«Монголо-татарське ярмо» та Україна

«Монголо-татарське ярмо» та Україна
Ординське військо на землях Київської Русі
26.11.2021
Оцініть статтю: 
(110 оцінки)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

На початку 1239 року, після завоювання північно-західної Руси, війська хана Бату (Батия) вдерлися в землі сучасної України. Першим удару зазнало Переяславське князівство, що мало сильну оборонну лінію з 13 фортець. Пробити її Бату послав свого брата, майбутнього першого мусульманського хана Золотої Орди — Берке. Він без особливих зусиль здобув кілька фортець, а потім рушив до Переяславля, захопленого ордою внаслідок блискавичної атаки в березні 1239 року.

У Києві та Чернігові, найбільших містах Руси, чекали нападу, але Берке несподівано повів своє військо на Північний Кавказ. Мабуть, подумавши, що в нього замало сил для походу на столицю Руси з її численним населенням і потужними укріпленнями.

На землі України монголо-татари прийшли восени. Цього разу до корпусу Берке долучився Бату. У жовтні 1239 орда підступила до Чернігова. Для руйнування міських стін завойовники використали нові тарани великої руйнівної сили. Таких муроломних машин не бачили не тільки на Русі, а й в інших державах Європи. 18 жовтня Чернігів упав, серйозно зруйнований, як і більшість міст, що чинили опір арміям монголо-татар.

Після взяття Чернігова орда зруйнувала південно-східний пояс оборони Руси, створений для захисту від кочовиків. Корпус онука Чингізхана Мунке, що прибув для з’єднання з Бату, здійснив розвідувальний рейд до Києва. Зупинившись неподалік міста, монгольський полководець вислав на переговори своїх послів. Основною вимогою ординців було капітуляція міста. Київ попри своє винятково важливе місце в економічному та політичному житті Руси останні п’ять років перед наїздом монголів був іграшкою в руках сусідніх князівств. Міжусобні війни виснажували місто, його зірка невблаганно заходила.

Князь Михайло, що керував Києвом у 1239 році, дізнавшись про вимоги монголів, убив послів і втік, лишивши столицю напризволяще. Мунке не став мстити, а повернув свої війська та разом з Бату й Берке відступив у степ. Причиною несподіваного відступу монголів були розбіжності між командирами армії завойовників.

Ще один похід на Русь почався восени 1240 року. Цього разу одноосібним командувачем був Бату. Війська Мунке та деяких інших норовливих командирів відкликав великий хан Угедей до Монголії. Бату прагнув посилити свою армію тюркськими народами, що кочували на південь від кордонів Руси. Насамперед увагу звернули на союзників Києва — конфедерацію племен, відомих як «чорні клобуки».

За допомогою сили, а часом і простого підкупу монголи знищили конфедератів і підступили до Києва. Їх було так багато, що одне з найбільших міст Європи вони змогли оточити цілком. Військо, що підійшло, чинило неймовірний шум — про це навіть згадано в історичних документах:

«І був Батий довкола міста, а рать його обложила місто. І не було чути нічого від скрипу возів його, реву великої множини верблюдів його, і від іржання табунів коней його».

Після втечі князя Михайла Київ узяв під свою руку князь Данило Романович Галицький. Він послав до міста свого тисяцького — досвідченого воєначальника Дмитра. Тисяцький мав обмаль часу для організації оборони, але розробив план, згідно з яким спершу треба було боронити укріплення Верхнього міста й аж у разі прориву монголо-татар відступити в город Володимира.

Гарнізону Києва було явно мало для оборони столиці, тож основну ставку Дмитрові довелося зробити на міське ополчення, не досить озброєне та слабо підготовлене. Облога розпочалася наприкінці листопада 1240 року. За звичаєм Бату запропонував здати місто без бою, не бажаючи його руйнування, але Дмитро відмовився, міркувавши виснажити військо монголів у запеклих боях. Завойовники підтягли тарани до найвразливішого місця оборони міста — Хрещатицького струмка, що в цю пору року замерз. За кілька днів монголи змогли зруйнувати міську стіну, і в пробоїну, що утворилася, ринуло військо Бату.

Оборонці Києва відступили в город Володимира — середмістя, що мало свій оборонний пояс. Але й там утримати супротивника не вдалося. Зруйнувавши Софійську браму, ординці почали руйнувати все на своєму шляху. Більшість гарнізону та ополчення загинула в боях. Тяжко поранений Дмитро потрапив у полон, але Бату, «мужности його ради» не стратив тисяцького, дарувавши йому життя.

Падіння Києва мало великий міжнародний резонанс. Арабський історик Рашид ад-Дін писав:

«Восени, хулугіне-іл, року миші, що відповідає місяцям 637 р. г., царевичі Бату з братами Кадан, Бурі та Бучек рушили походом на країну русів і народу чорних шапок (чорні клобуки) і за дев’ять днів узяли велике місто русів, якому ім’я Манкер-кан (тюркська назва Києва. — Авт.)».

Після руйнування Галицької Руси, військо Бату рушило до Центральної Європи, силою зброї підкоривши Польщу, Чехію, Угорщину та балканські держави.

Причиною поразки князівств Руси була нез’ясненна легковажність, зарозумілість і безвідповідальність керівної еліти. Князі воювали один з одним, навіть коли ворог брав одне місто за другим. Замість об'єднати сили й діяти спільно, князі укладали таємні угоди з монголами, сподіваючись використати їхню військову потугу для пограбування сусідів.

Одним із перших ідею про «монголо-татарське ярмо» озвучив російський історик М. Карамзін. «Государі наші урочисто зреклися прав народу незалежного та схилили шию під ярмо варварів», — писав він у своєму багатотомному творі «Історія держави російської». Ще безглуздішим виглядає твердження К. Маркса, ніби завойовники прагнули перетворити Русь на випалену землю: «Залишаючи після себе пустелю, вони (монголо-татари) керувалися тим самим економічним принципом, через який знелюдніли гірські області Шотландії та римська Кампанія — принципом заміщення людей вівцями та перетворення родючих земель і залюднених місцевостей на пасовища».

Тут Маркс зовсім не бере до уваги те що, що через природні та географічні особливості Руси, здебільшого вкритої лісами, перетворити її на пасовища для овець було неможливо. Це твердження повною мірою стосується й до українських земель.

Чим насправді було «ярмо», характеризують стосунки князів з ординцями — і тут відкриваються неймовірні речі. Виявляється, князі з задоволенням давали своїх дочок заміж за представників керівних кіл Золотої Орди, регулярно їздили до Сараю, шукаючи підтримки в татар з причини й без причини, укладали вигідні торгові угоди. Щодо ординців, то й вони наймалися на службу до князів, отримували за це земельні наділи та грошову винагороду, жили в містах Руси наче в себе вдома. Існував і культурний обмін між Руссю та Улусом Джучі, набагато значніший, ніж ми тепер можемо уявити.

Безумовно, у XIII–XV століттях українські землі були залежні від Золотої Орди й часом були ареною запеклих битв, але найправильнішим терміном, що визначає цю залежність, є васалітет, який тривалий час існував у багатьох народів середньовічної Європи.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.