Усі книги, написані Юрієм Горлісом-Горським, були про те, що особисто він бачив і пережив.
«На самоті, перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз… Болючу привабливість цього „заняття“ знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч із смертю…» — так починається книга Горліса-Горського «У ворожому таборі».
Книга розповідає, як за завданням командування українських повстанців Юрій був упроваджений в органи ГПУ (політична поліція Радянської Росії). Мавши чудову витримку та неабиякі акторські здібності, Горліс-Горський дізнавався про заплановані спецоперації чекістів і передавав інформацію своїм бойовим побратимам. Завдяки цій роботі вдалося викрити багато планів окупантів, спрямованих проти українського підпілля. Контррозвідці ГПУ таки вдалося викрити Юрія. Його заарештували та засудили до страти, яку «гуманні» комуністи замінили тривалим терміном ув’язнення.
Досвід розвідника став у пригоді Горлісу-Горському й далі, що навчився бути безжальним у боротьбі з ворогами, які захопили Батьківщину. Безперечно, вирвавшись із Радянської Росії, він мав намір продовжити боротьбу з комуністичним режимом.
Існує безліч пліток і чуток про те, що Горліс-Горський був агентом польських спецслужб, співробітником німецького Абверу, перебував у контакті з англійською розвідкою… Насправді він служив тільки Україні й нікому більше.
У 1939–1940 роках Горліса-Горського, вже широко відомого в українській діаспорі письменника, українці Канади запросили переїхати до Нового Світу на постійне пробування. У той час Західна Україна вже була під радянською окупацією, а в Європі тривала Друга світова війна. За однією з версій, канадські українці вже купили письменнику квиток на пароплав, що мав вирушати з Франції, але через те, що Німеччина і Франція перебували у стані війни, Горлісу-Горському довелося їхати в обхід країн, що воювали — через Туреччину, Сирію та Північну Африку.
Насправді ця версія не витримує елементарної критики. З Югославії, де в той час жив Горліс-Горський, він міг дістатися Франції через Італію (вона ще не перебувала у стані війни з Францією) або через Швейцарію. Імовірно, мета його поїздки була зовсім інша.
Поїзд зі Стамбула на величезній швидкості мчить долинами, долаючи гірські хребти й тунелі, до далекої Сирії. Пасажири — здебільшого турки та араби, є й кілька європейців: Горліс-Горський та двоє його супутників. Так починається оповідання «Дорожні зигзаги», зокрема його друга частина, присвячена подорожі на Близький Схід:
«У вагоні, окрім нас, іноземців, нова молода інтелігенція нової Туреччини. Така, як у Стамбулі, в Анкарі. Ніде не доводилося мені бачити таких коротких спідничок, глибоких декольте та таких прикрашених жіночих облич, як тут. Видно, що гасло „наздогнати та перегнати Європу“ — у цій частині — прищепилося непогано. А за вікном — сіра Малоазійська Туреччина, одягнена Ататюрком в одеську босяцьку кепку. Немає й сліду фески чи чалми, вони суворо заборонені. Щоб відучити від них упертих турків, новатори знімали їх іноді разом із головою. І дивно тепер дивитись на турецького селянина: ті ж шаровари, іноді халат, а на голові – „фартова“ кепка».
Лише кілька фраз, а які змістовні! Горліс-Горський одразу побачив, що за вітриною європеїзації, яку з надмірною енергією запроваджував Ататюрк, ховається ідейна убогість і безпорадність нової турецької «еліти», що прагнула замінити справжні реформи, яких справді потребувало суспільство, декоративними конструкціями, нездатними вивести країну з довготривалої економічної та духовної кризи.
Значна частина реформ Ататюрка була спрямована проти ісламу та мусульманських традиційних цінностей, що століттями були невіддільною частиною османської культури. Більшовицькими методами турецькі кемалісти провадили емансипацію жінок, змушуючи їх одягатись в найгірші зразки європейського одягу, найбанальніші, що порушують ісламські норми моралі.
З неприхованим сарказмом Горліс-Горський пише:
«Привернення до нової культури зовнішньо менше, але, мабуть, глибше торкнулося жінки-селянки. Пересадити її з шароварів у коротку спідницю не вдалося, але обличчя перед людьми закривати вона не сміє. Отож носить вона на голові ту саму довгу шаль і <…> закриває нею обличчя тоді, як ніхто цього не бачить… Один з моїх товаришів по подорожі добре володіє турецькою та арабською мовами. Розмовляємо, за його посередництвом, із сусідами турками. Елеґантна туркеня в спідничці поза панчохи фиркає на своїх турецьких мужиків, що ніяк не зрозуміють духу часу й не хочуть зрікатися старих забобонів. Старий інтелігентний турок у доброму європейському вбранні похитує головою, а на обличчі: „Сказав би я вам свою думку, та… боюся“».
Потяг переїздить кордон, і Горліс-Горський разом зі своїми товаришами опиняється в Сирії, що в 1940 році ще була французькою колонією. Кордон між двома мусульманськими країнами виглядає як межа між двома світами. Французи, хоч і намагалися насадити в Сирії свої порядки, в релігійні питання майже не втручалися — саме тому навіть зовні сирійські мусульмани відрізнялися від своїх одновірців із Туреччини. Ба більше, Горлісу-Горському на хвильку здалося, що він не на далекому Близькому Сході, а вдома, в Україні:
«У вечірніх сутінках під’їжджаємо до міста Алепп, або Алеппо. <…> На півстаночку до вагону заходить група козаків Запорозького корпусу з 1919–1920-го року. Змодернізовані широкі шаровари, короткі жупанчики кольору хакі, чорні каракулеві шапки з червоними „шликами“… Через плече — кулеметні ленти з набоями… Та це лише вояки іррегулярних арабських відділів».
Ситуація в Сирії та сусідніх мусульманських країнах була вкрай нестабільною. Розвідки Англії, Німеччини, Франції, Італії та СРСР прагнули використати регіон у своїх цілях. Італійські війська вже готувалися вступити у війну за Німеччину й розпочати наступ на Єгипет. Одночасно Третій Рейх намагався через свою агентуру в Сирії, Іраку та Ірані використовувати ці країни проти Англії.
Горліс-Горський нітрохи не обмовився, чому в цій подорожі його супроводжували серби, а один за дивним «збігом» навіть вільно говорив турецькою та арабською мовами; чому вони скрізь представлялися журналістами, хоча, за ідеєю, їхали транзитом до Франції, де на них чекав пароплав до Канади. Швидше за все ми так і не дізнаємося про справжню мету цієї подорожі — за деякими даними Горліс-Горський з супутниками із Сирії вирушили до Саудівської Аравії, — хоча її неважко уявити. Безперечно, Горліс-Горський виконував певну місію, що відповідала його життєвим переконанням.
По багатьох роках після таємничого зникнення письменника в 1946-му в одному з листів дружина Горліса-Горського Галина Гришко писала:
«Від себе заявляю (і навіть присягаюся), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а [тільки] на Україну, проти російського більшовизму…»
Напевно, саме з боротьбою проти Радянської Росії була пов’язана ця незвичайна подорож країнами мусульманського Сходу.
