Кров — це ще не все?

Кров — це ще не все?
11.04.2006
Оцініть статтю: 
(69 оцінки)
supervisor
Зображення користувача supervisor.

Останнім часом я зробила для себе два відкриття, тобто змогла нарешті чітко сформулювати думки, які досі залишались неусвідомленими. Перше відкриття — ми давно живемо у світі без кордонів. Екологічна безвідповідальність шкодить усім без винятку живим істотам на нашій планеті. Глобальні економічні процеси зав’язали в гордіїв вузол економіки всіх країн, отже, впливають на долю мільярдів людей. Культурна криза охопила весь більш-менш цивілізований світ. Тому дивно, коли ніхто не помічає, сидячи перед екраном телевізора чи нишпорячи в інтернеті, що ми затиснуті в кулаку Боса на ймення Iнформація.

Це означає, що ми не лише неспроможні осмислити інформацію, а й навіть засвоїти її. Під цими жахливими завалами деградувала не одна мисляча істота, а дехто просто нею так і не зміг стати. За нас є кому думати: від політологів до знаменитих офір масової культури. Це — несправедливо. Але кому ми пожаліємось на несправедливість, живучи у світі, який обгородили для нас політики й церковники? Власне, віра тут ні до чого, бо всі великі світові релігії — гуманні й толерантні, та коли церква співпрацює з владою, політикою й бізнесом, то діє в їхніх інтересах, а це неминуче породжує расизм і ксенофобію, а відтак — насильство. У світі, покресленому кордонами, завжди існуватиме насильство, цьому не зарадять ані громадянське суспільство, ані свобода слова, бо вони не зможуть реалізуватись уповні.

Україна теж відгороджена від світу, хоча її Конституція забороняє розпалювати міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу, пропаганду насильства й порнографії, як й у кожній цивілізованій країні. Зрештою, у ній проголошуються фундаментальні права громадян, які теж не забезпечуються. Тобто не існує законів, які б гарантували дотримання тих чи інших положень Основного Закону. Світ без кордонів означає ще й те, що тепер нічого не можна приховати від світової громадськості. Україна не визнає своєї ксенофобії, Білорусь — відсутності свободи слова, Росія — обмеження діяльності правозахисних організацій, однак цілий світ про це тільки й говорить. Представники влади цих країн наївно вважають, що найкращий спосіб ухилитися від міжнародних зобов’язань — це оточити себе кордоном, який насправді існує лише задля того, щоб захищати від тероризму або відстоювати національні інтереси.

Найсвіжіший приклад — грубе порушення українською владою Конвенції про біженців, коли було депортовано десятьох узбеків. Згідно з цією Конвенцією під захистом приймаючої країни перебувають не лише особи, котрим надано статус біженця, а й шукачі притулку. Українській владі, як і міжнародній спільності, було добре відомо про минулорічні криваві події в Андижані. Зважаючи на те, що шукачі притулку могли виявитись небезпечними свідками, депортувати цих людей, не допустивши до них ні адвокатів, ні представників правозахисних організацій, — просто не по-людськи. Боротьбою з тероризмом можна виправдати нині будь-який злочин: катування в’язнів в Iраку, вбивство безневинного бразильця в Лондоні, принесення в жертву сотень дітей у Беслані. Але зараз мова не про невиправну помилку нашої влади та про те, що вона її не визнає, а про те, чи здатні ми самі осмислити факти з точки зору нашої громадянської й просто людської свідомості, незалежно від того, як нам подають їх офіційні та приватні ЗМI, за якими стоять політики, схрещені з бізнесом і релігійними конфесіями. Щодо римо-католицької та греко- католицької церков, то вони стоять осторонь від політики, однак й їм потрібно виживати в цьому штучно створеному протистоянні між Заходом і Сходом, чужинцями й панівною нацією.

