Династія мамлюків, яка в 1250–1517 роках владарювала над Єгиптом, Сирією, Палестиною й Хіджазом, лишила по собі значний слід не лише в матеріальній та військовій історії мусульманського світу, а й в інтелектуальній. Із Мамлюцьким султанатом, зокрема такими потужними центрами знання, як Каїр та Багдад, була пов’язана ціла плеяда учених. Серед правителів-мамлюків траплялися дуже освічені постаті, наприклад, Аль-Ашраф Кансуг аль-Каврі (1501–1516) був справжнім «філософом на троні», діалоги з двору якого вважалися зразком вченості. Султан не лише тлумачив Коран і переказував хадіси, а й мав обізнаність у «раціональних» науках (логіці, астрономії, медицині та ін.).
За національним походженням мамлюки, як відомо, були вихідцями із східноєвропейського й західноазійського середовища. Серед них були татари, черкеси, слов’яни, вірмени та інші народи. Рукн ад-Дін Бейбарс (1260–1277), наприклад, походив із Криму, де була збудована й мечеть його імені. Поліетнічне походження мамлюків значною мірою сприяло й плюралізму думок — мамлюки, скинувши Айюбідів і «легалізувавшись» як халіфи від імені аббасидських халіфів, що мешкали в Каїрі, виступали поборниками сунізму, але уникали монополізації ісламської правової практики. Так, у Єгипті панував шафіїзм, але в Сирії, наприклад, розвивалися ханбалітська й ханафітська школи. Толерувався й малікітський мазгаб. Мамлюки розбудували широку й ефективну систему медресе, прив’язану до невідчужуваних благодійних земель (так звані «вакфи»), яка приваблювала вчених із усього ісламського світу.
Було серед них, як свідчать біографічні праці й рукописи, і чимало вихідців із Криму. Відомо, що остаточна ісламізація регіону (в політичному сенсі) відбулася після прийняття Ісламу Золотою Ордою (тобто в 1313–1314 роках), але в багатьох частинах півострова мусульманські спільноти існували вже в другій половині XIII ст. (якщо не раніше). Важливо й те, що ці спільноти уже мали своє інституційне оформлення, тобто як мінімум розгалужену структуру мечетей і, ймовірно, окремих медресе.
Такі висновки можна зробити з біографічного джерела, на яке, на жаль, поки не звертали увагу дослідники історії Ісламу в Криму. Праця хадісознавця й історика Ібн Насір ад-Діна ад-Дімашкі (1375–1438) «Тавдіх аль-Муштабіг фі Забті Асмаі ар-Раува уа Ансабі-гім уа Алкабі-гім уа Кінаї-гім» («Очищення від сумнівів в уточненні імені передавачів, їхніх нісб, лякабів та куньїв»), була опублікована ще 1993 року в Бейруті дослідником Мухаммадом аль-Араксусі в десяти томах і охоплює декілька тисяч імен мамлюцьких авторів. Деяких із них автор зустрічав особисто, а про інших повідомляє унікальні речі, яких в інших джерелах немає, зокрема повні імена — топонімічні (нісби), прізвиська (лякаби), імена за дітьми (куньї) та ін.
Якщо порівнювати відомості Ібн Насір ад-Діна з тими, які подані в інших творах (схожих біографічних довідниках Ібн Хаджара аль-Аскаляні, Джаляль ад-Діна ас-Суйуті та ін.), а також із відомими рукописними джерелами, можна віднайти сліди як мінімум двох кримських вчених родин, одна з яких мешкала в першій половині XIV ст. у Алеппо, Дамаску та Єрусалимі, інша — ліванському Триполі. Наслідування сином справи батька було типовим явищем для середньовічного ісламського суспільства, а «пробитися» у найвищі релігійні кола, тобто стати суддею чи викладачем у медресе, не маючи відповідних родинних зв’язків або патронату «згори», було дуже складно.
Під нісбою «Аль-Кірімі» («Кримський») Ібн Насір ад-Дін, зокрема, повідомляє про Хуссам ад-Діна Абу Мухаммада аль-Хасана бін Рамадана бін аль-Хасана бін Фадіна аль-Аляляні (або Аль-Аляї) ас-Сулхаті аш-Шафії аль-Киримі, який народився у «670-му з чимось» році за гіджрою, тобто між 1271 і 1281 роками за християнським календарем. Як бачимо з імен, це був мусульманин як мінімум у третьому поколінні (ім’я «Фадін» чи, в іншому джерелі, «Факх» ідентифікувати складно), походив із відомого кримського Солхату («Ас-Сулхаті»), належав до народу аланів чи асів. Вчених, які були аланами, зустрічав в Криму в 1334 році мандрівник ібн Батута («правник Аля ад-Дан аль-Асі»). Ібн Насір ад-Дін повідомляє, що вчитися хадісам аль-Хасан аль-Киримі почав уже «в зрілому віці», дозволи на викладання, зокрема, він мав від Ібн Шихни (пом. 1330), аль-Ваді Аші (пом. 1348), аль-Міззі (пом. 1341) та аль-Бараззаля (пом. 1338), певний час сам викладав у медресе. Ібн Шихна, серед інших, був відомим авторитетом свого часу — проживши майже 110 років, цей учений мав десь до 500 учнів, які переказували від нього хадіси. У 1316 році Аль-Хасан аль-Киримі став кадієм (суддею) в ліванському Триполі, де й помер у 1345 році.
