Здійснено аналіз коранічних тлумачень питань війни, миру, міжнародної безпеки. Доведено, що Коран не закликав до насильства і терору і не містить норм, які могли б навіть бути використані для їх виправдання. Коран закликає до мирного співіснування, взаємного визнання і взаємодії між людьми незалежно від їх конфесіональної, національної і расової приналежності.
Абу Аль-Рруб Емад Мустафа
Актуальність теми пов'язана з одним із найголовніших питань сучасності — питанням війни і миру, зміцнення миру на всій землі. Відстояти мир — немає зараз більш важливих завдань у міжнародному плані для всіх народів планети. Тому цілком закономірний інтерес релігійних і державних діячів мусульманських країн до цього питания. Він продиктований об'єктивними обставинами, оскільки на території "мусульманського світу" продовжують існувати вибухонебезпечні осередки напруженості.
Мета статті полягає у тому, щоб розкрити миролюбну позицію коранічного тлумачення питань миру. Коран містить досить велику і сильну нормативну базу протидії насильництву і терору, закликає до встановлення міжособистісних і міжконфесійних відносин на основі принципів рівності, віротерпимості і справедливості, мирного співіснування цивілізацій і культур. Хоча останнім часом усе більшого поширення набувають спроби штучної мілітаризації коранічного вчення, у тому числі й концепції "джихаду". У цьому контексті робляться висновки про неминучість боротьби "світу ісламу" проти "світу Заходу", несумісність мусульманської і західної цивілізацій. У контексті такої поверхневої оцінки змісту Корану основна увага приділяється критиці "джихаду", який примітивно позиціюється як "священна війна мусульман проти невірних", що досить далеко від істини і справжнього значення джихаду у коранічному вченні. У зв'язку з цим слід зазначити, що поняття "джихад" є складним, комплексним і включає різні форми служіння Аллахові.
В арабській мові "джихад" означає "ретельність", "зусилля", "докладання усіх зусиль". Деякі сучасні тлумачі коранічного тексту виділяють кілька різновидів джихаду: "джихад серця", тобто боротьба зі своїми власними недоліками, моральне самоочищения; "джихад мови", тобто словесне заохочення схвалюваних в ісламі добрих справ та починань і заборона дій, що засуджуються ісламом; "джихад руки", або покарання правопорушників, і "джихад меча", або збройний захист інтересів мусульман у випадках нападу на них.
У Корані багаторазово підкреслюється прямий зв'язок між "вірою" і "джихадом": "Віруючі тільки ті, які увірували в Аллаха і Його посланника, потім не випробовували сумнівів і докладали зусиль своїм майном і своїми душами на шляху Аллаха. Вони щирі" [1; 49:15]. Ті, які здійснюють джихад, або ті, що докладають зусиль, користуються в ісламі перевагою: "Ті, які увірували і зробили хіджру, і боролися на шляху Аллаха своїм майном і своїми душами, — вище вони ступенем у Аллаха: вони — ті, що досягли успіху" [1; 9:20]. У більшості аятів Корану джихад розглядається в контексті переваги, яку надає Всевишній активній, ініціативній життєвій позиції мусульман над пасивністю, інертністю: "Не рівняються сидячі з віруючих, що не зазнають шкоди, і ті, що докладають зусиль на шляху Аллаха своїм майном і своїми душами. Дав Аллах перевагу тим, що докладають зусиль своїм майном і своїми душами перед сидячими на ступінь. Усім обіцяв Аллах благо, а тим, що докладають зусиль, Аллах дав перевагу перед сидячими у великій нагороді, у ступенях у Нього, і прощенні, і милості. Воістину, Аллах прощаючий, милосердний!" [ 4:95—96].
Таким чином, у відповідності зі змістом коранічного вчення будь-яка ретельність на шляху Аллаха — чи то вивчення наук, чи турбота про старших і про власну родину, чи проповідь; вивчення Корану або здійснення інших справ, що заохочуються, — поєднується поряд зі збройним захистом інтересів мусульман у рамки джихаду. Збройний джихад є лише одним із його аспектів.
У період війни і агресії проти мусульман він є вищою формою джихаду, а ті, що беруть участь у ньому, можуть розраховувати на те, що Аллах або дарує їм перемогу, або винагородить за мучеництво в іншому світі: "Нехай же борються на шляху Аллаха ті, які купують за найближче життя майбутнє! I якщо хто бореться на шляху Аллаха і буде вбитий або переможе, Ми дамо йому велику нагороду" [1; 4:74].
