складна доля в тому плані, що вони справді стикаються з нерозумінням суспільства, й мені справді хочеться їх підтримати, сказавши: «Так, я вдягаю цей хіджаб! Так, я вас підтримую! Так, я поважаю вас і вашу культуру, захоплююсь вами!»
Поділилася думками й сестра Дарини, Уляна:
— Мені дуже подобається…На акцію нас покликав наш добрий знайомий. Щодо хустки, я думаю, що це вибір кожного. Жінка має відчувати, що якщо це її, що їй це підходить, відповідає її переконанню — тоді це прийнятно. Але якщо ні, тоді це не на часі, й, можливо, за якийсь час ти до цього прийдеш сама. Я вважаю, що треба робити те, до чого лежить душа, до чого ти відкрита.
— Я випадково дізналася про цю акцію,— каже ще одна киянка, Ірина. — Охоче приміряла хіджаб, і згадала, що в мені є якась частка крови етнічних мусульман: серед моїх предків є й люди з Кавказу — це мої пра-прадіди по батьківській лінії. Тож за народженням мене б, мабуть, могли вважати мусульманкою. Але я нею не є, хоча моє серце поділено між українцями з традиційним для нас віровизнанням та мусульманами. Тож охоче підтримую мусульманських жінок.
Треба сказати, що не всі з перехожих жінок, які підходили, зголосилися приміряти хіджаб і в такий спосіб підтримати мусульманок. Одна з киянок, що не назвалася, каже:
— Мабуть, такі заходи потрібні, ми ж нічого про мусульман не знаємо. Я думала, що насправді дівчат примушують кутатися й закриватися, а виявляється, що вони виборюють право носити хустку! Ніколи б не повірила, але ось поспілкувалася й дуже здивована. Ні, я не буду приміряти хіджаб, це точно не моє, воно мені не личить — але якщо це справді вибір жінки вбиратися так, то це — їхнє право, і ніхто не має їм забороняти це робити.
І все-таки тих, хто охоче надів хустку, було значно більше. Жінки від зовсім юних до пані елегантного віку обирали хустки й палантини, приміряли на себе образ покритої мусульманки, а головне — вільно спілкувалися з послідовницями ісламу. Могли отримати щирі відповіді на питання, що стосувалися життя мусульманок і їхніх прав. Цікавилися киянки й повсякденним життям мусульманок: ставленням до них у родинах, на роботі, у школах та вишах. До речі, багато хто своїми запитаннями давав зрозуміти, що в суспільстві досі поширена думка, що мусульманка — неосвічена, «затюкана» чоловіком, а її призначення — сидіти вдома й народжувати дітей. Тож багато співрозмовниць щиро дивувались, дізнавшись, що розмовляють із мусульманками, які нерідко мають не одну вищу освіту, реалізовані у професійній сфері, політиці, громадській діяльності. А щодо реакції на розповіді про високий статус, що його має мусульманка в ісламі, і про те, з якою повагою ставляться до неї в родині — це окрема тема…
Цією культурно-просвітньою та правозахисною акцією у столиці заходи до Всесвітнього дня хіджабу не обмежуються. Організації, що входять до Конгресу мусульман України, проводитимуть їх найближчими днями в різних містах України.
