Докторантка Університету Париж-Нантер (Université Paris-Nanterre) та наукова співробітниця Інституту політичних досліджень Ліона (Sciences Po Lyon), членкиня Європейської мережі солідарности з Україною Дарія Сабурова написала матеріал про ставлення українського громадянського суспільства до нового витку палестинсько-ізраїльського конфлікту. Публікуємо його в перекладі.
Як ми можемо дивитися на фото Гази та не бачити Маріуполь чи Бахмут?
У міру того, як триває атака Ізраїлю на Палестину, все очевидніша подібність до вторгнення Росії в Україну. «Повна блокада» Ізраїлем Сектору Газа, що позбавила його води, електрики та продовольства для понад 2 млн жителів, повторює цілеспрямоване руйнування Росією нашої енергетичної інфраструктури минулої зими. Зокрема, за це українці прозвали Росію «терористичною державою».
З моменту, як оголошено наказ про евакуацію, 1,1 млн жителів північної Гази, українці, мабуть, знали, що це призведе до неминучої смерті найвразливіших верств населення — літніх і хворих. Ми знаємо, що коли люди не мають реальних альтернатив, вони часто вважають за краще залишитися.
Картини широкомасштабних руйнувань, що доходять до нас із Сектору Газа та свідчать про нехтування ізраїльської армії міжнародним гуманітарним правом, також нагадують торішні фото з Маріуполя чи Бахмута. Ізраїль, як і Росію в Україні, звинувачують у бомбардуванні житлових районів, евакуаційних коридорів і єдиного пункту виходу з міста, Рафах.
Безперечно, жорстокі атаки ХАМАС на ізраїльські кібуци також подібні до російських убивств у Бучі в березні 2022 року. Цілком правильно, що їх засудили президент України Володимир Зеленський та Міністерство закордонних справ України. Але їхні заяви на підтримку жертв і їхніх сімей містили проблематичні твердження, зокрема справді катастрофічний висновок Зеленського про те, що Ізраїль має безумовне право захищатися.
Відтоді українські високопосадовці уникають прямо висловлюватися про ізраїльську операцію «Залізні мечі», попри те, що кількість загиблих у Газі перевищила 3500 осіб за 11 днів від її початку (понад 12,3 тис. осіб на 18 листопада. — Ред.), за даними палестинської влади.
Але карт-бланш, наданий Україною на будь-які каральні дії, які Ізраїль вважатиме за потрібні, не має особливого смислу з огляду на напружену історію українсько-ізраїльських відносин саме навколо питання окупації та дотримання міжнародного права. Вважаючи на проблеми безпеки, що з ними стикається нині Україна, її зовнішня політика незмінно спирається на два принципи: повагу до територіальної цілісности та ядерне роззброєння.
Дипломатична напруженість
На відміну від США та їхніх європейських союзників, Україна систематично підтримує резолюції ООН, що засуджують незаконну окупацію палестинських земель, у тому числі з міркувань послідовности щодо власних територіальних претензій на окупований [Росією] Крим.
2014 року Ізраїль не голосував за резолюцію ООН, що засудила російську анексію Криму та підтвердила територіальну цілісність України. За два роки Україна підтримала резолюцію, що засудила ізраїльські поселення у Східному Єрусалимі — це спонукало прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу скасувати візит до Ізраїлю представника України, тодішнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.
Напруженість збільшилася минулого року, зокрема, коли Київ проголосував за дві резолюції ООН у листопаді 2022-го. Перша стосувалася ядерного роззброєння на Близькому Сході й була спрямована проти ізраїльської ядерної програми, а друга підтримувала початок міжнародного розслідування «тривалої окупації, заселення та анексії Ізраїлем палестинської території», підтверджуючи [в такий спосіб] право палестинців на самовизначення.
Потім, у липні 2023 року, посол Ізраїлю в Україні Майкл Бродський засудив підтримку Україною 90 % «антиізраїльських» резолюцій ООН, назвавши це «ненормальною ситуацією, особливо з огляду на той факт, що Україна часто звертається до Ізраїлю з різними запитами». Ці прохання також були предметом напружености між двома країнами, й попри це Ізраїль відправив гуманітарну допомогу в Україну, але відмовився надати зброю, зокрема оборонну, заявивши, що Ізраїль, на відміну від держав-членів НАТО, може покладатися тільки на себе.
Ізраїль також має дуже обережну позицію щодо російської агресії проти України, прагнучи підтримувати теплі дипломатичні відносини з Росією заради власних воєнних інтересів у Сирії. Він не приєднався до багатьох західних країн у [питанні] запровадження санкцій проти Росії та втримався від голосування щодо резолюції ООН на користь [виплати] Росією репарацій за руйнування в Україні. Від моменту повномасштабного вторгнення Ізраїль прийняв [лише] 30 тис. українців, зокрема 15 тис. українських євреїв у межах програми репатріації) — набагато менше, ніж прийняли інші країни.
Пояснення мовчання
Більшість українських політиків і дипломатів, схоже, вважають історію відносин між Ізраїлем і Палестиною занадто складною, щоб розрізняти агресора й жертву. Але це не пояснює їхнього мовчання щодо порушень Ізраїлем міжнародного права в останні дні, які не відрізняються від дій, що вони раніше засуджували. Їхнє мовчання, мабуть, має три причини.