Його син, Багадир аль-Киримі (пом. 1374), навчався у Дамаску, згодом переїхав разом із батьком до Триполі й був відомим мухаддісом. Його учителем також був уже згаданий Джамаль ад-Дін аль-Міззі, працю якого Тагзіб аль-Камаль фі Асама ар-Ріджаль («Поліпшення „Досконалості в іменах знавців хадісів“») Багадир аль-Киримі переписав у скороченому вигляді (т. зв. «мухтасар»). Вірогідно, в Тріполі він також був суддею. Нарешті, його син, Мухаммад бін Багадир аль-Киримі, був учителем самого біографа Ібн Насір ад-Діна і відвідував Дамаск дорогою з хаджу («після фітни» — мабуть, малася на увазі облога й штурм Дамаска Тамерланом у 1401 році), «а згодом мені сказали, що він помер у Тріполі, най буде милостивий до нього Аллаг», — писав Ібн Насір ад-Дін. Отже, маємо діда, сина й онука кримського походження, життя яких було пов’язане з ліванським Тріполі.
Представниками ще однієї кримської родини, на цей раз не шафіїтської, а ханафітської був знавець хадісів Ахмад бін Усман аль-Киримі (пом. 1331), який навчався у Джамаля аль-Бадауві (пом. 1308) й ібн Джаббара (пом. 1328). Його син, Шамс ад-Дін Мухаммад аль-Киримі (пом. 1387), оселився в Єрусалимі й там заснував свою суфійську обитель (завійя). У старому місті й досі зберігається мечеть його імені, а вулиця й квартал, де вона розташована, історично називаються «Аль-Киримі». Його учнями були аль-Халіль аль-Джазаїрі (пом. 1432), Ібн Арслян ар-Рамаллі (пом. 1440) й Абу Саїд ібн Сарі. Останній, зокрема, описував Шамс ад-Діна аль-Киримі як відомого праведника, поета й знаного містика. Зберігся один із його віршів: «Уже тривалий час іду шляхом любові, шукаючи, як істину явити в простоті, тримаюсь на єдинобожжя слові, багатобожжя уникаю в чистоті». Також існує легенда, що в стані суфійського екстазу Шамс ад-Дін аль-Киримі задушився на одному з пагорбів поблизу Дамаска, де виконували смертні кари, і вже після цього випадку страти там припинилися (про це в якомусь листі Абу Саїда бін Сарі читав сам Ібн Насід ар-Дін). У якихось родинних стосунках, вочевидь, із вказаними двома вченими перебував і Алі Ібн Салях ад-Дін аль-Киримі (пом. 1372), котрий прибув до Алеппо й залишив по собі декілька праць, серед яких «Мангаль аль-Йанабі фі Шарх Масабіх ас-Сунна» («Витік джерел у тлумаченні світочів Сунни»), значний коментар до відомої збірки хадісів Мухі с-Сунни аль-Багауві (пом. 1122). Як стало відомо автору цієї статті, у Коледжі ім. Абу Ханіфи в Багдаді (Куллійя Імам аль-Аззам) наразі готується до публікації збережений рукопис цієї праці.
Отже, з творів Ібн Насір ад-Діна та інших авторів відомо як мінімум про дві родини кримських учених у мамлюцькій Сирії, Примітно, що прибували вчені уже з певним багажем знань, швидко здобували необхідні «дипломи» (іджази) від місцевих авторитетів і обіймали хороші посади, які й передавали в спадщину своїм дітям. Мотиви, які спонукали до переїзду з Криму в Сирію чи ще далі, в Єгипет, могли бути різними, але, вочевидь, такий центр знання, як Дамаск вабив студентів з усіх частин мусульманського світу. Досить важко говорити щось конкретне про системну мусульманську освіту в ХІІІ ст. на батьківщині цих учених (через брак джерел), в Криму, але без певної базової підготовки зробити досить гідну кар’єру на чужій землі було б надзвичайно складно, тож, швидше за все, вона вже була. Тим більше, що тут ідеться саме про автохтонних мешканців Криму (конкретно аланів), тож отримати таку початкову освіту перед приїздом у Сирію вони могли тільки на півострові. Будемо сподіватись, що подальше вивчення й публікація збережених рукописів зможе більш детально розкрити це питання.