Для виділення військового аспекту джихаду у Корані стан війни, військового зіткнення, бою або протистояння передається словами харб (війна) і кіталь (бій), або ж більш конкретно підкреслюється відповідний військовий контекст: "Виступайте в похід, легко вам буде чи важко, і докладайте всі старания в бою, жертвуючи надбанням своїм і життям своїм заради Аллаха" [1; 9:41]. Тут мова йде про ретельність, "старання у бою", тобто саме про збройний джихад, іншими словами, у Корані чітко простежується розходження між "старанням на шляху Аллаха" і його часткою, що є "старанням" або "боєм" на шляху Аллаха.
Принципово важливим при оцінці сутності джихаду, тим більше його збройного аспекту, є розуміння того, що Коран не закликав, як це нерідко намагаються представити, до джихаду мусульман проти невірних християн та іудеїв. Він демонструє єдиний підхід до всіх, хто вірує у єдиного Бога, розглядає всіх "людей Писання", тобто іудеїв, християн і мусульман, що одержали одкровення через пророків Мусу, Ісу і Мухаммада, мусульманами у широкому розумінні цього слова, тобто "відданими Всевишньому". У багатьох аятах можна знайти свідчення единого підходу Корану до людей Писания як до членів єдиної родини "відданих Всевишньому", поважне ставлення до Тори і Євангелія, які пов'язані з Кораном єдиним — божественним — джерелом і одкровенням: "Слідом за ними Ми відправили Ісу, сина Мар'ям, з підтвердженням істинності того, що було колись повідано у Торі. Ми дарували йому Євангеліє, у якому було вірне керівництво і світло, що підтверджувало те, що колись було повідано в Торі. Він був вірним дороговказом і повчанням для богобоязливих. Нехай люди Євангелія судять згідно з тим, що Аллах повідав у ньому. Ті ж, які не приймають рішень відповідно до того, що повідав Аллах, є нечестивцями" [2; 5:46—47]. "I не сперечайтеся з людьми Писания, крім тих з них, що чинять несправедливо, хіба що знайдете довід кращий, ніж у них. I скажіть: Ми віруємо в те, що повідано нам, і в те, що повідано вам, наш Бог і ваш Бог — Єдиний, і йому ми покоряємося" [2; 29:46].
Отже, Коран поділяє людей не на мусульман і немусульман, а на тих, хто увірував у Єдиного Творця, "людей Писання" і невіруючих (а не невірних!) у це Писания, порушуючих його канони і приписи, викладені у триєдиному джерелі, що дійшло до нас, — Торі, Євангелії і Корані, який є останнім божествеиним одкровенням. Однак навіть з урахуванням вищевикладеного розподілу Коран не закликає до збройного джихаду проти невіруючих язичників, а пропонує політику терпимості і справедливості. У ньому чітко визначені умови, за яких наступав збройний джихад — це необхідність забезпечення свободи звертання до Аллаха і свободи віросповідания, збереження роду, захисту честі і гідності, встановлення миру і справедливості: "Не заборонив вам Аллах бути добрими і чинити по справедливості з тими невірними, що не боролися проти вас і не виганяли з помешкань ваших. Воістину Аллах забороняє вам брати собі в друзі лише тих, що боролися проти вас через віру вашу, вигнали вас із помешкань ваших, змовившись про ваше вигнання. Ті віруючі, що беруть собі у друзі подібних, вчиняють злочин" [2; 60:8—9].
В цілому ж, якщо підсумувати приписи, що містяться у Корані, мусульманам дозволений "джихад меча" у наступних ситуаціях: при відбитті агресії, тобто коли вони протиправно піддаються агресивним діям проти них і вигнанню зі своїх будинків; коли вони захищають від руйнівних дій місця поклоніння Аллахові; коли здійснюються зазіхання на свободу віросповідания і відправлення релігійних обрядів. Універсальний характер Корану проявляється у тому, що він стає на захист не лише мусульман у сучасному їхньому розумінні, але й усіх "людей Писання", що поклоняються Єдиному Богові, і пропонує джихад як законні засоби захисту від агресії і нападу для всі релігії: "Дозволено тим, проти кого борються, боротися, тому що з ними вчинили несправедливо. Воістину, Аллах здатний допомогти їм. Вони були несправедливо вигнані зі своїх жител тільки за те, що говорили: "Наш Господь — Аллах". Якби Аллах не дозволив одним людям захищатися від інших, то були б зруйновані келії, церкви, синагоги і мечеті, у яких пребагато поминають ім'я Аллаха" [2; 22:39—40].