По-перше, Україна прагнула максимально чітко дистанціюватися від ХАМАС, названого Нетаньягу «новими нацистами», й тих безжальних методів, що застосували проти ізраїльського цивільного населення. Не в останню чергу тому, що російське виправдання вторгнення в Україну — умовна потреба «денацифікації» країни — виявилося переконливим для Глобального Півдня та певних кіл західного громадянського суспільства. До того ж у панівному дискурсі, заданому західними урядами, неможливо провести різницю між діями ХАМАС та ширшою боротьбою палестинців за свободу і справедливість, що складається з численних та різноманітних сил. Іронія долі: дипломати вже попереджають, що відсутність підтримки Палестини майже неминуче призведе до зниження підтримки України у країнах Глобального Півдня.
Часто вважають, що панівний західний дискурс ототожнює антисемітизм і критику Ізраїлю — це ще одна причина, через яку українська влада особливо обережно ставиться до своїх офіційних заяв на міжнародній арені. Частково це пов’язано з тим, що Україна — одна з країн, де була найбільша кількість жертв Голокосту: у 1941–1945 роках тут було вбито майже 1,5 млн євреїв. А ще через те, що українські націоналістичні рухи, які дали притулок людям, безпосередньо відповідальним за ці масові вбивства, вибілені та героїзовані всередині України.
І, нарешті, позиція України просто може полягати в геополітичному прагматизмі. Угода про Асоціацію України з Євросоюзом містить пункт про «конвергенцію з питань зовнішньої та безпекової політики», тобто вимогу до України орієнтуватися на позиції, висловлені європейськими офіційними особами. Залежність від західної гуманітарної та особливо військової допомоги змушує її лідерів ставати на бік своїх союзників, насамперед США, щоб не втратити цієї підтримки. Той факт, що ХАМАС підтримує привілейовані зв’язки з Росією, лише зміцнює цю лояльність.
Нещодавня заява Міністерства закордонних справ України, опублікована 17 жовтня, відбиває двоїстість і суперечливі засади зовнішньої політики України. МЗС наголошує на підтримці «ізраїльських зусиль для протидії терористичним актам», але водночас «виступає за врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту за допомогою політико-дипломатичних засобів».
Наступного дня після удару по лікарні Аль-Аглі, внаслідок чого загинули сотні палестинців, і відповідальність за який заперечують як Ізраїль, так і ХАМАС, українські високопосадовці виступили з першою заявою щодо гуманітарної ситуації в Газі. У ній наголошено, що обидві сторони мають «дотримуватися правил ведення війни та поважати норми міжнародного гуманітарного права», але не міститься закликів до негайного припинення вогню.
Потреба висловитися
Тим часом як офіційна позиція України продиктована прагматичними дипломатичними міркуваннями, українське громадянське суспільство не повинно замовчувати каральну операцію Ізраїлю проти Сектору Газа, як це робить уряд.
Кривди, [вчинені] Ізраїлем Палестині, як і кривди Росії в Україні, виходять далеко за межі простого недотримання законів війни. Українці справедливо повторюють, що війна Росії проти українського народу розпочалася не 24 лютого 2022 року. РФ окупувала частину України, анексувавши Крим 2014 року, а колонізація Російською імперією народів, що населяли українські землі, сягає XVII ст.
Ця історія, що тривала й за радянської доби, мала епізоди геноцидного характеру. Мова і про Голодомор, великий штучний голод, що через нього загинуло кілька мільйонів українців у 1932–1933 роках, і масові переміщення населення, наприклад, 238 тис. кримських татар, депортованих із Криму до інших радянських республік за наказом Сталіна 1944 року. Майже половина кримських татар померла від голоду та хвороб у наступні роки.
Так само війна Ізраїлю проти палестинського народу не розпочалася 7 жовтня 2023 року. Вона почалася з Накби в 1948 році, коли понад 700 тис. палестинців вигнали з їхніх земель. 1967 року, внаслідок Шестиденної війни, Ізраїль окупував решту палестинських територій — це спричинило нове вигнання палестинців і створення нових ізраїльських поселень.
Палестинці часто кажуть, що Накба — це безперервний процес, бо виселення та колоніальні злочини ніколи не припинялися. Палестинців розділили, й нині вони в різній ситуації, залежно від того, чи живуть на Західному березі, в Ізраїлі, Секторі Газа чи є біженці. Але вони всі страждають через режим апартеїду. Палестинці Гази особливо потерпають через блокаду, влаштовану Ізраїлем від 2006 року у співпраці з Єгиптом — це зробило Сектор Газа найбільшою у світі в’язницею просто неба.
Зло, що останніми днями забрало життя як ізраїльського, так і палестинського цивільного населення, має свій корінь в окупації та колонізації Ізраїлем палестинських територій. У цьому смислі пригнічення українського та палестинського народів схоже: йдеться про окупацію наших земель державами з ядерною зброєю та перевагою у воєнній силі, що глузують із резолюцій ООН та міжнародного права, ставлячи власні інтереси вище за будь-який дипломатичний діалог.
Як українці, як прихильники української справи, ми маємо особливу відповідальність за розуміння [ситуації] та повинні піднести наш голос проти того, що коїться. Ми повинні звернути увагу на непослідовність західних урядів, які підтримують нашу антиімперіалістичну боротьбу та водночас колоніальне насильство Ізраїлю. Трагедія, що ми нині переживаємо, має загострити нашу чутливість до схожого людського досвіду.
Після російського вторгнення ми виявили, як мало міжнародна спільнота знає про історію України. Але що ми знаємо про історію Палестини? У світі, де посилюється поляризація, де відроджуються колоніальні війни приголомшливих масштабів і жорстокости, лише солідарність між пригнобленими народами та інтерес до боротьби одне одного, поза межами геополітичних поділів, можуть показати нам шлях до справедливого та міцного миру.
