Вчені ведуть нескінченні суперечки і дискусії про походження кримських татар. Сьогодні дослідники знаходять корені кримськотатарського народу в археологічних культурах бронзового і залізного століть, які колись розвивалися в Північному Причорномор’ї і Криму.
Представниками однієї з таких культур − Кизил-Кобінської − є таври, аборигени кримського півострова.
Про це йдеться в матеріалі історика, телеведучої ATR Гульнари Абдулли, опублікованому виданням 15 хвилин.
Саме таври, відомі з X століття до н. е., і стали одним з головних компонентів корінного народу Криму. Вони заселяли гірський і передгірний райони півострова і, безперечно, залишили свій слід у матеріальній культурі народів Криму. Загальні родинні корені з таврами мають кіммерійці, відомі з X по VII століття до н. е. При цьому вони ніколи не змішувалися між собою. Кіммерійці займали велику степову територію між Доном та Дністром, степову частину Криму і Тамані. Деякі дослідники стверджують, що в першій половині VII століття до н. е. частина цього народу покинула територію Північного Причорномор’я через сильну посуху. Але на півострові до цього часу нащадки кіммерійців вже встигли стати складовою частиною таврського і скіфського народу, частиною генофонду Криму.
У VII ст. до н. е. в Криму з’явився найбільш відомий у давній історії племінний союз − скіфи. На відміну від таврів і кіммерійців, прабатьківщиною скіфів був Алтай − колиска тюркських народів. У Криму скіфські племена розселилися не рівномірно, зайняли східне, західне узбережжя і Головну гряду кримських гір. У степовій частині скіфи селилися неохоче, але це їм не завадило потіснити кіммерійців до передгір’я. А ось що стосується таврів, то з ними скіфи мирно співіснували і міжетнічно взаємодіяли. В історичній науці з’являється етнічний термін «тавроскіфи» або «скіфотаври».
Близько VIII століття до н. е. на кримському півострові з’явилися маленькі поселення рибалок і торгівців, які належали еллінам з Мілета − наймогутнішого і найбагатшого з міст в Малій Азії. Перші міжетнічні контакти у колоністів і місцевого кримського населення були винятково економічні і досить стримані. Елліни так ніколи і не просунулися вглиб півострова, вони осіли в прибережній смузі.
Більш інтенсивні інтеграційні процеси проходили в східній частині Криму. Інтеграція з еллінами не відбувалася швидкими темпами, наприклад, як у скіфів із кіммерійцями і таврами, останніх за чисельністю ставало менше. Вони поступово розчинялися у скіфах і сарматах, що хлинули в III столітті до н. е. з материка на півострів, які зайняли степи Північного Причорномор’я, витісняючи звідти скіфів. Відмінною особливістю сарматів був матріархат − жінки були і в складі кінноти, і обіймали високі жрецькі посади. Мирне проникнення сарматів в гірські і передгірні області півострова тривало протягом II−IV століть н. е. Незабаром їх назвали не інакше як «скіфо-сармати». Під натиском готів вони покинули кримські долини Альми, Булганака, Качі і пішли в гори. Так скіфо-сармати назавжди осіли між Першою і Другою грядами Кримських гір. Культура, ідеологія і мова сарматів були близькі скіфам, тому інтеграційний процес цих народів проходив швидко. Вони взаємно збагачувалися, водночас зберігаючи риси своєї індивідуальності.
У I столітті н. е. на кримському півострові з’явилися римські легіонери. Не можна сказати, що їх історія тісно переплелася з місцевим населенням. Але римляни перебували в Криму досить довго, до IV століття н. е. З відходом римських військ не всі римляни захотіли покинути Крим. Хтось був уже у родинних зв’язках з аборигенами.
У III столітті на півострові з’явилися східнонімецькі племена − готи. Вони зайняли Східний Крим, розселилися головним чином уздовж Південного берега півострова. У середовищі кримських готів активно поширювалося християнство аріанського типу. Примітно, що кримські готи досить довго жили в Криму в своєму князівстві Мангуп, майже не змішуючись з місцевим населенням.
У V столітті н. е. почалася епоха Великого переселення народів. Припинила існування антична цивілізація, Європа вступила в раннє середньовіччя. Із затвердженням нових держав формувалися феодальні відносини, а на півострові утворювалися нові політико-адміністративні центри, змішані за етнічним складом.
Слідом за готами, в IV столітті н. е. на півострів прибула хвиля нових мігрантів. Це були тюрки − відомі в історії, як гуни. Вони відтіснили готів у гірські і передгірні райони півострова. Гуни пройшли довгий шлях в тисячі кілометрів від Монголії та Алтаю до Європи та осіли в Криму, відкривши згодом дорогу хозарам, кипчакам та ординцям. Гунська кров гармонійно влилася в кримський «плавильний котел», що протягом тисячоліть формував кримськотатарський етнос. Гуни принесли на півострів віру і культ бога Тенгрі. І з цього часу поряд з християнством в Криму поширилось тенгріанство.
За гунами пішли авари, але їх перебування не залишило глибокого сліду. Вони самі дуже швидко розчинилися в місцевому населенні.
У VII столітті до Криму під тиском хозар проникли булгари − один з тюркських етносів. У Криму вони жили етнічними громадами, але замкнутий спосіб життя не вели. Розселилися майже на всій території півострова. Як і всі тюрки, вони були товариські і без забобонів, тому інтенсивно змішувалися як з аборигенами, так і з такими ж, як вони недавніми «кримчанами».