Як видно з вищенаведеного, збройний джихад в ісламі є не наступальною, а оборонною акцією. Відповідний і вимушений характер збройного джихаду підкреслюється у багатьох аятах Корану: "I боріться заради Аллаха з тими, що борються проти вас, але першими не нападайте. Воістину, Аллах не любить тих, хто першими здійснюють напад. Убивайте їх, де знайдете, виженіть відтіля, звідки вони вас вигнали, адже смута язичництва гірше вбивства. Але не боріться з ними у Священній Мечеті, поки вони не стануть проти вас боротися. А якщо вони вступлять у бій з вами, то вбивайте їх. Таке невіруючим воздаяння... I боріться з ними, поки не буде більше смути язичництва, і залишиться лише віра в Аллаха. А якщо відмовляться вони від язичництва, то не чіпайте їх, крім тих, які роблять злочини" [2; 2:190— 193]. У межах збройного джихаду не виключається й можливість мирного, компромісного вирішення конфліктних проблем: "I якщо схиляться вони до миру, то схилися й ти до нього і покладайся на Аллаха. Адже Він — Всечуючий, Всезнаючий" [2; 8:61]. Загальний коранічний підхід у даному питанні зводиться, висловлюючись сучасною політологічною мовою, до принципу симетричної, адекватної відповіді: "Хто ж переступав проти вас, — то й ви переступайте проти нього подібно тому, як він переступив проти вас. I бійтеся Аллаха й знайте, що Аллах — з богобоязливими" [2; 2:194], "Якщо станете карати, то карайте як вас карали, а якщо виявите стриманість і стерпите, то благо буде тим, хто виявить терпіння" [2; 16:121].
Таким чином, спроби приписати ісламу ніби-то об'єктивно властиву йому націленість на насильство й екстремізм і пов'язане з цим навішування таких "ярликів" і штампів, як "ісламський фундаменталізм", "ісламський тероризм", "радикальний ісламізм" є, з одного боку, наслідком примітивного і необізнаного сприйняття Корану, а з іншого боку — вульгарної політизації ісламу для досягнення цілей, досить далеких від боротьби з насильством і терором. Коран не закликає до насильства й терору і не містить норм, які могли б навіть бути використані для їх виправдання. Коран, навпаки, закликає до мирного співіснування, взаємного визнання і взаємодії між людьми незалежно від їх конфесійної, національної і расової приналежності: "О люди! Воістину, Ми створили вас із чоловіка і жінки й зробили вас народами й племенами, щоб ви пізнавали один одного, і найшанованіший перед Аллахом серед вас найбільш богобоязливий. Воістину, Аллах — Знаючий, Відаючий" [2; 49:13]; підкреслює рівність у рамках релігійного та ідейного плюралізму: "У всякого своя кибла і свій напрямок при молінні, поспішайте ж до благої покори" [2; 2:148]; закликає до справедливого і терпимого ставлення як до віруючих, так і невіруючих: "I скажи: "істина — від вашого Господа: хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує" [2; 18:29]; категорично забороняє насильство у питаниях пропаганди ісламу і звернення до ісламу: "Немає примусу в релігії. Уже ясно відрізнився прямий шлях від омани" [2; 2:256].
У цілому боротьба з тероризмом з акцентом на його нібито "ісламському походженні" здатна привести лише до подальшої радикалізації протистояння по лінії "мусульмани" і "немусульмани". Більш продуктивний підхід передбачає визнання того очевидного факту, що корінь насильства і терору лежать у помилках, зроблених обома сторонами, у відсутності взаємного розуміння, довіри і поваги у відносинах між Заходом і "світом ісламу", у неефективності боротьби з усіма формами тероризму і проявами насильства, незалежно від етнічної і конфесійної приналежності його ідеологів і практиків. Багато вчених і політичних діячів стурбовані ростом конфронтації у цих відносинах, закликають до "діалогу культур", маючи на увазі обмін думками між західними і мусульманськими елітами для зближення позицій і усунення протиріч, вироблення єдиних підходів до актуальних проблем сучасної епохи. Мається на увазі, що ні до чого не зобов'язуючий діалог уже не відповідає вимогам початку XXI століття. Більш актуальним є завдання взаємодії культур на основі мужньої самокритики, відмови від помилкових стереотипів і подвійних стандартів у рамках двосторонньої взаємодії, вироблення серйозних і конкретних акцій та ініціатив назустріч один одному.
