Кримські татари в суспільно-політичному житті Османської імперії. Частина друга

Кримські татари в суспільно-політичному житті Османської імперії. Частина друга
Короткий список найяскравіших імен кримськотатарської діаспори в Османській імперії.
09.06.2021
Оцініть статтю: 
(1 оцінка)
editor
Зображення користувача editor.

Наріман Абдульваап

За матеріалами газети «Авдет» (публікується зі скороченнями)

У першій частині статті про еміграцію кримських татар до Османської імперії, автор розглянув якісний та кількісний аспект феномена. Друга частина матеріалу — короткий список найяскравіших імен кримськотатарської діаспори в Османській імперії. Він стосується періоду від другої половини XVIII до 20-х років XX століття.

Ляїх Мехмед-ефенді (пом. 1746) — мудеррис, мулла Ізміра, Едірне та Мекки, кади Стамбула (двічі), Анатолійський кадиаскер, поет, каліграф.

Мустафа Рахмі (пом. 1750/51) — ваканювіс (двірський літописець, історіограф), автор праць з історії Османської імперії та Криму, вчений-богослов, поет.

Фуругі Челебі (пом. Між 1754 і 1774 рр.) — поет, писав трьома мовами: османською, перською, арабською.

Дервіш-ефенді (пом. 1 735) — шейх стамбульської обителі (текіє) Коруклу (Зейрек), тарикат хальватія, проповідник мечеті Сулейманіє, поет.

Ахмед-ефенді (Татар) (пом. 1 743) — шейх відомої стамбульської обителі Емір Бухарі, тарикат накшбандія, автор праць із суфізму.

Хасан Деде (Джабі Деде) (пом. 1766) — шейх братства сезаї (відгалуження тарикату гульшанія).

Селім Баба (пом. 1756/57, Копрюлю) — відомий шейх ордену кадирія, проповідував на Балканах, автор кількох суфійських трактатів, поет.

Саліх Мехмед-ефенді (пом. 1762) — мудеррис, мулла Галати, Дамаска, Медини, кади Стамбула (двічі), кадиаскер Анатолії та, нарешті, шейх уль-іслам Османської імперії (січень 1758 — червень 1759).

Ебубекір Сидки-ефенді (пом. 1780-і рр.) — сиркатіб (особистий секретар) Ендеруна, мудеррис.

Абдульхалім-ефенді (пом. 1795/96, Мекка) — башходжа Ендеруна (провідний викладач двірської школи Ендерун), харемейн муфеттіші (інспектор священних міст Мекки та Медини), фетва еміні, мулла Едірне та Мекки.

Осман-ефенді (пом. 1761/62) — мудеррис, кади Бурси, фетва еміні; його батьком був Татарджик Абдуллаг-ефенді (див. нижче).

Абдуллах Татарджик (1730–1797, Стамбул) — син фетва еміні Османа-ефенді, мудеррис, харемейн муфеттіші, кади Єрусалиму, Єгипту й Медіни, кадиаскер Анатолії (двічі), кадиаскер Румелії. Був автором відомого проєкту державних перетворень в Османській імперії — одного з понад двадцятьох проєктів (ляїха), підготовлених на вимогу султана-реформатора Селіма III (1789–1807) османськими урядовцями, а також іноземними фахівцями, що привернули найбільшу увагу. Унаслідок цього Селім III призначив Абдуллага Татарджика головою заснованої при султані таємної ради з підготування та впровадження реформ, і той увійшов в історію Туреччини як видатний державний діяч, учений і богослов.

Ахмед Каміль (пом. 1 821) — випускник двірської школи Ендерун, чауш, муеззінбаши (голова служби муедзинів), мудеррис, імам-и султані (особистий імам султана), кадиаскер Анатолії та Румелії (двічі), реїс уль-улема (почесний голова всіх османських улемів).

Абдуллаг Раміз-паша (пом. 1813) — син кримського кадиаскера Фейзуллага-ефенді, пройшов шлях від звичайного мудерриса до головного інспектора артилерії та саперних військ, а трохи пізніше — заступника державного скарбника у Військовому кабінеті. Став одним із головних ідейних натхненників та активних учасників так званого комітету «Рущукських друзів» (Rusçuk Yaranı) — політичної організації з відновлення на престолі скинутого султана Селіма III (1789–1807) та продовження реформ. В уряді «Рущукських друзів», що 1808 року на кілька місяців прийшов до влади у Стамбулі, став пашею та був призначений на посаду командувача всіма морськими силами Османської імперії (каптан-паша). Після поразки повстання кілька років провів у Росії. Член суфійського ордена мевлеві, поет.

Ахмед Есад-ефенді (пом. 1814) — син шейх уль-іслама Саліха Мехмед-ефенді (див. вище), так само став османським шейх уль-ісламом. Відомий богослов, що обстоював перетворення, започатковані султаном Селімом III — Ахмед Есад-ефенді підтримав ці реформи своїми фатвами. Енциклопедичні статті характеризують його як надзвичайно гідного, принципового, як людину, що за будь-яких обставин неодмінно мислила як державник — він мав величезний авторитет серед сучасників.

