23 лютого 1944 року стало днем національної трагедії чеченців та інгушів: акція виселення цілих народів була одним із найжахливіших злочинів сталінського режиму, який не прощав народам волелюбності й відданості своїм традиціям.
«Карна депортація» у повному обсязі готувалася Сталіном і для багатомільйонного українського народу(!), про що йдеться в Наказі № 0078/42 від 22 червня 1944 р. щодо Народного Комісаріату Внутрішніх справ Союзу і Народного Комісаріату оборони Союзу РСР за підписами відповідно наркома внутрішніх справ Союзу РСР Берії та заст. наркома оборони Союзу РСР, маршала Радянського Союзу Жукова. Знизу, згідно з публікатором документа Ф. Чуєвим, була приписка: «Через невідомі причини цей наказ не був виконаний».
Сталін, який влаштував в Україні голодомор у 1932-33 рр., цілком імовірно, і замислював тотальну депортацію українців, але переселення 50 млн. осіб — проект, що виявився технологічно й технічно непосильним навіть для нього.
Інша справа - менш численні народи. За лічені дні їх позбавили Батьківщини, матеріальної і духовної культури, втоптали у бруд почуття національної гідності. У важкий для країни військовий час, коли на фронті гостро бракувало як досвідчених солдатів, так і хорошого устаткування, сотні тисяч осіб з числа добре озброєних та укомплектованих новітньою й кращою на ті часи військовою технікою елітних військ НКВС, «відважно боролися» з жінками, дітьми й старими, чиї батьки, чоловіки й сини не жаліли своїх життів у боях проти німецько-фашистських загарбників; а також чоловіків, доблесть яких виявилася незатребуваною «Радянською Батьківщиною».
Іван Тихонький, тоді російський студент Грозненського нафтового інституту, так описує побачене: «... настав день Червоної армії — 23 лютого 1944 року. Ввечері того дня червоноармійці розвели вогні на площах аулів і почали спів і танці. Мешканці аулів, ні про що не підозрюючи, зібралися на це свято як глядачі. Коли таким чином більшість мешканців зібралася на площі, були заарештовані всі чоловіки. Деякі чеченці мали зброю й у багатьох місцях почалася стрільба. Але опір скоро був зломлений. Заарештовані на площах чоловіки були замкнені в сараї, і почалося полювання за тими, які не були на площі. Вся акція була завершена за 2-3 години. Після цього вони були посаджені в товарні потяги, які стояли напоготові в місті Грозному».
Операція військ НКВС проводилася за підтримки підрозділів Червоної Армії й мала назву «Сочевиця». Досі є різночитання розсекречених документів тієї епохи — точну кількість депортованих вайнахів (спільна самоназва чеченців та інгушів) встановити важко. Згідно з офіційними даними, у лютому-березні 1944 року з Чечено-Інгушської АРСР було вивезено приблизно 496 тисяч осіб, проте деякі історики стверджують, що депортованих було більше — до 650 тисяч.
Тисячі чеченців та інгушів були вбиті на місці під час початку операції «Сочевиця», але незрівняна кількість померла дорогою в перші тижні, у вагонах для худоби, від голоду, холоду і зневоднення. За час 13-річного заслання, всього загинуло мінімум 120 тисяч депортованих, ймовірно, їх було більше.
Після 1944 року Чечено-Інгушська АРСР зникла з усіх радянських мап (замість неї з'явилася Грозненська область). Слова «чеченець» та «інгуш» перестали вживатися у документах, друці та літературі — аж до 1957 року, коли наказом Президії Верховної Ради СРСР від 9 січня 1957 року Чечено-Інгушська АРСР була відновлена, і вайнахи отримали право повернутися на Батьківщину.
Умовно виправдані й не реабілітовані. Байдужість до питання і спотворення фактів
23 лютого, поза сумнівом, є траурною датою для чеченського та інгушського народів, і це визнають не лише самі вайнахи — у 2004 році Європейський Парламент визнав депортацію актом ґеноциду.