В кінці VII століття до Азовського моря просунулися хозари (тюркські племена, що належали, переважно, до монголоїдів), підпорядкувавши своїй владі майже все Північне Причорномор’я і степову частину Криму. Хозари вже на рубежі VIII століття просунулися до ареалу розселення готів на півдні півострова. Після розпаду своєї держави − Хозарського каганату − частина аристократії, яка сповідувала іудаїзм, осіла в Криму. Називали себе вони «караіти». Власне, за однією з теорій, саме з X століття на півострові почала формуватися нація, більш відома як «караїми».
Близько 882 року на півострові осіли і взяли участь в етнічних процесах, що відбувалися серед населення Криму, ще одні тюрки − печеніги. Вони відтіснили тюрко-булгар в передгір’я і таким чином посилили тюркизацію горян. Згодом печеніги остаточно асимілювалися в тюрко-алано-булгарсько-кіпчацькому середовищі передгір’я. Вони мали європеоїдні риси з незначним домішком монголоїдних.
У другій половині XI століття в Криму з’явилися кипчаки (в західній Європі відомі як кумани, в Східній Європі як половці) − одне з численних тюркських племен. Вони зайняли весь півострів, крім його гірської частини.
Згідно з письмовими джерелами, кипчаки були здебільшого світловолосими і блакитноокими людьми. Дивна особливість цього народу в тому, що не вони асимілювалися, а асимілювалися в них. Тобто вони були ядром, до якого, як до магніту, притягувалися залишки племен печенігів, булгар, алан та інших, приймаючи їх культуру. Столицею кипчаків на півострові стало місто Сугдея (суч. Судак). До XIII століття вони остаточно злилися з місцевим населенням, перейшли від тенгріанства в Іслам.
У 1299 році, на заперекопські землі і в Крим увійшли війська ординського темника Ногая. З цього часу півострів увійшов до складу Джучієвого улусу Великої Орди, без особливих потрясінь, практично не змінивши сформованої на початку XIII століття структури населення, без змін у господарському устрої, без руйнування міст. Після цього і завойовники, і переможені зажили на кримській землі мирно, фактично без конфліктів, поступово звикаючи один до одного. У створеній таким чином строкатій демографічній мозаїці кожен міг продовжувати займатися своєю справою і зберігати власні традиції.
Але саме з приходом кипчаків в Криму розпочався заключний багатовіковий тюркський період. Саме вони і завершили тюркизацію і створили переважну монолітність населення півострова.
Коли в XVI столітті в кримські степи почали проникати заперекопські ногайці, нащадки половців стали першими, з ким ногайці зіткнулися і з ким почали досить інтенсивно змішуватися. В результаті їх фізичний вигляд змінився, набуваючи виражених монголоїдних рис.
Отже, з XIII століття на півострові вже були присутні майже всі етнічні компоненти, всі складові, іншими словами − існували прабатьки, з яких складеться нова нація − кримські татари.
Примітно, що ще до виникнення Османської держави на півострові з’явилися переселенці з Малої Азії, це були вихідці з тюркського племені, сельджуки, які залишили сліди свого перебування в Криму, як частини його населення, що говорила турецькою мовою. Цей етнічний елемент зберігався століття за століттям, частково змішуючись з єдиновірним і досить близьким за мовою кримськотатарським населенням − процес неминучий для будь-яких мігрантів. Власне, контакти з сельджуками, а опісля − і турками-османами з XIII і протягом наступних століть не припинялися через те, що майбутні держави − Кримське ханство та Османська імперія − завжди були союзниками.
Говорячи про етнічний склад Криму, важко обійти стороною венеціанців і генуезців. Перші венеціанці з’явилися на півострові вже в кінці XI століття. Слідом за Венецією в Крим почала посилати своїх торгових і політичних агентів Генуя. Остання згодом остаточно витіснила Венецію з Криму. Генуезькі факторії процвітали і в перші роки незалежної кримськотатарської держави − Кримського ханства, але в 1475 році вони були змушені повернутися в Італію. Але не всі генуезці покинули Крим. Багато пустили тут своє коріння і з часом повністю розчинилися у кримських татарах.
Протягом століть досить важко формувався етногенез сучасних кримських татар, в якому взяли участь нетюркські і тюркські предки. Саме вони визначили особливості мови, антропологічний тип і традиції культури етносу.
В період Кримського ханства спостерігалися і локальні інтеграційні процеси. Наприклад, відомо, що в перші роки Кримського ханства сюди переселялися цілими пологами черкеси, які до кінця XIX століття розчинилася в кримських татарах.
На сьогодні сучасні кримські татари складаються з трьох основних етнографічних груп: південнобережні (яли бойю), гірські, передгірний Крим (тати), степові (ногаі).
Що стосується етноніма «кримські татари», а точніше татари, то він з’явився в Криму тільки з приходом ординців, тобто, коли Крим увійшов до складу Джучієвого улусу Великої (більш відомої як Золотої) Орди. А як вище було сказано, до цього часу вже майже сформувалася нова нація. Саме з тих пір татарами стали називати жителів Криму. Але це в жодному разі не означає, що кримські татари є нащадками ординців. Власне, саме цей етнонім успадкувало і молоде Кримське ханство.
На сьогодні етногенез кримських татар ще не завершений.