Мехмед Саїд Халет-ефенді (1760–1823) — син кримського кади Хусеїна-ефенді, один з найвпливовіших османських вельмож не тільки початку XIX століття, а в усій османській історії. У 1811–1823 роках — фаворит султана Махмуда II (1808–1839), від 1815-го — нішанджі (хоронитель султанської печатки та збірок султанських законів). Вплив його на Махмуда II був такий великий, що деякі історики називали перші роки врядування цього султана «часом (періодом) Халет-ефенді» («Халет-ефенді деврі»). Отримавши звання хоронителя султанської печатки, Халет-ефенді контролював призначення на найвищі державні посади в імперії, зокрема на посаду садразама та шейх уль-іслама. Перед цим, у 1802–1806 роках, очолював османське посольство в Парижі, був представлений Наполеонові, тісно спілкувався з прем’єр-міністром Талейраном. Великий меценат і поет.

Мехмед Саїд Перт-паша (1785–1837) — ще один надзвичайно впливовий державний вельможа періоду  Махмуда II. Пройшов шлях від особистого секретаря садразама до укладача політичних актів Порти, а трохи згодом — рєїса-ефенді (міністра закордонних справ, 1827–1830). 1836 року отримав звання паші та призначений на посаду міністра цивільного права. Сучасники дуже схвально відгукувалися про нього, називали «останнім справжнім турком». А в народі його називали «безбунчужним падишахом» («тугсуз падишах»). Увійшов в історію османської літератури як відомий поет.

Феррухі Ісмаїл (пом. 1840) — мислитель, богослов, учений, поет, перекладач, у 1797–1800 роках — офіційний посол Османської імперії в Англії. Один з організаторів та активних учасників так званого «Бешиктаського наукового товариства» — попередника Османської академії наук, що виникла значно пізніше. Автор кількох творів (поезія, проза, богословські праці), що збереглися до наших днів.

Махмуд-ефенді (пом. 1829/30 або трохи пізніше) — мімарбаши (головний двірський архітектор), а також викладач Султанській інженерної академії.

Сафветі Муса-паша (пом. 1865) — міністр вакуфів (двічі), скарбник вакуфного відомства, скарбник Дамаска, міністр фінансів (чотири рази), губернатор кількох провінцій (Кастамону, Дамаск, Анкара тощо), член, а згодом і голова Вищої ради юстиції.

Кані Мехмед-паша (пом. 1885) — міністр фінансів (тричі), очільник митниці, голова податкової служби, член і керівник кількох інших фінансових організацій, міністр упорядкування, губернатор Боснії (двічі), Салонік і Скоп’є, член Державної ради.

Сафвет-паша (пом. 1895) — генерал (ліва, а трохи згодом ферік), інспектор військових навчальних закладів, член Державної ради, голова Військової ради, маршал (мушір), губернатор Боснії, Призрена, Криту, Худавендіґару, Адани, Траблус Гарбу, Трабзону та Хіджазу (двічі).

Саїд Мехмед-паша (пом. 1871) — дивізійний генерал (сюварі ферікі), у ранзі візира був губернатором кількох провінцій (Ніш, Румелія (двічі), Яня (Греція), Діярбакир, Сілістра (п’ять разів), Кюстенділ, Салоніки (двічі), Відін).

Фазил Мехмед-паша (пом. 1882) — мудеррис, каймакам (заступник) накиб уль-ешрафа Боснії, мулла Белграда, мутеселлім Боснії (керівник еялету за відсутности паші), мутасарриф Ізміта, талановитий поет.

Хусеїн Рифки (пом. 1817, Медина) — видатний математик, учений-реформатор, двадцять два роки був провідним викладачем Вищої султанської академії у Стамбулі, автор численних наукових праць. Знав латину, грецьку, французьку, англійську, арабську та перську мови, що дозволило йому забезпечити освітній процес потрібними навчальними посібниками як власного авторства, так і перекладами з вищезгаданих мов.

Емін-паша (пом. 1851) — син математика Хусеїна Рифки, багато в чому продовжив справу видатного батька та став одним із найяскравіших представників нової інтелектуальної еліти Туреччини першої половини XIX століття. Один з перших османських інтелектуалів, що здобули фундаментальну освіту у Європі. 1835 року відряджений до Англії (1835), де успішно скінчив Кембридзький університет. Ще відомо, що вчений підготував дослідження на здобуття посади викладача Кембриджа (написане французькою мовою). На жаль, з невідомих поки обставин, Емін-беєві не судилося лишитися в Лондоні. Відомо тільки, що він мусив повернутися до Стамбула та згодом став одним із найавторитетніших османських учених у галузі точних наук і військової справи, а також високопоставленим урядовцем кількох військово-освітніх відомств. Після повернення з Англії Емін-бея в чині генерал-майора призначають директором султанського Військового училища — провідного військового навчального закладу Османської імперії. Одночасно, отримавши почесний титул паші, Емін-ефенді стає членом Військової ради, а трохи згодом — її головою. Пізніше він очолює ще один вельми почесний орган — Меджліс-і Мааріф, міністерство освіти Османської імперії. На схилі віку в ранзі маршала Еміна-пашу призначили командувачем османських військ у Румелії, а трохи пізніше він стане губернатором Дамаска. Свідченням його наукового обдарування стане ряд опублікованих ним, у тому числі французькою мовою, наукових робіт із математики, фізики та військового мистецтва.