У даному контексті серйозні кроки повинні бути зроблені насамперед мусульманськими країнами, їх політичною та інтелектуальною елітою, оскільки саме на них лежить основна відповідальність за правильну інтерпретацію та реалізацію коранічних заповідей. На жаль, тут переважає консервативний, догматичний підхід до норм Корану, який вже давно пора замінити творчим пошуком відповідей на актуальні для мусульман питания відповідно до духу і букви ісламу і з урахуванням загальносвітових тенденцій і цінностей, у формування яких сам іслам зробив свій істотний внесок. "Ви найкраща громада, послана людям, що спонукає здійснювати добрі справи, що утримує від гріховного і вірує в Аллаха" [2; 3:110]— це твердження, яке часто зустрічається у Корані, не повинне, на нашу думку, розглядатися як констатація доконаного факту, як заклик до самозаспокоєння і зарозумілого ставлення до Заходу і його цінностей. Треба відверто визнати, що мусульманські країни не є сьогодні "найкращою громадою". У рамках діалогу і взаємодії цивілізацій вони не можуть надати "найкращі докази" і приклади, що підтверджують проведения серйозних реформ щодо створення суспільства соціальної справедливості з динамічною економікою, гідним рівнем життя населения, повагою до прав людини, проведенням результативної зовнішньої політики з метою вирішення неврегульованих проблем мусульманських країн. Ефективність сучасних мусульманських урядів, побудованих здебільшого за сімейним або клановим принципом, мінімальні зусилля щодо підвищення добробуту всіх членів суспільства та максимальні в обмеженні прав і свобод людини — з одного боку, збагачення правлячих еліт — з іншого. "Ви найкраща громада" — це скоріше вказівка на ще не реалізовану високу місію мусульман, на нерозкритий ними потенціал коранічного вчення, це заклик до активних дій, ретельності і старання, або, висловлюючись мовою Корану, джихаду у всіх сферах життєдіяльності. У самому Корані міститься недвозначна орієнтація мусульманських лідерів на засвоєння кращого світового досвіду з метою забезпечення благополуччя для своїх суспільств і країн, і ці норми можна розглядати як своєрідну філософію реформування ісламського суспільства: "Вибирайте краще з того, що дане вам від Господа вашого" [2; 39:55], "Закликай на шлях Господа свого мудрим словом і добрим умовлянням і наведи їм найкращі докази" [2; 16:120], "Так будете ви громадою, що закликає до блага, що спонукує робити добрі справи, що стримує від гріховного, за це буде дарований вам порятунок" [2; 3:104]. У ньому також містяться численні заклики до справедливості у сфері керівництва, судочинства і розподілу благ: "Воістину людина чинить беззаконня, бачачи, що придбала багатство і надбання. Воістину до Господа твоє повернення" [2; 96:6—8].
Реалізація закладених у Корані принципів рівності і соціальної справедливості, захисту віри, життя, розуму, родини і власності могла б стати пріоритетом соціального розвитку, прискорити прогресивну модернізацію цих країн і одночасно звузити соціальну й економічну базу тероризму і насильства. Поступова, з урахуванням особливостей кожної країни, відмова від авторитарних початків у керівництві й впровадження елементів демократичного, дорадчого принципу керівництва, до якого закликає Коран: "І тиx, які cтopoнятьcя вcякиx гpіxів і мерзенності, a кoли гнівaютьcя, тo пpoщaють. І тиx, які відповіли cвoємy Гocпoдy і вистоювали мoлитвy, і ділo їx - пo раді між ними, і тpaтят вoни з тoгo, чим Mи їx нaділили" [1; 42:37-38], могли б запобігти залученню молодих мусульман з активною життєвою позицією до протестуючих структур. Адже саме неможливість виборної, легітимної зміни режимів, особливо авторитарних, породжує зневіру, протест і політичний радикалізм, ідейно-політичне виправдання якого мусульмани намагаються знайти в ісламському віровченні. Ця тенденція простежується майже у всіх мусульманських країнах. На думку британського вченого сходознавця Джорджа Іоффе (Центр міжнародних досліджень Кембриджського університету), який аналізував причини появи руху опозиції в арабських країнах, саме ігнорування владою закликів ліберального руху до розширення особистих прав і свобод, у тому числі й для жінок, затвердження передбачених у Корані консультативних, дорадчих принципів організації влади, введения системи керівництва, заснованої на здібностях і досягненнях кожного громадянина, а не на особистих зв'язках з королівською родиною, привели до протилежного результату: опозиція стала більш радикальною, зросли симпатії до екстремістських позицій "Аль-Каїди", навіть якщо її терористичні завдання принципово відкидалися.
