З доповіді заступника голови правління ГО «Українська ініціатива», співробітника відділу історії країн Азії та Африки ДУ «Інститут всесвітньої історії» Ольги Тимчишин розпочався шостий день роботи VI Міжнародної ісламознавчої школи «Іслам в сучасному світі: історичний, культурний, інтелектуальний простір». Дослідниця запропонувала учасникам своє бачення теми «Зрілість громадянського суспільства в Тунісі як запорука успішності здійснення реформ».
Як зазначила доповідачка, арабський світ протягом тривало часу не знав прикладів успішної демократизації:
— Правлячі режими — це або авторитарні монархії, або наскрізь корумповані відверті тиранії, екстремізм, конфлікти, політична стагнація — ті явища, які, хочемо ми чи ні, характеризують життя арабського світу. На цьому фоні мирні демократичні перетворення у Тунісі тяжко переоцінити.
Говорячи про «арабську весну», яка розпочалась саме у цій країні, Ольга Тимчишин назвала декілька сценаріїв розвитку цих подій у різних країнах арабського світу:
— Перший: влада купила лояльність опозиційно налаштованих громадян — Кувейт, Саудівська Аравія, інші нафтовидобувні країни Перської затоки; другий: придушення виступів — Марокко, Алжир, Судан; третій: слабкість опозиції не дозволила розпочати масові протести — Мавританія, Оман; четвертий сценарій: вилилась («арабська весна» — ред.) у тривалі конфлікти, в яких задіяно багато чинників, зокрема іноземних — Сирія, Лівія, Ємен; п’ятий варіант: ситуація розгорталась за туніським сценарієм, але після умовної революції прийшла контрреволюція, і зрештою, країна повернулась до авторитарної форми правління — Єгипет.
Доповідачка наголосила — потрібно розрізняти причини й фактичний привід революції:
— Причиною протестів у 2011 році було небажання жити в умовах авторитарного режиму, а приводом став акт самоспалення торговця Буазізі в місті Сіді-Бузід на знак протесту проти свавілля поліції. Після цього виникла хвиля протестів та демонстрацій. Потрібно підкреслити, що жертв у Тунісі практично не було. Бен Алі зрозумів, що йому не вдасться втримати владу й покинув країну, забравши деяку частину свого багатства. При цьому обійшлось без його переслідувань та судів, натомість революціонери сконцентрувались на побудові нової держави. Було сформовано Революційну раду, тимчасовий уряд, який складався лише з цивільних осіб, а не з воєнних, як це було в Єгипті. Було проведено вибори, явка на яких була високою. У результаті виграла ісламська партія «Ан-Нахда» (лідер — Рашид Ганнуші) з результатом 41% голосів, — нагадала Ольга Тимчишин хронологію подій.
Як зауважила дослідниця, суспільство у Тунісі виявилось розділеним на прибічників ісламізму та секуляризму. Це неоднорідні поняття, адже серед секуляристів є ліберали, соціалісти, комуністи тощо, а серед ісламістів можна виокремити поміркованих, крайніх салафітів та екстремістів.
— Курс «Ан-Нахди» зазнавав нападів з двох боків. Крайні салафіти говорили, що члени партії — віровідступники, екстремісти на знак протесту скоювали вбивства, зокрема світських політиків Мохаммеда Брахмі (25 червня 2013) та Шукрі Бельіда (6 лютого 2013), що різко підвищило градус напруження. Секуляристи, у свою чергу, говорили, що «Ан-Нахда» прагне насильно впровадити шаріат, вдаватиметься до дискримінації невіруючих. Все це сильно розхитувало ситуацію та спричинювало внутрішні протести. Проте партія не придушувала ці протести, а розпочала діалог з метою пошуку компромісних рішень. Було сформовано уряд технократів, і країна розпочала підготовку до виборів, на яких «Ан-Нахда» програла, а до влади прийшли секуляристи. Президентом став Беджі Ас-Себсі, зараз йому, до речі, за 90 років, але реваншу старої системи не відбулось. «Ан-Нахда» залишається в політичному житті Тунісу. Країна поступово стабілізується завдяки демократичним реформам.
На думку Ольги Тимчишин, цей приклад є унікальним для всього арабського світу. На фоні того, що сталось, Туніс кваліфікується Вашингтоном, ЄС та низкою інших країн як «зразкова модель дій».
Відповідаючи на запитання: «Чому Туніс?», дослідниця відзначила:
— По-перше, суспільство там було найбільш секуляризоване та освічене, на відміну від Єгипту, де десятки мільйонів людей не вміють читати і писати. Освіченими людьми тяжко маніпулювати, тому екстремістам було непросто діяти.
По-друге, в країні були елементи громадянського суспільства, економіка перебувала у відносно непоганому стані, якщо порівняти її з іншими арабськими країнами (тут ми не враховуємо ті країни, економіка яких ґрунтується на нафтовидобуванні). Структурний аналіз економіки виявляв її життєздатність. Був наявний певний прошарок середнього класу.
По-третє, ісламісти, які в часи диктатури Бен Алі проживали у вигнанні, постійно підтримували контакт з Батьківщиною і, хоч вони і були пов’язані з закордонними організаціями, враховували специфіку регіону.
По-четверте, Туніс зазнавав меншого впливу ззовні, адже ситуація в ньому має менший вплив на регіон, — підкреслила доповідачка.
На переконання Ольги Тимчишин, досвід Тунісу свідчить про те, що демократія може обернутися на фікцію, якщо її накидати ззовні:
— Суспільство має бути достатньо зрілим для того, щоб свідомо зробити вибір на користь демократії, воно має бути здатним гармонійно вписати її в національний контекст і розвивати.
Нагадаємо, VI Міжнародна ісламознавча школа цьогоріч проводиться в Одесі на базі Ісламського культурного центру громадської організації «Аль-Масар», її організатори — Український центр ісламознавчих досліджень, Громадська спілка «Всеукраїнська асоціація «Альраід», Міжнародний інститут ісламської думки (International Institute of Islamic Thought).
