У виданні «Характер» підготували репортаж про життя і роль мусульманського військового капелана Мухаммада Іси.
Мухаммад Іса народився в Донецьку. У шкільні роки він навчався в медресе в Криму, здобувши там базову релігійну освіту — її згодом вистачило, щоб допомагати в мечетях і проводити молитви, підміняти імамів у різних містах.
Мухаммад ще з дитинства розумів: іслам – це частина його життя, навіть якщо він не стане духовною особою на постійній основі.
Після навчання у Криму Мухаммад повернувся до Донецька, закінчив школу. У 2014 році після окупації Донецька Мухаммад переїхав та вступив на факультет журналістики в Запоріжжі.
Згодом переїхав до Києва, де став ближчим до Духовного управління мусульман України, був помічником муфтія, брав участь у служінні. У певний момент ця діяльність переросла в щось більше, хоча формально він не був закріплений за однією мечеттю — допомагав там, де був потрібен.
Шлях у ЗСУ
У 2023 році Мухаммада мобілізували. Він не опирався, не роздумував довго. Розумів, що тепер його черга бути корисним: «Значить, це мій обов’язок, і вже настав мій час».
На початку він служив у навчальному центрі помічником капелана, згодом військовим капеланом у 101-й бригаді охорони Генштабу.
Мухаммад уже мав досвід співпраці з капеланами, знав, як працює система, розумів, що одного-двох капеланів-мусульман на всю країну не досить.
Наразі в ЗСУ лише п’ятеро капеланів-мусульман в офіційному статусі. На тлі зростання кількости мобілізованих мусульман цього замало, зазначає Мухаммад Іса
Він пояснює, що іслам — це не тільки релігія, а певна система життя. Вона врівноважує побут, емоції, духовні практики й турботу про тіло. Це не про відмову від світу і не про втечу в ритуали. Іслам — про баланс. Він дає просту формулу, як не загубити себе в цьому житті: не тільки молитися, а й жити.
Як розповідає наш капелан, його обов’язок — душпастирська опіка, релігійно-просвітня робота, соціальна допомога, консультування командування щодо релігійної ситуації. Це все прописано у відповідному законі. Проте реальність інша: це й розмова з людиною, яка не знає, до кого звернутися, і поїздка на другий кінець области, щоб привезти сухпайки, і пояснення командуванню, чому певну релігійну громаду краще оминути, і проста присутність поруч — без слів і без відповідей. Одним словом, капелани — це підтримка — не тільки духовна, а й моральна.
— У нас є один із принципів: служити своїм, опікуватися іншими, допомагати всім, — зазначив капелан Мухаммад.
Мусульмани дотримуються певних правил у їжі. Так, для мусульманина важливо, щоб їжа була халяльна. Це не забаганка, а релігійний припис. Наприклад, мусульманам категорично заборонено вживати свинину, що часто є складником українських сухпайків. Як зауважив Мухаммад Іса, про це довго доводилося нагадувати, пояснювати.
Наразі ситуація трохи змінилася: з’явилися альтернативні пайки, зокрема для мусульман, проте, якщо сказати чесно, логістика й досі складна.
— Не всюди можна дістатися, не завжди є умови зберігання халяльної їжі. У такому разі мусульмани сидять на хлібі, гречці, інколи вдається дістати рибу. Але в умовах бойового виснаження таке харчування не можна назвати повноцінним, — зізнається Мухаммад. — А під час Рамадану до халяльної їжі додається піст: без їжі й води до заходу сонця. Іслам припускає послаблення в бойових умовах, якщо це загрожує здоров’ю, але багато військових мусульман все одно намагаються дотримуватися посту. І тут капелан має пояснити, де межа між зусиллям і шкодою. Водночас існує правило: якщо військовий на бойових не тримав піст, йому це прощається, але на відновленні він повинен допостити дні, що пропустив.
Окрему увагу мусульмани приділяють саме молитві, бо молитва — теж частина їхнього дня. П’ять обов'язкових молитов — обов’язок вірних. У польових умовах їх дозволено об’єднувати та скорочувати.
— Іноді молитва — це кілька хвилин перед виходом, іноді — сидячи у шпиталі. Молитва — це час, коли людина згадує, хто вона, навіть коли поруч лише автомат і окоп. Рамадан — місяць тренування душі. Ми стримуємо не лише голод, а й гнів, слова, вчинки. Думаємо про людей, які справді не мають що їсти, практично жертвуємо та допомагаємо нужденним. Це має змінювати нас зсередини, — пояснює капелан.
Якщо казати не про релігію, то до Мухаммада часто звертаються не з питаннями віри. Люди розповідають про сім’ю, втому, тривалі паузи у стосунках, зміни в характері; що з дружиною стало складно, а діти вже не чекають, що вдома все не так, як було перед війною. У таких розмовах Мухаммад не імам, а звичайна людина, що просто слухає, а іноді щось підказує. Не як духовний лідер, а як людина, що пройшла через війну, втрату дому, переселення. Йому довіряють не через те, що він знає правильну відповідь, а через те, що він не змушує ні в що вірити.
— Часом від нас не чекають порад: досить просто бути поруч і слухати, — каже Мухаммад.
У жорстоких умовах війни, є люди що втрачають віру
Безумовно, на фронті є ті, хто втрачають віру. Після побаченого вони не розуміють, чому Бог дозволяє смерть. Вони кажуть, що не хочуть чути про релігію. Тоді капелан не сперечається, не намагається переконати, лише нагадує: навіть якщо зникла віра у вище, можна триматися за родину, побратимів, рідне місто.
— Це не аргумент — це спроба дати людині щось, за що можна вхопитися. Іноді цього досить, щоб не впасти, — ділиться Мухаммад.
Про справедливість у світі й Палестину.
Капелан не говорить про Палестину з трибуни, адже для нього це особисте: його батько родом з Єрусалиму, і все, що там відбувається, він сприймає крізь власну сімейну історію.
— Я знаю, що таке втратити свою землю. Я знаю, що таке, коли приходять і просто кажуть: це тепер не твоє. Моя родина вже втратила багато в Палестині, — каже Мухаммад.
Мухаммад не виправдовує насильства й подій жовтня 2023 року (операція «Повінь Аль-Акса», коли з Сектору Газа по Ізраїлю випустили від 2500 до 5000 ракет), але категорично проти, щоб тему подавали з позиції лише однієї сторони:
— Коли ми кажемо про справедливість, ми повинні ставитися до кожного однаково. Але що ми бачимо? У понеділок, на Ураза-байрам, убили 70 дітей у Газі, на свято! Це не щось вигадане — це зафіксовані факти. А тепер запитайте себе: хто про них згадав, чому це не потрапляє в новини?.. Не йдеться про релігію, йдеться про справедливість. Я не проти євреїв, християн чи будь-кого — у Єрусалимі століттями жили всі разом, — але коли хтось втрачає дім, а інший мовчки спостерігає — це не можна ігнорувати.