У контексті розглянутої теми важливо відзначити, що перетворення міжнародного терроризму, власне кажучи, на самостійний суб'єкт світової політики ставить нові завдання й перед провідною організацією мусульманських країн — Організацією ісламської конференції, і мусульманскими громадами у провідних країнах світу. На наш погляд, вони повинні консолідувати свої зусилля для того, щоб оперативно й ефективно на міжнародному і національному рівнях реагувати не лише на порушення прав мусульман з боку зовнішніх чинників, але й на спроби радикальних, екстремістських чинників усередині самих мусульманських громад, які прикриваються ісламською фразеологією, словами Корану для політичного й ідеологічного виправдання своїх антигуманних акцій.
Той факт, що в немусульманскому світі іслам чим далі, тим більше розглядається як джерело потенційної загрози, є значною мірою провиною лідерів мусульманських країн, організацій і громад, які пасивно спостерігають уже не за спробами, а свідомою політикою дискредитації позитивного змісту ісламського віровчення, гуманістичної спрямованості коранічних закликів. Що ж стосується Заходу, то керівники його держав, політичні діячі й інтелектуальна еліта повинні бути готові визнати свою частку відповідальності за кризу у відносинах зі "світом ісламу" і продемонструвати готовність пройти свою частину шляху назустріч йому. Настав час відмови від провокаційних тверджень, що лунають з цього боку, про наявність нерозв'язних протиріч між ісламом і світською, матеріалістичною культурою, про "остаточний занепад ісламського суспільства після тисячолітньої війни із Заходом", про заперечення ісламом прогресивних цінностей сучасної епохи, і в цілому — про нездатність ісламу відповісти на виклики XXI століття.
Найважливішою вихідною точкою, з якої Захід повинен почати рух назустріч ісламу, є визнання прав мусульман, так само як і носіїв інших культурних традицій, на створення державного й соціального порядку, заснованого на власній системі цінностей. Саме це, зрештою, може стати основою мирного існування і взаємодії між цивілізаціями. Поряд із цим західні державні і політичні діячі безумовно повинні визнати, що в межах сучасного світового порядку, частиною якого є й мусульманські країни, розв'язання проблеми тероризму не можна відокремити від вирішення політичних проблем, і що в цьому контексті мусульмани мають не лише обов'язки, але й права, причому рівні з іншими членами світового співтовариства. Тому боротьба з тероризмом буде розумітися як спільне завдання лише у тому випадку, якщо при її здійсненні будуть дотримуватися ясних принципів і враховуватимуться болючі точки всіх учасників, буде досягнуто єдине розуміння терору, і тільки тоді мусульманський світ можна буде залучити до боротьби проти терору. В іншому випадку однобічність буде тільки підсилювати взаємну ненависть й ісламом і далі можна буде маніпулювати як ідеологічною концепцією для виправдання насильства.
Таким чином, відсутність готовності до віротерпимого, поважного діалогу і співробітництва зі "світом ісламу" наводить на думку про серйозну інтелектуальну кризу Заходу, проявом якої є, як це випливає з концепції "зіткнення цивілізацій", сформульованої Семуелем Хантінгтоном у 1993 році, прагнення "придушити" "конкуруючу" ісламську цивілізацію у рамках встановлення світового панування Заходу. У такому випадку зрозумілими стають спроби сформувати образ ворога в особі мусульманина, використання подвійних стандартів у розв'язанні найбільш гострих проблем мусульманського світу, у тому числі в арабо-ізраїльських відносинах і врегулюванні палестинської проблеми.
Боротьба з тероризмом не повинна підмінюватися боротьбою з певною релігією або культурною традицією, тому що тероризм не має і не може мати національної, релігійної або іншої ідентичності. Необхідне послідовне викорінювання практики "подвійних стандартів" відносно тероризму, ствердження верховенства права у міжнародних відносинах, насамперед у сферах запобігання і урегулювання конфліктів.
Література:
1. Священный Коран / пер. И.Ю. Крачковского. — М.: Наука, 1963.—752 с.
2. Священный Коран /пер. Эльмира Кулиева — М.: Умма, 2003.—678 с.