Міралай Азіз Ідріс-бей (1840–1878) — найбільший османський вчений в галузі хімії та медицини, один із засновників Османської медичного товариства, автор першої османсько-турецької класичної праці з хімії.

Абдусеттар-ефенді (пом. 1887) — видатний авторитет у галузі мусульманського права, автор ряду праць із фікгу.

Нузет Мехмед-ефенді (1809-1887) — відомий журналіст, співробітник перших турецьких газет «Таквім-и векаї» («Календар подій») та «Джеріде-і хавадіс» («Вісник новин»), головний секретар Військової ради, голова департаменту друку, письменник, поет (писав трьома мовами).

Ахмед Ефлякі Деде (1808–1876) — головний двірський годинникар. Енциклопедичні статті наголошують, що він був «останнім видатним представником османського мистецтва годинникарства». Учасник виставок годинників у Парижі, його твори прикрашають провідні музеї Туреччини.

Мехмед Назиф-бей (1846–1913) — видатний османський каліграф. Енциклопедичні статті наголошують, що це «один з тих майстрів, які своєю творчістю увінчали розвиток османського каліграфічного мистецтва».

Ридван-паша (1856–1905) — син голови Департаменту друку Нузета-ефенді (див. вище). Від 1890 року й до смерті — мер Стамбула, «керував містом в особливій, тільки йому властивій манері».

Ахмед Тевфік-паша (1845–1936) — нащадок династії кримських ханів Ґераїв, останній османський садразам (голова султанського уряду). Мавши величезний авторитет серед сучасників, від 1908 року чотири рази очолював кабінет міністрів і тричі — в найкритичніші моменти існування держави, в 1918–1922 роках.

Можна згадати й десятки інших імен, зокрема відомого правознавця (факіга) Киримі-заде Решида Ахмед-ефенді (пом. 1863), дипломатів Нурі-бея та Рифат-бея (пом. 1897) — старших братів садразама Ахмеда Тевфік-паші (з Ґераїв), міністра природних ресурсів Ахмеда Зія-бея (пом. 1910, з Ґераїв), членів вищих державних представницьких органів Мехмеда Реджеп-бея — молодшого брата садразама Ахмеда Тевфік-паші (з Ґераїв), Хаджі Мустафу-ефенді (пом. 1879, з Ґераїв), високопосадовців із відомств фінансів, юстиції, закордонних справ та освіти Саадета Ґерай-заде Хусеїн-бея (пом. 1901), Рифат-бея (пом. 1910 син міністра фінансів Муси Сафветі-паші), «Татарського вчителя» Хасана-ефенді (Хаджі, пом. 1894), учених-богословів і мудеррисів Фейзуллага-ефенді (останній кримський кадиаскер, батько міністра (адмірала), поета Абдуллага Раміза-паші), Омера-ефенді (пом. 1757); Лутфуллага-ефенді (пом. 1772), Решида Мустафу-ефенді (пом. 1759), Сеїда Саїда Мехмеда-ефенді (пом. 1789) (останні троє — брати Абдуллага Татарджика); генерала-лейтенанта кавалерії, учасника Кримської війни Ісмаїла Хакки-пашу (пом. 1786, батько садразама Ахмеда Тевфік-паші, з Ґераїв); відомих поетів Ебубекра Рифата (пом. 1831, з Ґераїв) і Татарджик-заде Решида Ахмеда (пом. 1834, син Абдуллага Татарджика, кадиаскера Румелии); чотирьох синів емігранта з околиць Кезлева Ебульхайра-ефенді: губернатора Ємену, маршала Ахмеда Фейзи-пашу, бригадного генерала Мустафа-пашу, генерал-лейтенанта, губернатора Яня (Греція) Османа Фейзі-пашу, члена Податкової ради Шевкі Бея; талановитого каліграфа Озьязиджи Халіма-ефенді (пом. 1964) і багатьох-багатьох інших.

Ці постаті були свого часу найкращою частиною османсько-турецької еліти, імена багатьох із них уписано золотими літерами в історію турецької держави. Але на своїй історичній батьківщині, у Криму, вони дотепер практично невідомі, й це не можна вважати за нормальне в наш час — час пошуку кримськими татарами свого коріння, свого неповторного обличчя та свого місця у співдружності рівних народів.

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.