Одеса 24 березня приймала учасників міжнародної наукової конференції — круглого столу, присвяченого 350 річниці дослідницької місії-подорожі землями південної України та Криму видатного турецького історика й географа Евлії Челебі.
У конференц-залі Одеської облдержадміністрації на запрошення організаторів заходу — ВАГО «Альраід» та Українського центру ісламознавчих досліджень — зібралися провідні науковці, громадські й релігійні діячі, щоб віддати належне внеску османського дослідника в історію та обміркувати виклики, що постають не лише перед наукою та освітою, але й перед Україною, як повноправним гравцем на геополітичній арені — зокрема, торкалися питання зовнішніх відносин нашої країни та країн Сходу.
У заході взяв участь і Руслан Халіков, експерт Українського центру ісламознавчих досліджень, учений секретар Українського інституту стратегій глобального розвитку й адаптації. У своїй ґрунтовній доповіді про відносини України й Туреччини він, зокрема, зазначив, що нинішнє зближення наших країн спричинене скоріше зовнішніми чинниками, тобто має тактичний і випадковий характер:
— Але насправді таке зближення є цілком сподіване в контексті становлення кількох регіональних центрів впливу, що претендують і на вплив у глобальному вимірі. Ідеться передусім про розвиток транснаціональних тенденцій на Близькому Сході й на пострадянському просторі. Станом на другу половину 2010-х років на Близькому Сході можна виокремити три впливові глобалізаційні проекти, що претендують на лідерство в ісламському світі: турецький, арабський та іранський — перший і третій отримали як інструмент реалізації своєї доктрини чинні уряди й починають змагатися за місце регіонального лідера з перспективою посісти місце лідера цілого ісламського світу.
Конкуренція всередині ісламської цивілізації сприймається учасниками принаймні так само серйозно, як і конкуренція з Заходом, а подекуди внутрішня, регіональна, боротьба є важливіша, і для перемоги в ній усі сторони готові навіть об’єднати зусилля з позарегіональними партнерами. Так, Туреччина — активний член НАТО, а Іран від 2015 року так само почав активно налагоджувати стосунки з ЄС і США.
Обидва проекти, як зазначив Руслан Халіков, звертаються й до незахідних партнерів. Зокрема, протягом 2015 — початку 2016 років Іран присвятив чимало уваги налагодженню співпраці з Російською Федерацією. Туреччина й собі заявила про свою підтримку України:
— Відповідно, здійснено стратегічні візити Путіна до Ірану восени 2015, і Порошенка до Туреччини навесні 2016. Триває дипломатична та військова співпраця кожної пари держав. Утім, сьогодні здається, що обидва напрямки є радше тактичні, ніж стратегічними, і розглядаються близькосхідними гравцями скоріше як пошук потенційних сателітів, ніж як реальне підсилення власного статусу. Пострадянські країни так само важливі для ісламських глобалізаційних проектів як території для місіонерської активності, бо релігійна ідентичність мусульманських народів на цих теренах унаслідок десятиліть насильницької секуляризації стала досить аморфною, а після розвалу СРСР релігійна активність значно підвищилася, отже виник попит на місіонерів, щоб відновити ісламську традицію, — висловив своє бачення Руслан Халіков.
Експерт зазначив, що попри ситуативність партнерства з Туреччиною, Україна може отримати від неї вагому підтримку цієї економічно розвинутої держави з потужною армією. Крім того, для України важливим бонусом буде можливе покращення стосунків із Константинопольським патріархатом, що у своїх політичних кроках частково залежить від позиції офіційної Анкари.
— Разом із тим, — зазначає Халіков, — ставши партнером одного з глобалізаційних проектів, треба бути готовим підтримувати свого партнера в разі регіонального конфлікту, що безпосередньо не стосується нашої держави, і це гостро відчула Росія, змушена підтримувати проіранську лінію в Сирії, фактично створивши з Іраном альтернативну західній коаліцію, витративши значну суму на військову операцію та наражаючись на помсту з боку джихадистів. Зі свого боку, Україна як партнер Туреччини може отримати на своїй території терористичну загрозу з боку курдських антитурецьких сил (які до того ж останнім часом відкрито співпрацюють із Росією). Відомо, що Україну внесли до «чорного списку» представники «Ісламської держави», навіть попри фактично пасивну роль у західній коаліції.
Але варто зрозуміти, що свідоме стратегічне партнерство двох держав може дати набагато більше переваг, ніж ситуативне та спорадичне. Для такого партнерства треба віднайти надійніші точки перетину, ніж тимчасова політична кон’юнктура. Важливо переосмислити спільну історію, адже дотепер існує стереотип про Туреччину як не лише чужу цивілізаційно та історично державу, а й історичного ворога. Побіжно треба зазначити, що така репутація створювалася за радянських часів і щодо кримських татар, і вона досі поширена в побутовій рефлексії українців. Безумовно, виокремлення численних історичних епізодів співпраці українців (зокрема українських козаків після зруйнування Запорізької Січі) допоможе узгодити спільну історичну пам’ять і створити образ Туреччини як партнера та дружньої культури.
Руслан Халіков підкреслив, що треба цікавитися не лише політичною історією, але й історією культури, щоб побачити точки перетину в мові, кухні, одязі тощо й згодом перекласти результати цих знахідок мовою масової культури.
— Цікавим прикладом такої тенденції є, наприклад, рок-фестиваль «Дунайська Січ», що вже двічі відбувся в українському місті Ізмаїл. Завдяки подібним музичним фестивалям, кінострічкам на історичну тематику й іншим заходам можна сприяти поширенню серед українців позитивного образу Туреччини. Разом із тим маємо сприяти поширенню позитивного образу України серед турків.
До співпраці на такому рівні відносяться й наукові пошуки в галузі українсько-турецьких відносин, наголосив у своїй доповіді Руслан Халіков:
— Наприклад, важливий проект видання творів мусульманських філософів і вчених, що жили на території сучасної України. Так само правильно було б зробити двомовне видання принаймні тих частин «Сеяхатнаме» («Книгу подорожей») Евлії Челебі, котра розповідає про його перебування на територіях, що сьогодні у складі України, зокрема Криму й Півдня. Власне наявність таких історичних свідоцтв, як «Книга подорожей», може стати підтвердженням того, що сьогодні ми не конструюємо спогади, а дійсно орієнтуємося на історичну пам’ять, яка допоможе встановити добросусідські відносини й перевести співпрацю між Україною та Туреччиною на стратегічний рівень.