Тим болючіше цим народам бачити ставлення як федеральної, так і республіканської влади, яка не бачить нічого поганого в тому, щоби продовжувати вважати 23 лютого святом — Днем захисника Вітчизни. Того самого «захисника», який брав активну участь в національній трагедії.
Інгуші та чеченці не чують цього дня слів співчуття від представників влади, тему депортації намагаються уникати у своїх випусках ЗМІ. У федеральній країні, що заявляє про рівність і шанобливе ставлення до кожного зі своїх народів, не згадують про національний траур двох із них; більше того — не вважають блюзнірським примушувати вайнахів цю дату святкувати.
У 1991 році, одразу після розпаду СРСР, у Росії було ухвалено закон «Про реабілітацію репресованих народів». Проте, як вважає відомий чеченський політолог Руслан Мартагов, на практиці цей закон, якщо і діє, то швидше принизливим для людей чином: «Як такої, реабілітації не було. Тому що реабілітація включає моменти морального і матеріального плану. Так от, ані морального, ані матеріального компонента реабілітації не було. Нам зараз видають компенсацію — 10 тисяч рублів. Такою сумою влада оцінила все: вбитих і загиблих родичів, відібрані й розорені будинки, конфісковане майно; а також усі випробування, що поставили ці народи на межі виживання».
Зате, ніби навмисно, щоб якнайсильніше ранити почуття чеченців та інгушів — не вважають негожим показувати саме цього дня фільми про те, як «доблесні захисники російської вітчизни» знищують «чеченських» сепаратистів.
Більш того, останнім часом під виглядом відкриття архівів та «сенсаційних викриттів» деструктивними силами була проведена злочинна, за своєю суттю, інформаційна операція щодо оцінок депортації чеченців, інгушів та інших народів і їх участі у боротьбі з фашизмом у роки війни.
Навіть, здавалося б, серйозні енциклопедії на зразок «Великої енциклопедії» видавництва «ТЕРРА» нічого не згадують про участь цих гірських народів у боротьбі з фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної війни, але дуже багато оповідають про «чеченський бандитизм» і «білого коня з сідлом із чистого золота», якого, нібито, чеченці приготували в подарунок Гітлеру.
Насправді ця легенда ґрунтується на кавказькій традиції, згідно з якою шановному гостю дарують коня. Наприклад, цесаревичу, який прибув на Кавказ у 1850, подарували верхових коней та піднесли майстерно зроблене місцевими майстрами сідло. Всі ці подарунки горців були відправлені до Петербургу, до Палацу імператора.
Саме цю традицію використав Андрій Губін у своїй повісті «Сузір'я Ярлиги», опублікованій 1965 р. у серпневому номері журналу «Жовтень». За його сюжетом, чеченці подарували Гітлеру, який приїхав на Кавказ, прекрасного арабського скакуна з дорогим сідлом, прикрашеним золотом.
Дивно, але ця художня вигадка здобула широку популярність, і навіть, здавалося б, серйозні наукові видання публікували цю байку як достовірно встановлений факт, заявляючи багатомільйонній читацькій аудиторії: «Чеченці чекали Гітлера з білим конем…»
Депортованим народам приписувався бандитизм, пособництво німцям, ухилення від призову до рядів діючої армії...
Письменством на цю тему захопився й І.В. Пихалов, котрий попри свою освіту програміста, написав безліч книг на цю тему, будучи впевненим у своїй здатності дати всебічну оцінку історичним подіям такого масштабу: «Виселення ці народи заслужили повністю!»
Давайте розглянемо факти, задокументовані радянським чиновницьким апаратом — навіть радянська агітмашина, що створила образ «народів-зрадників», не змогла підкріпити свою версію вагомими доказами.
Чи ухилялися вайнахи від мобілізації? Чеченці та інгуші у Великій Вітчизняній Війні
У царській Росії вайнахи вважалися кращими воїнами за своєю природою, і навіть при тому, що вони не підлягали тоді військовій повинності — чеченські та інгушські полки брали участь в усіх військових походах, більшість дослужилася до вищих військових чинів, десятки стали Георгіївськими кавалерами.
