Волинські татари у польсько-українських війнах другої половини XVII століття. Заколот

У 1665 році гетьманом України було обрано Петра Дорошенка, який взяв курс на створення держави під протекторатом Османської імперії. У 1666-му його військо об’єдналося з армією кримських татар. У битві під Браїловим гетьман повністю розгромив польську армію.

У 1669 році Дорошенко уклав договір зі Стамбулом, згідно з яким Україна стала османським санджаком (адміністративною одиницею), а сам гетьман отримав титул бея. На той момент адміністрація Дорошенка контролювала всю Правобережну Україну. Така ситуація не влаштовувала польський уряд. У 1671 року армія Речі Посполитої на чолі з енергійним полководцем Яном Собеським розгорнула наступ на Поділля, захопивши низку важливих міст Брацлавського воєводства.

У відповідь на це величезна османська армія (до 150 тис. осіб) на чолі з султаном Мехмедом IV вторглася в Україну. Вона взяла в облогу Кам’янець-Подільську фортецю. Без підтримки ззовні гарнізон фортеці не зміг довго чинити опір. Поляки капітулювали 27 серпня 1672 року. А вже у вересні турецько-козацько-татарська армія взяла в облогу Львів.

Чергова серія поразок призвела до того, що Річ Посполита була змушена укласти вкрай невигідний для себе мирний договір в Бучачі, який фактично робив Польщу васалом Османської імперії.

Польський Сейм відмовився ратифікувати договір й оголосив новий набір в армію. У цій ситуації доведені до відчаю багатомісячними невиплатами татари (липка) підняли заколот. Маючи хороші контакти з Кримським ханством, командири польсько-литовських татар домовилися про перехід на бік Османської імперії.

Загальна кількість заколотників становила від 2 до 3 тис. осіб. На бік турків перейшли хоругви Даніеля Шабловського, Самуеля Сулеймановича, Хусейна Муравськи, Мурзи Корицького, Джафара Муравськи, Адама Муравськи, Самуіла Кречовськи, Самуіла Мурзи, Лехтезара Шабловського, Адамовича, Олександра Кричинського та Олександровича.

Лідером бунтівників був ветеран багатьох воєнних кампаній, ротмістр Олександр Кричинський. Він належав до старовинного татарського князівського роду, який переселився на землі Литви ще на початку XV ст. Родоначальником сім’ї був Найман-бек, що доводився родичем ханів Золотої Орди. Родовим гніздом Кричинських було село Кричин на річці Березина. У XVII ст. сім’я переселилася на Волинь, рятуючись від безчинств з боку російських окупаційних військ в Литві.

Заколот липок був безкровним переходом з одного табору в протилежний. Мирний договір в Бучачі зафіксував право волинських татар на перехід на бік османів разом зі своїми родинами і майном. Але польська влада відмовилися його виконувати.

Слід зазначити, що далеко не всі волинські татари взяли участь в бунті. Ротмістр Кшиштоф Шахманцер разом зі своєю хоругвою відмовився йти до турків і наказав своїм людям повернутися в Острог. У нагороду за це, через три роки, воєводська влада у Луцьку звільнила острозьких татар, що залишились вірними Речі Посполитій, від сплати податків.

Бунтівних липок турки поселили в околицях Кам’янець-Подільського та міста Бар. Вони повинні були охороняти знову завойовані землі. Для турків липки були надзвичайно цінним активом, оскільки відмінно орієнтувалися на місцевості і були хорошими провідниками, розвідниками і перекладачами.

Османський уряд оцінив надані послуги. У липні 1673 року Олександр Кричинський отримав титул бея міста Бар (Поділля). Що стосується інших офіцерів, то вони залишилися без нагород. Це викликало обурення у частини волинських татар.

Через своїх шпигунів Ян Собеський вміло підігрів антитурецькі настрої серед липок. За його пропозицією Сейм у Варшаві підтвердив всі раніше затверджені привілеї польсько-литовським татарам. Собеський сподівався домовленостями та обіцянками повернути втікачів до складу польської армії, тим самим послабивши османсько-українську коаліцію. У вересні 1673 року війська Яна Собеського перейшли в наступ. Цим скористалися противники турок, організувавши в Барі заворушення. Під час зіткнень змовниками був убитий бей Олександр Кричинський. Одночасно з цим в битві під Хотином Собеський зміг здобути перемогу над турками, що призвело до повної деморалізації волинських хоругв, частина з яких повернулася на службу до Речі Посполитої.

У 1676 році під час мирних переговорів у Журавно питання польсько-литовських татар знову постало на порядку денному. Сторони домовилися про те, що татари можуть добровільно вибрати ту країну, якій вони бажають служити.

У 1677 році польський Сейм прийняв конституцію, в черговий раз підтвердивши стародавні права і привілеї татар. Їм дозволили відновити зруйновані мечеті і звільнили від усіх податків. У 1679 році Ян Собеський (на той момент вже польський король) переселив більшу частину татар із Волині та Поділля. Під приводом компенсації заборгованості з виплати їм виділили маєтки в Литві, Білорусі та східній Польщі. На Волині залишилася лише невелика частина татар, які дбайливо зберігали мусульманську віру і традиції аж до початку ХХ століття.

З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»