У травні цього року на широкий екран вийшов фільм «Чужа молитва» — про виховательку Бахчисарайського дитячого будинку Саіде Аріфову, що ховала від нацистів єврейських дітей, видаючи їх за кримських татар. У травні 1944-го вона знову врятувала їх, переконавши співробітників НКВС у тому, що це єврейські діти, а не кримські татари, а тому не підлягають депортації. Про історію створення картини, звинувачення авторів в політизації та проблему співіснування видання «Хадашот» говорило з режисером фільму Ахтемом Сеітаблаєвим.
Ахтеме, це правда, що ви виросли в Бахчисараї буквально за декілька кварталів від вулиці, де жила Саіде Аріфова, але нічого не чули про історію цієї жінки?
— На свій сором. Коли я дізнався про її долю з програми «Жди меня», яку вів Ігор Кваша, то жив уже в Києві. Зрідка відвідував батьків, але… знаєте, що таке синдром людини, що живе біля моря? На морі вона ніколи не буває — куди поспішати, море ж не втече. Так і я відкладав знайомство з Саіде — думав, виберуся у наступний приїзд до батьків, а тим часом вона пішла в інший світ.
І коли це сталося, я зрозумів, що мій обов’язок — як режисера і кримського татарина — розповісти цю історію. І не тільки в пам’ять про Саіде. Адже це дуже актуальна сага про те, як дітей першими перемелює молох війни, і про те, як важливо, щоб у ці хвилини поруч з ними опинилася людина, яка не просто подарує віру в добро, а й саме життя.
В одному зі своїх інтерв’ю Саіде всміхнулася, мовляв, ще велике питання, хто кого рятував. І була права — адже ці діти допомогли їй осмислити якісь фундаментальні речі, які допомагають нам залишатися людьми.
Відомо, що знайти хоча б частину врятованих Саіде дітей так і не вдалося. Але, можливо, залишилися хоча б непрямі свідки її подвигу — сусіди, земляки? Чи депортація так розкидала їх однією шостою частиною суші, що відновити реальні події тих років практично неможливо?
— Перший, до кого я звернувся (ще задовго до подій 2014 року) був син Саіде Мустафа. Розумна людина, яка закінчив свого часу МДТУ ім. Баумана, — треба розуміти, що це означало для кримського татарина в ті роки. Але… є делікатний момент — Мустафа зараз хворий фізично і не тільки. І це, на жаль, відчувається через п’ять хвилин розмови.
На етапі підготовки сценарію ми спілкувалися із земляками і знайомими Саіде — послідовність викладу фактів, аж до нюансів цієї історії, практично збігалися. І навіть люди, які особисто її не знали, почувши ім’я, відразу відгукувалися: а-а, це та, яка рятувала дітей, — така одностайність з повітря не народжується.
Ми б, можливо, знайшли більше свідчень, якби не анексія Криму, — мені заборонений в’їзд на півострів, тому зйомки проходили, в основному, в Грузії.
Разом з тим, і приступаючи до зйомок, і в під час самої роботи, і зараз я не втомлююся повторювати, що перед нами не стояло завдання домогтися визнання Саіде Аріфової як Праведниці народів світу. Це, насамперед, художній фільм з часткою умовності та узагальнення. Я знаю, що один єврейський активіст стверджує, що такої історії не було і бути не могло, і нібито володіє відповідними документами. Але що у такому випадку заважає йому звернутися до суду і не мучити громадськість припущеннями?
Дехто звинувачує авторів фільму в спекуляції на модній нині темі і політизації, але мало хто знає, що ідея картини народилася задовго до анексії Криму. Ви б знімали її інакше, якби не трапилося те, що трапилося?
— Так, на широкий екран фільм вийшов 18 травня — в День пам’яті жертв депортації кримських татар — і це символічно. Так, ми свідомо ввели образ німецького офіцера на основі реального персонажа — Отто Олендорфа — начальника айнзатцгрупи D, який, головним чином, координував знищення євреїв в Україні та Бессарабії, але як член «Аненербе» шукав артефакти, що підтверджують право Рейху на Крим.
Зрозуміло, події останніх років внесли свої корективи. Та й на російських сайтах, що посилаються, серед іншого, на пост в Facebook того ж єврейського активіста, доводилося читати, мовляв, «поява фільму з таким змістом пов’язана винятково з пропагандистською лінією Києва на пошуки міжнародного співчуття своїм претензіям на Крим». Коментарі, думаю, зайві.
Загалом, це історія про те, як тоталітарна державна машина, як би вона не називалася — нацистська Німеччина чи Радянський Союз, — ставилася до людини.
На якому етапі «Її серце» (початкова назва фільму) перетворилося в «Чужу молитву»?
— Після монтажу стало зрозуміло, що потрібно шукати іншу назву, яка повністю відображає меседж картини. І через кілька днів один із моїх вчителів — Андрій Віталійович Дончик — вимовляє: чужа молитва. І все зійшлося. Це саме ті слова, які нам би хотілося почути від глядача після того, як в залі увімкнеться світло. Але зі знаком питання, сумнівами в голосі. Тому що чужої молитви і чужого дитячого горя не буває — про це наш фільм.
Ви свідомо підбирали інтернаціональну команду акторів? Щоб нацистські офіцери розмовляли німецькою, а літній ізраїльтянин івритом?