Проте за радянських часів довго, навіть після ухвалення закону про реабілітацію репресованих народів, участь вайнахів у Великій Вітчизняній замовчувалася. Адже тільки інгушський народ втратив на війні 17 797 осіб — майже шосту свою частину.
З самого початку війни народи Кавказу стали широким потоком вливатися до рядів Діючої армії. У Північно-Кавказькому окрузі до армії були призвані 984 тис. осіб із 1002 тис., що підлягали мобілізації на день початку війни.
З наростанням тяжкості військових дій, керівництво каїни пішло серед іншого й на збільшення віку призваних. 26 липня 1942 р. Постановою Державного Комітету Оборони № 2100 була оголошена загальнодержавна кампанія щодо призову «повністю всіх громадян» 1924 р. народження. Але через декілька днів, 30 липня, наказом Народного Комісара оборони № 0585 було внесено уточнення — «до особливих вказівок заборонити призвання до армії представників гірських, тобто корінних національностей Чечено-Інгушетії, Кабардино-Балкарії і Дагестану, а також національностей, що не призиваються на Закавказзі».
Цим республікам, незважаючи на колосальну нестачу людей і великі військові втрати, було надано мізерний наряд — усього 700 осіб, що відповідало залишку в них військовозобов'язаних «європейської національності».
14 липня 1941 р. бюро Чечено-Інгушського обкому ВКП(б) обговорило питання «Про формування народного ополчення й зазначило, що до народного ополчення по республіці записалося понад 17 тис. добровольців».
У кінці серпня вони, спільно з командувачем Північної групи військ Закавказького фронту генералом І.І. Масленніковим, запросили у Ставки Верховного Головнокомандування дозволу провести прийом добровольців серед чеченців та інгушів на тій підставі, що «всі вони хочуть битися з фашистами».
Перед ухваленням рішення Сталін запросив думку Берії та генерала армії Тюленєва, які відповіли: «Формування будь-яких частин із чеченців та інгушів наразі вважаємо за недоцільне». Проте там само Берія припустив виняток: «Найбільш перевірені чеченці та інгуші, а також - осетини, будуть використані в необхідних випадках у якості провідників, розвідників частинами Червоної Армії...» Все ж приплив горців до армії деякий час тривав.
У 1943 році для Чечено-Інгушської АРСР був встановлений наряд із 3 000 осіб у якості поповнення для 30-ої кавалерійської дивізії, і до середини березня вдалося мобілізувати 4 208 осіб, проте, вже у квітні стосовно представників гірських народів було дано категоричне роз'яснення: «...до армії не призивати і нікуди не відправляти».
Архівні джерела зберігають безліч фактів, які свідчать про відвагу вайнахських воїнів на полях битв Великої Вітчизняної. Вони вписали до історії війни немало яскравих сторінок. Як і їх предки, що проявляли дива героїзму, вони показали себе гідними слави своїх батьків. Вони билися під Москвою і Ленінградом, билися за Сталінград, захищали Кавказ, звільняли європейські країни, воювали у партизанських загонах, увійшли до Берліна. Пошуки останків багатьох полеглих тривають досі, адже через депортацію похоронки частенько не надходили до адресатів.
Вони були вірними своїй Батьківщині та бойовим товаришам, без розбору на національності. Згідно зі спогадами Якова Супрунова, 3 травня 1942 р. його, пораненого у ногу, більше кілометра болотами тягнув молодий чеченець — попри те, що сам був поранений у руку. На прохання залишити його до приходу санітарів, відповів: «Мене й мама не пробачить, якщо я тебе, пораненого, одного залишу в лісі. Ми ж не фашисти…»
Газета «Вечірня Москва» 23 квітня 1943 р. писала про Абухаджи Ідрісова, який воював на Західному фронті: «Триста дев'ять фашистів убив син вільної Чечні — комуніст Ідрісов. Б'є він їх в обороні і наступі, вдень і вночі, не дає перевести дух ворогові». За героїзм і відвагу йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Зірку Героя Радянського Союзу Мовлід Вісаїтов, що першим зустрівся з американцями на Ельбі (і представлений Президентом США до ордену «Легіон честі») так і не отримав. Вона була передана його синові Сайпутдіну тільки через 45 років, уже після смерті героя.
