Злиття кочових і землеробських елементів у степовій зоні Північного Причорномор’я, що відбувалося в рамках тюркських державних утворень, дозволило виникнути унікальному культурному феномену, який не властивий іншим частинам Європи.
У ХІІІ-XVIII ст. у Кримському ханстві, Буджаці та Єдісані завдяки зв’язкам з мусульманськими державами Близького Сходу, Середньої Азії, Кавказу, а з кінця XV століття під прямим впливом Османської імперії, з’являється обширна література з історії, ісламського богослов’я, географії, астрономії.
Через мектеби і медресе, які виникли ще за часів Золотої Орди, рівень освіти населення регіону був досить високий. Випускники релігійних освітніх шкіл прагнули продовжити освіту за кордоном, у визнаних центрах ісламської культури − Стамбулі, Дамаску, Каїрі, Багдаді. Мечеті виконували не тільки роль домів молитви, але і ставали місцями спілкування духовних лідерів того часу. Вже в середині XIV ст. кримські вчені Дія аль-Кірімі та Рукн ад-дін аль-Кірімі були запрошені читати лекції в каїрських медресе. Аккерман, Солхат (Старий Крим), Кефе, Гьозлев, Бахчисарай до XVI ст. перетворилися на великі наукові центри.
Донедавна про внесок середньовічних вчених, які жили і працювали в Криму, Єдісані і Буджаці, було відомо мало. Особлива заслуга у відкритті імен видатних ісламських мислителів належить сходознавцю, перекладачу Корану українською мовою Михайлу Якубовичу. Завдяки його роботам нині з’явилася можливість ознайомитися з творчою спадщиною Махмуда аль-Кафауві, Ахмада бін Хусайн бін Мустафа Аккірмані, Шарафа аль-Кримі, чиї праці з ісламського права (фікха) мали заслужений авторитет далеко за межами Північного Причорномор’я.
Крім філософського напряму ісламської літератури, в Криму, Буджаці та Єдісані існувало релігійно-суфійський. Поезія дивану добре вивчена в Туреччині завдяки системним дослідженням, але майже не відома в Україні. Слід сказати, що в турецьких архівах збереглася чимала частина творчої спадщини поетів, літераторів, істориків, богословів і містиків родом з Причорноморських держав. Суфійська поезія Мюдамі, Хусейіна Кефеві, Фейзи Кефеві, Саід Герая і Халіма Герая в останні роки була видана і прокоментована турецькими філологами. Слід сказати, що поезія дивану − це література вищого класу, високоосвіченої частини османського і кримського суспільства. Більшість поетів цього напряму були членами суфійських братств (тарикатів). Чеський сходознавець Ян Ріпка так охарактеризував поезію дивану: «Безперечною істиною є те, що практично всі з поетів минулого виросли, ввібравши, якщо можна так висловитися, молоко суфізму. Це молоко вплинуло на всю їхню творчість. Як результат, не знаючи суфізму, зрозуміти що-небудь в їх поезії неможливо».
Ісламські міські центри Причорномор’я славилися своїми бібліотечними зібраннями. Ханські бібліотеки в Криму вели свій родовід з часів Золотої Орди. Величезна кількість найцінніших рукописів було втрачено під час пожежі в Ханському палаці в Бахчисараї в 1736 році, причиною якого став напад російської армії фельдмаршала Мініха. Значна частина уцілілих книжкових скарбів Кримського ханства нині знаходиться у зібраннях Російської національної бібліотеки, зокрема й шість томів списку хадисів аль-Бухарі 1479–1480 рр., який був створений у Дамаску, що є ще одним свідченням тісних культурних зв’язків Криму з мусульманськими державами Близького Сходу. Ще один цінний ханський манускрипт з російської бібліотеки − це список IV тому тафсіру (тлумачення Корану) Мухаммада бін Ахмада ал-Куртубі, що датується XIV століттям. Він був подарований ханом Селімом Гераєм I «вченим Бахчисарая». На його перших аркушах є печатки османського султана Махмуда I − це свідчення того, що книга потрапила до Криму з бібліотеки стамбульського палацу Топкапи.
Воістину енциклопедичними знаннями володів кримський вчений XVI століття Кайсуні-заде Неда-ефенді, більш відомий як Реммаль-хаджі. Він цікавився історією, літературою, астрономією. Реммаль-хаджі − автор біографії кримського хана Сахіба Герая I «Таріх-і-Сахіб Герай хан», яка дійшла до нашого часу.
Свій внесок у культуру Єдісана, Буджака і Криму зробили представники ногайського народу. Серед блискучої плеяди таких давньоногайских поетів XV ст., як Сибрай жирау Асан Кайги Сабіт угили, Шал-Кійіз Тіленші ули і Казі Туган Суьйініш ули, була справжня зірка − Досмамбет Азаули. Він народився в Азаці (Азові), який деякий час був столицею Великої орди. Досмамбет був не тільки чудовим поетом, але також полководцем і державним діячем. Він брав участь у битвах на боці Кримського, Казахського, Ногайского і Казанського ханств. Мужній воїн і патріот свого улюбленого міста загинув в одному з боїв. Передчуваючи загибель, він написав такі глибоко символічні рядки:
За озером, где лес стоит сосновый,
Случайно мной камча обронена.
Оленья шкура служит ей основой,
Ремни — из кожи юного слона.
А рукоять из меди как искрится,
Обернутая нитью золотой!
Вдруг крот ее изгложет иль лисица…
Что скажет мне Азов престольный
мой?
Незважаючи на колосальні втрати, середньовічна письмова культура тюркських народів Північного Причорномор’я змогла зберегтися. Нині вона залишається малодослідженим явищем. Тема заслуговує пильної уваги щодо кожного з авторів, що дозволить відкинути помилкові стереотипи і наблизить до кращого розуміння епохи.
З іншими матеріалами із серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися тут.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