Це можна зрозуміти, однак повсякденна нетолерантність виявляється на кожному кроці, тільки зайде мова про «лиц кавказской национальности», євреїв чи людей з іншим кольором шкіри. Найменш лихе слово, яке може сказати про них сучасний український, а також європейський інтелектуал чи просто освічена людина: «Я їх не люблю». Але чи може він пояснити, за що саме не любить? Ні, бо нездатний, попри всю свою ерудицію й претензію на космополітизм, мислити незалежно від свого культурного стада, почавши з єдиної відправної точки, на якій побудовано гуманізм: усі люди рівні між собою. Цікаво, чи знають ці освічені люди, які називають себе елітою нації, що в ХV столітті чимало європейців утікало до Османської імперії, навіть приймало там іслам, бо ця держава була більш цивілізована й лояльна до мислячих людей, ніж країни Західної й Східної Європи, де лютувала інквізиція й переслідувались релігійні дисиденти? Або те, що готику привнесли хрестоносці, зачаровані високою культурою Сходу? Або, що з Мартіна Лютера почав активно поширюватись антисемітизм і саме церква, разом із владою, звела стіну між двома цивілізаціями, які почали пізнавати одна одну через торгівлю, мистецтво, побут і, чого гріха таїти, через шлюби? Отже, кордони, проведені політиками й церковниками, зупинили процес зближення різних культур і народів, це сталося відносно нещодавно. Тому не можна назвати ворожнечу чимось природним, переданим нам із кров’ю. Це все — наслідок виховання й пропаганди. «Вони — погані», — кажуть нам про чеченців, темношкірих й усіх мусульман, добре помічаючи різницю між людьми своєї раси чи національності. Подібні стереотипи вигідні політикам, котрі маніпулюють нами при кожній нагоді, не тільки перед виборами. Немислячий загал дуже швидко охоплює страх, який називають по-іншому — «патріотизм». «Давайте добре мислити — ось перша умова моралі», — писав Мішель Монтень.

Влада не повинна демонструвати своїх симпатій до певної релігійної конфесії в поліконфесійному суспільстві, бо це не лише несправедливо, а й небезпечно. Усім відомо, яке підґрунтя має нинішнє протистояння між Сходом і Заходом, боротьба з міжнародним тероризмом — це джерела нафти й ринки збуту. Провокації, на зразок карикатур на пророка Магомета, — тривожний знак того, що толерантність без взаєморозуміння нічого не варта. Релігійні почуття мусульман були дуже боляче покривджені, бо іслам — така ж гуманна релігія, як християнство чи буддизм, тому зображення бомби поруч із пророком Магометом — це не вияв свободи слова, а наруга над святинею мусульман. Iнтелектуал, виплеканий на спекулятивній філософії, неспроможний відчувати, хоча заради грошей захищатиме порнографію й насильство, що значно небезпечніше, ніж масова культура. Таким чином пересічна людина не має змоги задовольнити такі свої фундаментальні духовні потреби, як потреба в гідності, самоповазі, взаєморозумінні. Будь- яка толерантність, національна, політична, релігійна, вимагає від людини не прийняття, а осмислення.

Тепер повернемось до так званої загрози національній безпеці. Якщо в Україні не карають за заклики до сепаратизму, зганьблення державної символіки, зневагу до державної мови, то за це мають відповідати уряд і Служба безпеки, уся законодавча й виконавча влади, бо вони повинні гарантувати безпеку громадян. Але, з іншого боку, я змушена визнати, що серед наших націонал-патріотів є чимало ксенофобів, котрі замість того, щоб мислити раціонально, послуговуються сумнівними вченнями, які пропагують чистоту крові, а «Шлях аріїв» чи «Арійський стандарт» вважають більш авторитетними, аніж Загальну декларацію прав людини й «Iсторію України» М. Грушевського чи «Кобзар» Т. Шевченка, бо наш великий поет ніколи не був ні расистом, ні ксенофобом, а був гуманістом і європейцем у сучасному розумінні цих слів. Щоб мислити, потрібно відчувати. Поставити себе, як учить Iсус Христос, на місце тієї людини, в якої батько, приміром, казах, а мати — українка, а не роздумувати над розведенням племінної української породи. Патріотом і громадянином робить не кров, а усвідомлення того, що ти — частка своєї Батьківщини, і від твоєї честі залежить її честь.

Друге моє «відкриття», яким мені хотілось би поділитись, я б сформулювала так: той, хто губить на життєвій дорозі людські почуття, рано чи пізно починає служити злу. Агресія скривджених, цинізм ділків, пофігізм обивателів і споживачів масової культури — все це завдає більше шкоди національній безпеці, ніж узбецькі шукачі притулку, чеченські жінки з дітьми, переклад Корану чи поеми Нізамі, чи будівництво нової синагоги. Не кажучи вже про передвиборні обіцянки й спекуляції на тему другої державної мови. Тут нас не захистить наша кров, навпаки, — вона може безневинно пролитись.

Галина ПАГУТЯК

Письменниця, учасниця правозахисного руху, працівник юридично-консультаційного центру «Права людини не мають кордонів». Мешкає у Львові.

Газета «День», №43, п\'ятниця, 17 березня 2006

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.