Імена цих доблесних людей можна перераховувати й перераховувати.
У 1944 р., після виселення з історичної батьківщини чеченців, інгушів, карачаївців та інших народів, директиви діючим військам про негайне звільнення військовослужбовців цих національностей до запасу й відправлення їх з фронту до місць депортації не виконувалися по декілька місяців. Вони брали собі інші прізвища й імена (часто загиблих у боях товаришів), під заступництвом командирів виправляли в документах національність і продовжували воювати з фашистами.
Саме так вчинив Абдул-Хакім Ісмаїлов, чеченець за походженням, що встановив прапор над Рейхстагом разом з Олексієм Ковальовим та Олексієм Горячевим — історичний момент, заслугу якого згодом приписали іншим. Зелімхан Мусаєв, заступник міністра із зовнішніх зв'язків, національної політики, друку й інформації ЧР, у своєму коментарі агентству з цього приводу підкреслив: «Я розумію, якби нас хтось обмовив і влада покарала би через незнання, але влада чудово знала, кого вона карає і за що карає. Про це свідчить і те, що багато чеченців, представлених до орденів і нагород за ратні подвиги, не були нагороджені. І Абдул-Хакіма Ісмаїлова зірка Героя знайшла через десятиліття, коли він був вже на схилі своїх життєвих років.
І тільки завдяки військовому фотокореспонденту Євгенію Халдею, що зафіксував історичний момент встановлення прапора над Рейхстагом, можна достовірно визначити, що серед цих героїв був і чеченець Абдул-Хакім Ісмаїлов».
«Такого завдання — поставити прапор — нам не давали. Але в усіх, хто штурмував Рейхстаг, про всяк випадок прапор із собою був. Був і у нас. Ось ми його і встановили. Не на головному куполі, а на одній із веж, — розповідав Абдул-Хакім.
Утім, знаменитий знімок був зроблений не одразу: щоб газета «Правда» могла зафіксувати урочистість переможців, спочатку командир дивізії викликав до себе командира розвідроти, після чого трьом розвідникам, тепер уже в супроводі фотокора Халдея, що прилетів із Москви, довелося повторити сходження на Рейхстаг. Найцікавіше, що в 1945 році фото в «Правді» не з'явилося. Чому — Ісмаїлов ніколи не замислювався, та й не до того було. Зв'язка Єгоров-Кантарія, котра символізувала зв'язку переможниці Росії та її вождя — грузина, відома всьому світу. А союз українця, білоруса і чеченця здався комусь, мабуть, не так ідеологічно витриманим.
Як би там не було, знімок свою роль у відновленні історичної справедливості все-таки зіграв. Особливо допомогли професіоналізм та акуратність Євгенія Халдея, який дбайливо зберіг не лише сам знімок, але й прізвища зображених на ньому солдатів. Крім того, спрацював ефект телебачення: у 1995 році, у зв'язку з 50-річчям Перемоги, телеведучий Микола Сванідзе зробив передачу, в якій спілкувався з повними кавалерами орденів Слави. Серед них виявився й Олексій Ковальов, який забирався разом із Ісмаїловим на вежу Рейхстагу в травні 1945-го. Він не лише розповів усю історію, не забувши фотографа Халдея, але й прямо назвав з екрану тих, із ким зафіксований на фотографії.
Безпідставність агітлегенди про «білого коня» для Гітлера
Народи Північного Кавказу, як і всієї країни, щиро відгукнулися на звернення Й.В. Сталіна, що закликав їх 3 липня 1941 р. на Вітчизняну війну, з першого й до останнього її дня вважали цю війну проти німецьких агресорів війною визвольною, боротьбою за власне подальше існування.
Факти зради, співпраці з німецьким командуванням і окупаційною адміністрацією не були виключенням і на Північному Кавказі, так само як вони мали місце в усіх, без винятку, окупованих районах країни. Причому, в деяких районах СРСР, окупованих супротивником, питома вага населення, що співпрацювало з ним, була багаторазово вища, ніж у національних автономіях Північного Кавказу.
