Перше письмове свідчення про перебування готів у Криму, залишене сучасником і свідком подій, датований 404 роком. Його автор — відомий церковний діяч Іоан Золотоуст. Перебуваючи в засланні в місті Кукус, він написав листа, адресованого дияконисі Олімпіаді:
«Мені повідомили ченці маєтку Марси <…>, що диякон Модуарій прибув зі звісткою, що Уніла, цей дивовижний єпископ, якого я колись висвятив і послав до Готії, після багатьох великих звершень помер, і він (Модуарій) прийшов і приніс листа від короля готів з проханням, щоб їм відрядили єпископа. Я не бачу іншого засобу запобігти загрозливій катастрофі, хіба зволікання та відкладання — бо їм неможливо здійснити плавання до Боспору та в ті райони тепер, — улаштуй справу так, щоб вони поки що відклали (від’їзд) через зиму».
Як бачимо з листа Іоана Золотоуста, Готія (Готланд) на початку V ст. була християнізована країна, що мала власного єпископа. Але християнізація готів розпочалася значно давніше. Ще в першій половині IV ст. готи почали навертатися в нову релігію. Особливо активно цей процес пішов після призначення єпископом Готланда Вульфіли.
Внесок Вульфіли в культуру готів справді величезний. Він переклав Біблію готською мовою, а ще і створив саме готське письмо, використавши літери латинського, грецького та рунічного алфавітів. Варто зазначити, що знайдені на початку XX ст. у Криму графіті зроблені з використанням письма, створеного Вульфілою, і це свідчить, що готи багато століть зберігали культурні здобутки періоду імперії Германаріха.
На початку VI ст. візантійський історик Прокопій Кесарійський розповідає про військові сутички між булгарським племенем утигурів і кримськими готами, що їх він називає готами-тетракситами. Унаслідок цієї сутички частина готів мусила переселитися на землі Кубані. Але й утигурам не судилося святкувати перемогу: ослаблені, вони не змогли протистояти візантійським військам, що захопили місто Боспор (Керч), і за готами рушили на Кубань.
У своїй книзі «Про будівлі» Прокопій повідомляє важливі відомості про те, де саме жили кримські готи:
«Тут (у Криму) є певна країна вздовж берега, названа Дорі, де здавна оселилися готи, що не пішли за Теодорихом, коли той вирушав до Італії, а лишилися там і до мого часу вони є союзники римлян (має на увазі Східну Римську імперію, Візантію. — Авт.) й беруть участь у їхніх походах разом з ними, вирушаючи проти ворогів завжди, як цар (імператор Візантії) забажає. Їх налічують зо три тисячі (вояків), і щодо військових дій, то вони найкращі, а в сільському господарстві вони вправно самі обробляють свою землю й вони найгостинніші. Ця країна Дорі лежить на височині, але вона не кам’яниста чи непривітна, а гарна й родюча, дає найкращі плоди. Утім, міст цар не збудував, бо тамтешні люди не витримують сидіти за огорожею, а найбільше воліють селитися завжди на рівнині».
Варто звернути увагу на коментар до повідомлення Прокопія сучасного українського історика В. Сидоренка:
«Етнічна належність населення Дорі, об’єднаного у Прокопія <…> загальною назвою „готи“, потребує ґрунтовних досліджень <…>, малоймовірна його належність до гото-германських племен».
Скептицизм Сидоренка є типовий для представників радянської історичної школи, що відмовляються визнавати письмові та археологічні свідчення перебування готів на землях України.
Коли наприкінці VII ст. у Криму з’явилися хозари, готи, що на той час мали значну автономію, підтримували візантійців, надаючи їм загони воїнів. Під час Нікейського церковного собору 787 року кримських готів представляв якийсь Кирил, що поставив свій підпис на актах собору: «Кирил, монах і представник Іоана, єпископа готів».
У книзі «Життя Іоана Готського» сказано про життя єпископа Готії, а ще про кримські справи. У цьому трактаті вперше повідомляється, що готи почали будувати фортифікаційні споруди. Ймовірною причиною зміни їхнього підходу до цього питання стало вторгнення хозарів, що ускладнило захист готських поселень на відкритій місцевості.
Побудована готами фортеця отримала назву Доро. Схожа назва, як зазначив Баєр, була і в плато Дорос. Згодом створене готами князівство мало назву Феодоро. З усього сказаного можна зробити висновок, що саме термін Доро був самоназвою територій, що їх готи контролювали у Криму, а також їхніх державних утворень.
На початку IX ст. на Чорному морі з’являються нормани, вихідці зі Скандинавії, відомі в наративних джерелах як руси. «Життя Стефана Сурозького» повідомляє про похід князя русів Бравлина на Крим. Х.-Ф. БаБєр у своїй праці «Історія кримських готів» з огляду на це не без іронії зауважує:
«І без історичних даних можна уявити собі, яким чином родичі під час першої зустрічі спілкувалися одне з одним (має на увазі спільність походження русів і готів. — Авт.). Попри спорідненість стосунки між русами й готами майже ніколи не були особливо дружні».
Вторгнення русів у Крим тривали кілька століть. Не вважаючи на мовну близькість, готи, мабуть, сприймали чужинців за варварів, грабіжників і насильників. До всього ще одним чинником відчуження було те, що русинормани були язичниками, а саме релігійний чинник у середньовіччі був мірилом ідентифікації «свій-чужий». Для готів християни-візантійці були значно ближчі, ніж далекі «родичі», що прийшли зі зброєю на землю Криму.
У XI ст. до Криму приходять половці (кипчаки), що були одними з основних предків кримських татар. Вторгнення половців відбувалося не у формі завоювання територій, а як поступове проникнення, коли окремі групи кочовиків переселялися на нові землі разом з сім’ями, витісняючи конкурентів і нападаючи на тих, хто чинив опір.
Про перші десятиліття після початку переселення половців до Криму відомо небагато. Формально влада над більшою частиною півострова належала Візантії, і лише у другій половині XII ст. з’являються повідомлення про те, що половці стали серйозною силою у Криму. У путівнику Аль-Ідрісі 1154 року згадана Джаліта (Ялта) — «місто у країні Аль-Куманія», а у «Зводі» Ібн аль-Асіра 1230 року Судак названо «містом кипчаків».
Щодо готів, то на межі XI–XII ст. регіон Доро занепадає. З невідомих причин готи покидають його й переселяються до Ескі-Кермену. Причиною міграції були воєнні дії — про це свідчать археологічні розкопи, — але хто саме був ворогом готів, досі загадка. Лише у XIII ст. готи помалу повертаються до Доро.
У середині XIII ст. до Криму вдерлися монголи. Ця подія докорінно змінила перебіг історії як для готів, так і для половців.
