Олександр Середа добре відомий в Україні вчений, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Південно-Українського педагогічного університету ім- Ушинського, дослідник османської спадщини. Нещодавно він дав інтерв’ю одеському блогерові З. Казанджи, матеріал опубліковало видання «Українська правда». Подаємо його у скороченому вигляді.
З. К. — Ви завжди говорите ХОджабей, коли широко вживається історична назва Одеси саме у варіанті ХАджибей. Чому?
О. С. — Так, я акцентую на цьому увагу. У деяких наших істориків до цього часу є в статтях «османський Хаджибей». Або, як вони пишуть, «від литовского Кочубея до османского Хаджибея». Якщо з литовським Кочубеєм ще можна погодитися, то османського «Хаджибея» не могло бути.
Жодного османсько-турецького джерела немає, яке б позначило наше місто з османської доби як ХАджибей. Виключно — ХОджа-бей. Ця назва існує з початку XVI сторіччя. До цього часу вона звучала як Коджа-бей. Коджа — це те саме, що і Ходжа, лише в кипчацькій групі тюркських мов, до якої відноситься і кримськотатарська.
Натомість Ходжабей — поняття з огузської групи тюркських мов, до якої належала османсько-турецька й належить сучасна турецька мови. Чи є Ходжабей нашим наративом, одеським? Так, є. Така вимова османського Ходжабею — більш слов’янська традиція мовлення. І вона пов’язана з фонетичною інтерференцією: це перехід деяких букв, наприклад, від о до а.
Хаджи-бей — ми зустрічаємо лише в джерелах іншомовного походження. Також у назві Ходжабей, окрім вокальної, фонетичної інтерференції, є змістовна відмінність. Ходжа — це вчитель, викладач, поважна освічена людина. Бей — це пан чи звертання до людини високого статусу. А Хаджи — це паломник, той, хто відвідав святі місця, Мекку та Медину.
Перший мер, якого ми ідентифікуємо за османського часу — він має приставку хаджи, у повному написанні — Хафіз-хаджи Мехмед-ефенді. І подорожуючі могли прописувати, що це місто Хаджи-бея, тобто позначаючи скорочену форму імені очільника в означенні самого міста. Така ось гра слів… Але всі назви — вони наші, це наш спадок, інформативний, топонімічний. І Кочубей, і Коцюбіїв за литовської доби, де літера ч вимовлялась як ц.
Але якщо ми хочемо дотримуватися оригінальности назви, то маємо говорити, що саме османська назва є коректною — Ходжабей. Щодо назв Хаджибей чи Ґаджибей, ми від неї також не відмовляємося. Це похідні назви від Ходжабей, уже у слов’янській фонетичній інтерференції. І у нас не весь період був суто османський. У нас був початок кримськотатарський: з 1492 року по 1510, ми можемо впевнено говорити, що наше місто називалось Коджабей.
Я думаю, що Коцюбіїв є похідним від більш давньої, золотординської назви Кочубей. Все це наші назви. Ми можемо й повинні їх залучити у нашу історію міста. Але варто завжди зазначати назву Ходжабей як поняття з офіційного османського документообігу, яке зберігалося протягом 300-річного османського періоду й навіть в османських документах ХІХ століття.
З. К. — Одеса була під п’ятьма імперіями: Золота Орда, Кримське ханство, Османська держава, російська імперія, Радянський Союз. А ми можемо говорити про те, яка саме імперія найбільше сприяла розвитку нашого міста?
О. С. — Освоєння регіону й започаткування реформ, які розвинули досить велику систему поселень, інфраструктурну мережу, систему фортифікацій, сільське господарство — треба віддати належне саме османському періоду.
Усе те, що ми далі бачимо в Російській імперії, було започатковано в Османській державі. Османська держава була побудована не на кріпацтві до підданих народів чи до сусідніх. Тут усе базувалось на системі оподаткування.