— Звичайно. І на цих зйомках я отримав ще одне підтвердження того, що коли люди хочуть зрозуміти один одного, то і чужа мова — не завада. З 15-ти дітей, задіяних у фільмі, 4 ми привезли з України, а решта — це грузинські діти, які або взагалі не розмовляють російською, або дуже погано. На третій день вони почали вільно спілкуватися один з одним, продовжуючи розмовляти своєю мовою.
Разом з тим я абсолютно переконаний, що де б ти не жив — в Україні, Грузії чи Ізраїлі, — знання мови країни, громадянином якої ти є, — це не подвиг, а просто повага до своєї країни. Вдома при цьому ти можеш розмовляти будь-якою мовою, якою вважаєш рідною.
Ви народилися в родині депортованих, виросли в містечку Янгіюль під Ташкентом, побудованому виселеними кримськими татарами, поволзькими німцями, корейцями. Тому тема співіснування настільки близька режисерові Сеітаблаєву?
— Безумовно. Ми всі — а в місті жили депортовані, політичні та ув’язнені на вільному поселенні — так чи інакше були обпалені державною системою. Когось призначили ворогами за національною ознакою, інших — за ідеологічною. У нашому класі, крім кримських татар, вчилися далекосхідні корейці, чеченці, кабардино-балкарці, українці, росіяни, узбеки, і єдиний спосіб співіснування в цьому Вавилоні — це поважати один одного. У кожного своя історія наклепів, своє тавро зрадника. З іншого боку, там швидко розумієш, що немає поганих народів і людей не ділять за кольором шкіри або розрізом очей.
Часто стикалися з міфами щодо кримських татар?
— Особливо в перші роки після повернення до Криму. Викладачка російської мови і літератури в нашому культпросвітучилищі в Сімферополі одного разу зізналася, що парторг попередила викладачів, мовляв, поводьтеся обережно, для татар вбити — нічого не варто. Додавши, що у нас є свято жертвопринесення, коли ми викрадаємо і вбиваємо російських дітей. Це вона так Курбан-байрам собі уявляла.
Не секрет, що у різних регіонів України — дуже різні герої, та й уявлення про ідеальний часом розходяться. Саіде повинна символізувати те, що нас об’єднує?
— Дуже на це розраховую. Важливо зрозуміти, як ми з населення можемо відчути себе політичною нацією. Я поділяю біль громадян України, які не приймають тих чи інших героїв. Коли виникають непрості і дуже болісні питання, наприклад, перейменування вулиці на честь Шухевича, — це вимагає великого і докладного діалогу з суспільством, з розумінням, що всі ми налаштовані на конструктив.
Пора шукати точки дотику. Хочу вірити, що ми пройдемо цей непростий шлях — побудови Європи в своєму серці, в своєму домі, на своїй вулиці, у наших взаєминах. За це заплачено занадто високу ціну. Якщо ми почнемо розуміти і цінувати один одного, то влада, — якою б вона не була — не зможе нас розділити. Народження української політичної нації оплачується життями наших хлопців на фронті. Але, мабуть, по-іншому і бути не могло. За свободу, і за власну гідність, і за свою мрію доводиться проливати кров. Але це дає підстави вірити нам усім, що життя переможе. Тож «лехаім».
В кінці травня ваш фільм вийшов в 100 кінотеатрах приблизно 30 українських міст. Уже є дані про бокс-офіс?
— Бокс-офіс невеликий — близько 700 тис. грн за перші десять днів. Але ми розуміли, що це неминуче. Ще після перших показів глядачі зізнавалися, мовляв, почали плакати з другої хвилини. Це погано впливає на збори. Як правило, люди ходять у кіно на вихідні або у вільний час — це один з видів відпочинку. Людина, що йде на «Чужу молитву», розуміє, що не розслабиться і не відпочине. З комерційної точки зору це не найбільш вдячна історія. Мені навіть багато знайомих писали — Ахтеме, ти, напевно, зняв непогане кіно, але, вибач, не піду — не можу дивитися на екран, коли там плачуть діти. І я їх розумію.
Ваша «Хайтарма» про депортацію кримських татар у 1944-му вже пройшла на екранах 50 країн (хоча заборонена в Росії). А яка прокатна доля чекає на «Чужу молитву»?
— Переговори про міжнародний прокат вже йдуть. Незадовго до прем’єри ми давали благодійний концерт в Ізраїлі в рамках акції Фонду «Стрічка надії», і я показував трейлер з фільму. Люди були вражені. Звичайно, мені важливо, щоб цей фільм показали в Ізраїлі. Крім того, ми подали заявки на два фестивалі класу, А, зокрема на фестиваль в Сан-Себастьяні.
Зрозуміло, ви знімали фільм для масової аудиторії, але… напевно, було б особливо цікаво почути відгуки євреїв і кримських татар…
— Я отримав дуже потужний заряд тепла на спеціальних показах, зокрема і на переглядах для єврейської аудиторії за участю посла Ізраїлю і лідерів єврейських організацій. З кримськими татарами, хай вибачать мене одноплемінники, простіше — запитують, мовляв, ви спеціально знімали дилогію — продовження «Хайтарми»? З точки зору гуманістичної спрямованості, можливо, так воно і є…
Розмовляв Михайло Гольд
Джерело: Хадашот