Німці дійсно закидали невеликі групи диверсантів усюди, де проходив фронт. Але вони не закидали (згідно з чекістськими легендами) гори республіки зброєю й патронами, а тільки листівками. Німці взагалі не вступили на територію об'єднаної республіки, на відміну від сусідніх республік на заході. А найвидатніше за своєю ефективністю антирадянське повстання Хасана Ісраїлова (Терлоєва) почалося ще взимку 1940 року, тобто тоді, коли Сталін знаходився в союзі з Гітлером.
Спеціалісти з історії гітлерівської «п'ятої колони» Л. де Йонг і Й. Хоффман не виявили жодних німецьких архівних документів, які дозволяли б говорити про будь-які «змовницькі зв'язки» між Третім Рейхом і, наприклад, німцями Поволжжя, або між Третім Рейхом і вайнахами, тощо.
Зате всілякі доповідні записки різних чекістських керівників до союзного НКВС у період війни переповнені провокаційними сюжетами й інсинуаціями, що формують пропагандистський образ народу-злочинця.
«Вайнахські бандформування»: міфи та реальність
Вигадана ще в 20-і роки на Луб'янці «бандитсько-терористична тематика» відносно чеченців, інгушів успішно розроблялася самими чекістами, які, активно беручи участь, розкриваючи змови тощо, отримували звання й нагороди.
Інгуші й чеченці були благодатним об'єктом для цих злочинних «спецігор». Іноді ці «ігри» жахали самих керівників: «У середині серпня 1943 р. заступник начальника відділу з боротьби із бандитизмом НКВС СРСР Руденко доповів начальникові відділу Дроздову про стан роботи з боротьби з бандитизмом у Чечено-Інгушській республіці «...діяли 54 бандгрупи — 359 учасників». Руденко проаналізував також причини зростання бандитизму, серед яких були названі «допущені перегини у проведенні чекістсько-військових операцій, що виражаються в масових арештах і вбивствах осіб, які раніше не перебували на оперобліку й не мають компроментуючих матеріалів».
Цю думку підкріплює цитата з розділу «Хроніка» журналу «Горці Кавказу», що видавався в еміграції, за 1939 рік, яка чітко фіксує загальний контекст кривавої епохи: «По всьому Союзу, з серпня місяця, тривають арешти і заслання, котрі у більшості випадків ґрунтуються на провокації й згідно із заздалегідь складеними списками. Виловлюють всіх, хто може відіграти яку-небудь роль у майбутньому; звинувачення, що пред'являються заарештованим, у величезній більшості брехливі й ніяк не обґрунтовані... Дані арешти перевершують всі попередні; особливо в цьому відношенні постраждали Осетія й Інгушетія. Оголошено реєстрацію зброї по всіх Гірських областях... Характерною є та обставина, що опір населення зростає разом із зростанням комуністичних репресій...
На економічному фронті - всюди убогість, нестача і небувала дорожнеча. Карткова система на хліб, м'ясо й інші продукти збережена на 1929-30-і роки. У цій ґалузі не профспілковий елемент населення поставлений в жахливі умови, простіше кажучи, приречений на голодну смерть. Для останніх не передбачена навіть пайкова система; це тоді, коли на ринку нічого немає й приватна торгівля задушена вщент. Правда, у містах існує по одній пекарні, нібито для не профспілкового елементу, але як загальне правило, там нічого не можна дістати... Терк-Кала (Владикавказ), 18 жовтня 1929 року».
