Історія Одеси лежить під ногами одеситів і гостей міста. Цей очевидний факт довгий час не доходив до сердець та умів істориків та археологів, що воліли ламати списи у словесних баталіях, замість закачати рукава та взятися до розкопів.
Відомо, що ще на початку XV ст. (близько 1421 року), за великого князя литовського Вітовта, на місці майбутньої Одеси збудовано кам’яний замок. Це був період, коли Литва лише раз у своїй історії змогла вийти на береги Чорного моря, в межиріччя Дністра і Дніпра. У документах Великого князівства Литовського (ВКЛ) цей замок називали Качибей.
Качибей — спотворений татарський топонім Хаджибей. Так називалася резиденція золотоординського еміра Хаджибея, відомого державного й політичного діяча другої половини XIV ст. Ослаблення Золотої Орди призвело до втрати нею територій Західного улусу, зокрема Бессарабії та частини Надчорномор’я.
Поселення Хаджибей-Качибей так само з'явилося не на порожньому місці. Відомо, що аж 1296 року на італійських морських картах-портоланах на місці Одеси була позначка Джинестра. Чи це була торгова факторія, чи стоянка генуезьких кораблів, достеменно невідомо. Жодних матеріальних свідчень перебування італійців на цих землях тривалий час не знаходили.
До середини XIV ст. генуезці покинули свої поселення в Надчорномор’ї. Мабуть, причиною стала «чорна смерть» — пандемія чуми, що охопила величезні території від Китаю до Англії та призвела до різкого скорочення людности.
Замок, збудований литовським князем Вітовтом, був невеликим укріпленням, типовим для пізнього середньовіччя. Разом з іншими замками, зведеними на новонабутих землях, він відігравав роль форпосту й демонстрував сусідам присутність у регіоні.
Наприкінці XV ст. зміцніла Османська імперія разом з Кримським ханством витиснула Велике князівство Литовське з Надчорномор’я. Ймовірно, це сталося після успішного походу кримців на Київ 1482 року. А втім, ще довгий час у листах до османського султана і кримського хана представники ВКЛ, а згодом і Речі Посполитої висловлювали свої претензії на надчорноморські землі.
Після захоплення Хаджибейського замку він дуже швидко занепав. Щоправда, у XVI ст. турки намагалися його відремонтувати, але в малолюдних степах без належного фінансування та за відсутности кваліфікованих фахівців цю ідею швидко відкинули. Але певні відновлювальні роботи все-таки вдалося зробити.
Османська імперія тоді не була зацікавлена в дорогому будівництві великих міст. Турки обрали інший шлях: для охорони кордонів вони запросили ногайців, що зазнали поразки у війні з Калмицьким ханством і мусили переселитися на територію Кримського ханства. На початку XVII ст. ногайці стали повноправними господарями степових просторів від Дунаю до Дону.
На території сучасних Одеської та Миколаївської областей ногайці створили військово-політичне утворення, Єдисанську орду. Вона підпорядковувалася одночасно Кримському ханству та Османській імперії. Єдисанці мали охороняти кордони від запорозьких козаків і брати участь у походах проти Речі Посполитої. А насправді ногайці виявилися надзвичайно неспокійними союзниками турків: вони не раз бунтували, створювали напружену ситуацію в і так неспокійному регіоні.
Щодо Хаджибейського замку, то єдисанці не виявляли великого інтересу до середньовічних руїн. Тільки відомо, що неподалік замку існувало кілька ногайських поселень з нечисленною людністю.
Османський мандрівник Евлія Челебі, побувавши в Хаджибеї в середині XVII ст., повідомляв, що фортифікаційні споруди в досить доброму стані й достатньо трохи зусиль, щоб замок знову став до військової служби. Але його пропозиція тоді не зацікавила султанський уряд. Так було до 1760-х років, коли османська влада, оцінивши стратегічні переваги Хаджибея, вирішила дати йому нове життя: розпочалося масштабне будівництво. Насамперед турки збудували пристань, що дало змогу доправляти й вивозити товари морем. А ще спорудили великі складські приміщення, мечеть, будинок османського управителя (бея), торгові ряди, кав’ярні, лазні. До всього відкрили каменярню, щоб мати місцевий камінь-черепашник.
Згодом турки почали зводити невелику фортецю для оборони своїх споруд від ворога. Ймовірно, під час її будівництва використовували камінь з руїн литовського замку. За короткий час сонне ногайське поселення перетворилося на невелике місто з розвиненою інфраструктурою. До хаджибейського порту почали регулярно заходити військові й торгові судна Османської імперії.
Ця активність не залишилася непоміченою в Санкт-Петербурзі. У листі до османського уряду росіяни висловлювали занепокоєння будівництвом «нової фортеці» на узбережжі Чорного моря. У відповідь турки запевняли, що нічого нового в Хаджибеї не зводять, а просто ремонтують занедбаний литовський замок.
Щоб з’ясувати ситуацію, до Хаджибея відрядили російського розвідника Івана Ісленьєва. Як купець він потрапив до міста і склав план фортеці та прилеглих споруд. Цей план зберігся донині й дає цілком ясне уявлення про те, які роботи провадили турки та який вигляд мав Хаджибейський замок.
За рік після візиту Ісленьєва розпочалася російсько-турецька війна, і всі роботи в місті припинилися, а вже наприкінці війни російській армії вдалося захопити Хаджибей. Утім, за кілька місяців його довелося повернути попереднім господарям, згідно з мирною угодою.
По війні турки укріпили замок і збільшили гарнізон, однак це не мало вирішального значення. У нових історичних умовах навіть найміцніші фортеці втратили свою роль: потужна артилерія без зусиль руйнувала будь-які укріплення.
Під час нової російсько-турецької війни невеликий загін російських солдатів за активної участи українських козаків штурмом узяв замок Хаджибей 14 вересня 1789 року, а за кілька тижнів за наказом князя Потьомкіна його підірвали російські війська.
На початку XIX ст. весь район, де стояв османський Хаджибей, був уже щільно забудований. За 30 років після штурму навіть старожили не пам’ятали, де саме стояв замок. Він перетворився на міську легенду і предмет суперечок одеських істориків.