Головне було для османської адміністрації — щоб селянин чи ремісник, працюючи, сплачував учасно податки. Його не брали до армії, не обтяжували додатковими повинностями, його основним завданням були праця, сплачування податків, народження дітей. Тому вже у XVIII сторіччі більшість населення в Османській державі було не тюркське й не мусульманське, а переважно християнське. Про це свідчать і реєстри населення нашого регіону.
Перший реєстр — це 1570 рік. Є ще більш первісні, 1542 рік, але вони обмежені. Є наступні реєстри — 1693, 1694, 1750 років. Скрізь бачимо тенденцію зростання християнського населення по кожному селу. В Шабо, наприклад, або Ашаа-Баалар, наприкінці XVI сторіччя жили переважно татари й турки з частиною християнського населення, а на кінець XVII християни витіснили всіх мусульман.
З. К. — А яким чином? Куди зникли мусульмани?
О. С. — Татари й тюрки шукали більш прийнятних місць для пасовиськ худоби, наприклад. Осіле християнське населення займалося землеробством, і коли площі випасу забиралися під землеробство, це автоматично витісняло скотарів, якими й були тюрки чи мусульмани у Причорномор’ї, бо зникали пасовиська. Їх витісняли в середній Буджак.
З. К. — Чи свідчить це про те, що не було ніякого гноблення християн злими турками?
О. С. — А такого апріорі не могло бути. Так само, як до цього часу існує міф про примусове навернення до ісламу.
Османам невигідно було, щоб мусульман ставало більше. Чим більше немусульман, тим більше буде сплачено податку джизіє чи харадж — основний податок для немусульман, що до цього часу існує, наприклад, в Ірані, в Саудівській Аравії, в ОАЕ. Цей податок — велика складова османської казни.
Тоді, до речі, відбувалося прийняття до мусульманства представників християнських народів, але воно не було масовим, а більше одноосібним.
З. К. — Якщо нам повертати історичні назви населеним пунктам, то вони здебільшого османські. Тобто всі населені пункти на наших територіях уже були, й Росія просто їх перейменувала? Анексували, помітили території, «застовбили» все за собою, змінивши назви. Росія вкрала, виходить, оцю історичну пам’ять?
О. С. — Те інформаційне поле, в якому ми живемо, — більше тюркське й османське, аніж слов’янське. Формувалося воно, звичайно, не тільки в період османської доби, набагато раніше. Особливо гідроніми — це спадок золотородинський або й раніший.
Такі назви, як-от Кучурган, Куяльник, Делігьол чи Тилігул, Саригьоль, Березен чи Березань — вони формувалися ще в доосманський період. Дослідники-тюркологи стверджують, що такі озера, як Котлабуг, Сасик, Ялпуг — булгарсько-тюркські назви і збереглися ще з XI–XVII століть під час великого переселення народів.
Топоніми формувалися переважно за османського часу. У нас була дискусія щодо топонімів у Буджаку, й виникало питання, чому в болгарських селах топоніми переважно тюркські? — бо всі тюркські топоніми не були чужі на слух для тих людей, які там жили.
Навіть населення з балканської території, звідки переселялися болгари, приносило свої назви, й вони теж були тюркські. Бо якщо вони жили в якомусь Девлет-Агаче — то й тут так називали своє село.
Якщо ми говоримо про південну частину Одеської области, Буджак, тут переважна більшість тюркських назв османського періоду збереглися до 1812 року. Далі, за часів Російської імперії, більшість цих назв використовувалась і в подальшому.
Найбільшого перейменування зазнали топоніми Буджаку, південної частини Одеської области, саме за радянських часів. Тоді відбулася боротьба з турецькими, німецькими назвами. І були окремі укази після Другої світової війни, які одним махом перейменовували всі тюркські назви. До речі, ці укази недавно були знайдені в Одеському обласному архіві істориками-дослідниками.
І тут, мені здається, такі укази треба просто скасовувати як нелегітимні. Це повністю розв’язувало би нам руки. Бо в нас є багато населених пунктів, де люди й досі, через десятиліття, послуговуються саме тюркськими назвами своїх сіл. Нові назви не прижилися.
