Придушивши повстання кримських татар, Росія вирішила знищити економіку ханства. З цією метою уряд Катерини II взявся за переселення християнського народу півострова в Приазов’я (в район сучасного Маріуполя), який становив значну частину економічно активного населення, що займалося ремеслами, торгівлею та сільським господарством, сумлінно платило податки.
Операція викликала протест навіть у проросійськи налаштованої татарської еліти, зокрема й хана Шахін Гірея. Для того, щоб заспокоїти незадоволених, беям з царської скарбниці було виплачено 100 тис. рублів. А деякі з християн навіть прийняли Іслам, щоб не залишати свою батьківщину.
Ініціатором переселення був фельдмаршал П. Румянцев. Цю ідею підтримала і російська цариця. У своєму листі до нього Катерина II вказувала на те, що необхідно «усугубить все возможные способы уговаривать их (переселенцев) чтоб добровольно согласились перенести домовство свое в Новороссийскую и Азовскую губернии — где под покровом нашим найдут спокойнейшую жизнь и возможное благоденствие. А особливо уговаривать тамошнего митрополита, обнадежа его разными выгодами».
Після висилки християн чисельність населення Криму різко скоротилася. До цього потрібно додати також тяжкі людські втрати, які кримські татари зазнали під час російсько-турецької війни і повстання проти окупаційних військ. Князь О. Прозоровський відзначав у своєму рапорті фельдмаршалу П. Румянцеву: «Разноместно войсками нашими побито их (крымских татар) до 12000 человек. Во время стужи множество погибло без покрову престарелых жен и младенцев, множество лишилось жизни от холода… Если бы еще продолжалось это возмущение некоторое время, то все бы без исключения от голода и холода и наведенного нашими войсками ужаса погибнуть должны были».
Знищенням повсталих і виселенням християн справа не обмежилася. Російський уряд хотів довести кримських татар до такого стану, щоб навіть сама думка про опір була б неможлива. У своєму указі фельдмаршалу П. Румянцеву Катерина II писала: «Употребить все силы и старания к приведению всех неблагодарных и зломыслящих нам, особенно обретающихся в горах татар в нищету и такое состояние, чтоб они не помышляли далее на неприязнь к нам, с нуждою отыскивали себе пропитание, а турки тем самым потеряли не только удобность, но и охоту на общее с ними против нас дело».
Османська імперія вжила низку заходів, зокрема і військових, щоб змусити російські війська покинути Крим, як того вимагали умови Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Протягом 1778 року турецький флот кілька разів підходив до берегів півострова, погрожуючи висадити десант, щоб силою змусити росіян піти. В той момент Росія ще не була готова до нової війни.
Саме тому в березні 1779 року Османська імперія і Росія підписали Айнали-Кавацьку конвенцію, згідно з якою обидві сторони зобов’язувалися вивести свої війська з Криму і Кубані (за винятком 6000 російських солдатів у фортецях Керч та Єнікале). До кінця 1779 року російські війська пішли, але втручання Росії у внутрішні справи на цьому не закінчилося. Навпаки, вплив Петербурга на події в Криму безперервно зростав завдяки створеним у попередні роки економічним, політичним і дипломатичним важелям.
Посилювалася й опозиція хану Шахін Гірею, який так і не зумів завоювати повагу і довіру своїх співвітчизників. Хан підлещувався не тільки до російської імператриці, але навіть перед її придворними. У листі до графа І. Остермана він благав останнього подати клопотання перед двором про надання матеріальної допомоги його роздавленій і пограбованій державі: «После окончания бывшего в Крыму мятежа отправлены от области нашей и от меня к высочайшему ее величества двору магзары (челобитные) о крайних наших нуждах, в разсуждении коих вашего сиятельства прошу не оставить своим ходатайством у священного престола всепресветлейшей монархини о сильной защите от притеснений со стороны Оттоманской Порты и об отражении ее властолюбивой руки, неправедно на область нашу посягающей».
Особливих зазіхань Стамбула на Крим в той момент не було. Уряд Османської імперії насамперед був зацікавлений у тому, щоб Росія не втручалася в ситуацію у Кримському ханстві і не використовувала силу проти кримських татар.
Придушення повстання кримських татар не призвело до повної ліквідації опору проросійському режиму хана Шахін Гірея. У Кримських горах продовжували діяти невеликі загони партизанського типу, які чинили опір і вели антиурядову агітацію. Про це в своєму рапорті на ім’я фельдмаршала П. Румянцева повідомляв генерал-поручик О. Суворов: «В горах находится Тул-Мамбет-Мурза, сын Мусы-Мурзы, который прежде был в партии его светлости хана, но после в Царьград (Стамбул) ушел. Этот Тул-Мамбет разносит в горах письма, подписанные и запечатанные Девлет-Гирей-ханом. Однако, чтобы со стороны Порты написаны были (письма), этого не видно».
Заворушення серед кримських татар не припинялися аж до 1781 року, коли почалося нове повстання проти російського режиму. На чолі повсталих стояв старший брат Шахін Гірея Бахадир Гірей. Незадовго до повстання він був призначений сераскіром Єдічкульської орди. Причиною для заколоту стали реформи, проведені Шахін Гіреєм. Цей правитель бачив проблеми Криму в тому, що татарська держава була надто орієнтована на Схід.
Політика європеїзації, розпочата Шахін Гіреєм, була незрозуміла більшості корінних жителів півострова. Його прагнення перетворити татарських воїнів в солдатів викликало відкритий протест, підтриманий всіма верствами кримського суспільства.
Почалося повстання на Кубані, яка входила до складу Кримського ханства. Звідти воно швидко перекинулося на Крим. Хан змушений був тікати до Керчі. У Петербурзі нове повстання викликало черговий сплеск невдоволення. Спроба зробити з Криму васальну державу закінчилася провалом. Російський уряд все більше схилявся до думки про повну анексію Криму.
У листі до Катерини II князь Г. Потьомкін писав: «Нет державы в Европе, чтобы не поделили между собой Азии, Африки, Америки. Приобретение Крыма ни усилить, ни обогатить Вас не может, а только покой доставит… Поверьте, что Вы сим приобретением безсмертную славу получите и такую, какой ни один государь в России ещё не имел. Сия слава проложит дорогу ещё к другой и большей славе: с Крымом достанется и господство в Чёрном море. От Вас зависеть будет, запирать ход туркам и кормить их или морить с голоду».
Йшлося про банальне захоплення чужої території напередодні нової російсько-турецької війни. Остаточно рішення про анексію Кримського ханства було ухвалене Катериною II в. грудні 1782-го. Шахін Гірей мав бути усунений від влади, а кримські татари і ногайці прийняти присягу на вірність Росії. Одночасно з цим робилися всі можливі приготування на випадок очікуваної війни з Османською імперією.
28 червня (9 липня) 1783 року було оприлюднено маніфест Катерини II «Про прийняття півострова Кримського, острова Таман і всієї Кубанської сторони під Російську державу». Цим документом було поставлено крапку в 350-річній історії Кримського ханства. Шахін Гірея змусили відректися від престолу і вислали з Криму. Родючі кримські землі поділили між собою генерали і чиновники Російської імперії.
У Криму особливих протестів не було, знекровлені попередніми повстаннями кримські татари були не готові чинити збройний опір окупаційній армії. Лише на Кубані восени 1783 року спалахнуло повстання ногайців. Але і воно було придушене з надзвичайною жорстокістю військами Суворова. Османська імперія так і не зважилася почати війну за Крим. Промовчала і Європа, як завжди зайнята своїми справами.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
