Друга половина XVIII ст. стала переломним моментом у багатовіковій історії Буджаку. Понад три століття ця територія входила до складу Османської імперії, граючи важливу роль в обороні держави від численних зовнішніх ворогів. Основною людністю краю були тюрки-ногайці, що сформували власне державне утворення — Буджацьку Орду, що мала подвійне підпорядкування — Криму та Стамбулу. Володарями Буджацької Орди були сераскири, що їх призначали з представників кримської династії Ґераїв.
Задовго перед появою турків на території Буджаку на землях жили численні тюркські племена. Печеніги, торки, половці селилися в межиріччі Дністра та Дунаю за часів розквіту Руси та могутности Візантійської імперії. Анна Комніна, візантійський історик рубежу XI–XII ст., зазначала, що тюрки, оселившись на землях Буджаку в той період, стали активно переходити від кочового способу життя до осілого. За її словами, вони почали обробляти землю, сіяти просо та пшеницю.
В останній третині XIII ст. територія міжріччя Дністра та Дунаю входила до складу Західного улусу Золотої Орди, на чолі його стояв впливовий беклярбек Ногай. Столицею цього державного утворення була Ісакча. Після поразки Ногая в боротьбі з ханом Тохтою 1300 року татари Ногая й далі кочували Буджаком і в прилеглих землях щонайменше до 1436 року — про це свідчить карта венеціанського мандрівника Андреа Б’янко.
Коли 1403 року волоський господар Мірча Старий захопив придунайські землі, він став називати себе «пан татарських країн». І йшлося не тільки про тюркську людність Буджаку, а й про татар Добруджі, що жили з другого боку Дунаю.
Польський історик Мацей з Міхова у «Трактаті про дві Сарматії», опублікованому 1517 року, писав, що татари-улани (кримські татари. — Авт.) володіють землями аж до Білого замку (Аккермана), і це свідчить про серйозні зміни в балансі сил у регіоні, що відбулися після утворення Кримського ханства.
Завоювання Аккермана турками 1484 року та подальше приєднання Буджаку до Османської імперії дозволило стабілізувати економічну та політичну ситуацію тут. Військові кампанії стали менше зачіпати місцеве населення, яке здобуло більше можливостей для занять творчою працею.
До кінця ХІХ ст. територія Буджаку, особливо влітку, більше нагадувала безплідну пустелю, а не благословенний степовий край. Це відзначали й численні мандрівники, що відвідували землі Буджацької Орди. Один із них, О. Залещук, так описав свої враження:
«Простір Буджаку… це пустеля; око мандрівника марно шукатиме об’єкт, що на ньому можна спинити свій погляд — жодного деревця, навіть курганів, цих свідків минулого, не видно».
Але й у цьому безлюдному краю, завдяки праці татар і ногайців, вдалося створити розвинене сільськогосподарське виробництво, засноване на землеробстві та скотарстві. Про це з неприхованим захватом писав XVII в. мандрівник Евлія Челебі:
«Дуже добрі тут мед, м’ясо, сир, білуга, курена осятрина, чорний кав’яр, а на полях — пшениця та ячмінь. Багато тут білого хліба… З-поміж значних людей — Ермені-оглу, Мурад-оглу, яничарський воєначальник Кебче Алі-паша одягаються в соболеві хутра, а ще у смушеві або лисячі хутра з закритим коміром, а на голови надівають татарські шапки, бо їхні волості та селища — все татарські».
І далі Челебі зазначає:
«Ці татари мають стільки майна, харчів, худоби та воєнної здобичі, скільки нема, мабуть, у Кримській землі. Саме вони постачають Стамбул олією та медом».
До російсько-турецької війни 1768–1774 років Буджак був на периферії військово-політичного протистояння між Росією та імперією Османа. 1770 року російські війська вдерлися в Буджак, перетворивши його на полі битви. У липні-вересні 1770 року всі найважливіші фортеці та міста — Аккерман, Ізмаїл і Кілія — захоплено та перетворено на бази для походу на Балкани. Після війни, згідно з Кучук-Кайнарджийською мирною угодою, Буджак повернули Османській імперії разом з усіма фортецями.
Росія легко заволоділа Буджаком, і це провокувало її на нові воєнні авантюри з метою захоплення всього Надчорномор’я. Уже наступна військова кампанія 1787–1791 року стала чергою кровопролитних битв, у яких російські війська відзначилися різаниною цивільного населення (Очаків, Ізмаїл) і варварським нищенням культурних, історичних і релігійних цінностей. Збитки від цієї війни були такі великі, що навіть за 15 років після неї економіка краю так і не змогла досягти передвоєнного рівня. За підсумками Ясського мирного договору (1791) Буджак знову перейшов Стамбулу.
Наприкінці XVIII ст. етнічний пейзаж Буджаку був надзвичайно різноманітний. Окрім кримських татар, ногайців і турків на території краю жили молдавани, волохи, греки, болгари, українці (нащадки запорожців), євреї, російські козаки-некрасовці, вірмени та липовани-старообрядці. Але абсолютна більшість жителів визнавала іслам — про це свідчать численні мечеті, збудовані як у великих містах, так і в невеликих селищах, розкиданих по всій території Буджаку.
1806 року почалася нова російсько-турецька війна, що назавжди змінила статус Буджаку. Вже під час війни завойовники вирішили позбутися мусульманського населення, замінивши його переселенцями з російських губерній, а також колоністами з інших країн Європи. Особливістю військової кампанії 1806–1812 років було те, що всю людність на захопленій Росією території, насамперед мусульманської віри, оголосили «військовополоненими».
Уже на початку 1807 року жителів міст Аккерман, Бендери та Кілія депортували вглиб території Російської імперії. Транзитним пунктом було місто Вознесенськ. За інформацією історика О. Бачинської, до квітня 1807 року через вознесенські землі перейшло 4260 осіб у статусі «військовополонених» — здебільшого османських урядовців і членів їхніх сімей. До листопада 1807 року на території Херсонської та Катеринославської губерній було переселено 15 366 турків і татар.
Вигнані зі своїх рідних місць мусульмани Буджаку зазнавали різних поневірянь. Незаможні просто голодували — через це російські чиновники ухвалили рішення про надання депортованим грошового вдержання. Дружинам і дітям урядовців стали виплачувати 5 копійок на місяць, а неповнолітнім 25 копійок на місяць, але ці мізерні гроші виплачували нерегулярно.
Після війни 1812 року переважна частина турків і татар покинули територію Росії, переселившись на землі Османської імперії. На їхнє місце організовано стали переселяти німців, болгар, гагаузів, албанців, швейцарців та етнічних росіян. Зауважимо, що значну частину колоністів становили колишні християнські піддані Османської імперії.
Виселення корінної мусульманської людности призвело до тривалого економічного занепаду краю. Доглянуті сади й виноградники вирубали, більшість сіл буджакців занедбано, вони заросли бур’янами та травою. Граф А. Ланжерон, генерал-губернатор Новоросії та Бессарабії (1815–1822) писав:
«Від… колись чудових сіл Бессарабії (османського Буджаку. — Авт.) не лишилось і згадки; сліди їх існування можна було знайти тільки за густою та темною травою, що помітна на луках».
