У 1235 році правителі Монгольської імперії провели курултай, на якому було вирішено розпочати похід з метою завоювання східноєвропейських держав. Спадкоємці Чингісхана розробили план наступальних операцій проти Волзької Булгарії, Русі, Дешт-і-Кипчаку з подальшим проривом в Угорщину і Польщу.
Маючи величезний досвід, отриманий у війнах з Китаєм, державами Середньої Азії та Кавказу, монгольське військо було налагодженою військовою машиною. Починаючи з 1236 по 1240 рр. його противники були розгромлені один за одним. Очолював похід хан Бату (Батий), який став першим правителем західної провінції Монгольської імперії − Улус Джучі.
Після смерті Бату його місце зайняв хан Берке. Він прагнув широкої автономії для свого Улусу, аж до його повної незалежності. Можливо, саме цей фактор став одним з ключових у виборі релігії для нової держави. Він став першим ханом, який прийняв Іслам.
«Берке був прихильним до мусульман ... Він поважав учених і благочестивих, яких у нього шанували ... Мечеті свої з наметів вони возять із собою. Є у них імами і муедзини, і здійснюються у них всі 5 молитов (мусульманських)», − повідомляє сучасник монгольського хана. Правитель Улус Джучі залучив на службу освічених мусульман, вчених і богословів. У містах почалося активне будівництво мечетей і медресе.
Після смерті Берке (1266 р.) хани Монгольської імперії на курултаї прийшли до угоди про розділ держави. Так виникла Золота Орда.
В. Бартольд, видатний історик, тюрколог та ісламознавець, зазначав, що «кордони золотоординської держави не були зафіксовані у жодному письмовому документі, і свідчення істориків, які дійшли до нас, не дають можливості з точністю встановити рубежі Золотої Орди». Тим не менш, західні кордони Улус Джучі другої половини XIII століття можна визначити досить точно. Золотоординські хани ще в 50-і роки створили на крайньому південному заході своєї держави своєрідний плацдарм, який буквально врізався у володіння Угорщини та Болгарії та нависав смертоносним тягарем над Візантією.
Монголи контролювали степові території Бессарабії, Буджака, Добруджі (сучасна Румунія), а також територію в межиріччі Дністра і Дніпра. Саме там збиралися армії для походів на Європу.
На початку 70-х років в низинах Дунаю на політичну арену виходить один з найбільш талановитих діячів золотоординської епохи беклярбек Ногай − полководець, що мав великий військовий досвід. Він був онуком сина Чингізхана − Джучі. Ногай досить швидко оцінив всі переваги, що Дунайського улусу, який йому дістався, зробивши своєю ставкою місто Сакджа (Ісакчу). Беклярбек здійснював походи на Польщу, Візантію, Болгарію, Сербію та Угорщину.
Не маючи права на трон хана Золотої Орди, Ногай домігся такого впливу, що міг призначати й усувати ханів. Мусульманський історик Рукн ад-дін Бейбарс писав: «Довгий час (Ногай) був правителем царства, необмежено розпоряджався Берковичами (нащадками Берке), зміщав тих з царів їхніх, хто йому не подобався, і ставив (тих), кого сам вибирав».
З часом Ногай почав робити кроки зі створення на території Дунайсько-Дніпровського межиріччя і Добруджі власної незалежної держави. З цією метою він вів активну роботу на дипломатичному фронті, намагаючись заручитися підтримкою лідерів ісламського світу.
У 1271 році беклярбек прийняв Іслам, повідомивши про це єгипетського султана в листі. Він вибрав для себе мусульманське ім'я Іса. На землях, контрольованих військами Ногая, нову релігію прийняли не тільки його воїни, а й значна частина тюркського населення.
Авторитетне середньовічне джерело «Історія сельджуків» повідомляє про цей період правління Ногая: «Довгий час землі від Криму і Чорної Богданії (Молдавія) до вілаєту були територією Ісламу. У Чорній Богданії стоїть мечеть (хана Берке), яку пізніше невірні перетворили на хлів для свиней».
Ще за часів правління Берке з Середньої Азії були запрошені мусульманські місіонери. Їхні імена збереглися у назвах деяких міст Добруджі до наших днів: Баба-Даг (Баба Салтук/Мухаммад аль-Бухарі), Мачин (Баба Мачин), Ісакча (Баба Ісхак), Тулча (Баба Тулчі/Кулчу). Можливо, одним з них був також і Міяке-баба-султан, чий мавзолей знаходився біля переправи через Дністер (в районі нинішнього українського села Маяки), про що згадує османський мандрівник Евлія Челебі.
За роки правління Ногая в Дунайському улусі відзначався підйом торгівлі та зростання кількості міст. Величезні простори від Середньої Азії до Дунаю, завдяки створенню централізованої держави, стали безпечні для купців і мандрівників. Активну роль у розвитку міст держави Ногая зіграли Генуя і Венеція, які повністю контролювали чорноморську торгівлю.
У 1291 році ханом Золотої Орди став ставленик Ногая − Тохта. На відміну від своїх попередників, Тохта був енергійним і вольовим правителем. Він не змирився зі всевладдям Ногая. Взаємини беклярбека з ханом стали напруженими. Згідно з арабськими джерелами, в цей період Ногая вже величали титулами «мелек» і «цар». У столиці держави Сакджі було налагоджено карбування монет з іменами Ногая і його сина Чаки.
Початок 90-х років було відзначено небаченою раніше військовою активністю Ногая. Він атакував Болгарію і Сербію, які, фактично, стали частиною його держави; домігся від хана Тохти передачі в його управління Криму. Піднесення беклярбека і його сепаратистські стремління серйозно турбували правлячі кола Золотої Орди. Почалася підготовка до війни.
Тохта зумів переманити на свій бік значну частину беків Ногая, але це не допомогло йому. У битві біля річки Прут у 1298 році Тохта був вщент розбитий і був змушений тікати. Ногай скористався перемогою, проголосивши повну незалежність від Золотої Орди. Однак престарілий полководець не переслідував поваленого хана, зробивши тим самим фатальну помилку.
Менш ніж через два роки Тохта зібрав нове військо. Вирішальна битва відбулася в місцевості під назвою Куканлик (можливо, йдеться про Куяльницький лиман). Війська Ногая зазнали поразки, а сам він був убитий. Старший син Ногая − Чака − біг з частиною війська в Болгарію. Там він був проголошений царем, але правил всього лише близько року, після чого був повалений і задушений в темниці.
Через кілька років після битви біля Куканлику опір прихильників Ногая було подавлено остаточно. Держава, створена зусиллями однієї людини, припинила своє існування.
Олександр Степанченко, спеціально для «Іслам в Україні»
Інші статті автора в рубриці Історія іслама в Україні