Колишній секретар Чечено-Інгушського обкому з кадрів Н.В. Фількін розповідав про те, як здійснювалися «операції з ліквідації бандформувань» у горах Інгушетії й Чечні: «Шеф НКВС у Чечено-Інгушетії Албогачієв Султан..., виявляється, дав телеграму до Москви: мовляв, у горах... повстання. З Москви подзвонили Моллаєву (тодішній голова Раднаркому ЧІ АРСР): які застосовуєте заходи? Моллаєв був вражений: не чув про жодне повстання... За рішенням бюро терміново відправилися троє: В.І. Фількін, С.К. Моллаєв і С. Албогачієв... Прибули. Шарили по всіх закутках.., піднявши місцевих активістів. Жодних хвилювань! Албогачієв без зніяковіння доводив, що, ймовірно, банда, учувши переслідування, втекла. Взявши собі в помічники декількох активістів, він відправився на пошуки в гори, а В.І. Фількіну і С.К. Моллаєву з іншими активістами запропонував «пошукати ось за тією горою». Шукали всю ніч, майже до світанку. Безрезультатно. До світанку в небі раптом загуркотів літак. Пролетів над ущелиною, погримів бомбами і відлетів... У Албогачієва була рація, і він викликав бомбардувальник. Повернувшись, Албогачиєв торжествував: «Ну, що я казав? Бандити були на тій стороні і в дуже великій кількості. Я викликав літак. Їх розбомбили, але вони розсіялися... Шкода, впіймати нікого не вдалося...»
Абсолютно ясно, що ця злочинна стратегія призводила до злочинної практики створення десятків «націоналістичних центрів» й «окремих бандитів». Їх методично і цілеспрямовано створювали впродовж півтора десятка років перед депортацією, щоб назавжди покінчити з вічно бунтівними чеченцями і небезпечними, «не своїми» в творенні «колгоспного раю» інгушами.
Тому зрозуміло, чому чеченці й інгуші, постійно, методично і прямо-таки провокаційно винищувані Радянською владою, глибоко зневажали її, але активно виступав проти цієї влади не весь народ, а тільки частина його.
Проте, всупереч спробам радянських функціонерів описати ці виступи як прояв бандитизму з метою наживи, ними ж збережені архівні документи свідчать про протилежне. І один з яскравих прикладів тому — діяльність «вайнахського Бандери» — Ахмеда Хучбарова. Ахмед, вимушений піти в гори для боротьби проти свавілля радянської влади на Північному Кавказі ще задовго до початку війни, разом із однодумцями розправлявся з каральними загонами. Багато дослідників відзначають, зокрема, випадок, коли чекісти вбили старого і його сина-підлітка і відрізали їх голови, щоб пред'явити в якості доказу «ліквідованих учасників бандформування». Партизани Хучбарова влаштували засідку в горах, і 13 чекістів свою ношу не довезли — всі загинули від рук народних месників, які возз'єднали відтяті голови їх жертв із тілами, й поховали за мусульманським обрядом.
Особливо активним став опір загону Хучбарова після депортації чеченців та інгушів, коли невеликі загони повстанців стали небагатьма представниками корінного населення у ліквідованій республіці. Вони продовжували опір аж до 1955 року.
Як пізніше зазначив у своїй дисертації на тему «Діяльність військ НКВС на Північному Кавказі у роки ВВВ (1941-1945 рр.)» В.П. Сидоренко, «терористична» і «диверсійна» діяльність Ахмеда Хучбарова (саме так її оцінив військовий трибунал Закавказького військового округу), за яку він був розстріляний за вироком, через 50 років стала оцінюватися абсолютно інакше.
Об'єктивно-історичне осмислення феномену повстанства у горах Північного Кавказу в серйозних дослідженнях 90-х років минулого століття осмислюється як право на опір каральним акціям, які «викликали протест у репресованих народів. Частина з них ховалася в горах і, об'єднавшись у повстанські групи, організувала опір. Згідно із зведеннями НКВС, вони проходили як бандитські групи, хоча у них були інші цілі й завдання, ... їх дії, здебільшого, були спрямовані на збереження національної державності і територіальної цілісності своїх республік та областей».
У травні 1958 року Постановою оргкомітету ЧІ АРСР була створена бригада під керівництвом відповідального працівника тодішнього управління сільського господарства оргкомітету ЧІ АРСР Мальсагова Ізраїла Гамзатхановича. Цій бригаді було поставлено завдання виїхати у високогір'я Інгушетії, яке було ще зайнято грузинським населенням, — хевсурами, і запропонувати їм звільнити територію гір відповідно до Наказу Президії Верховної Ради РРФСР «Про відновлення автономії Чеченського та Інгушського народів».
Він згадував: «…Після виконання завдання ми спустилися в села Мужичі і Галашки. У ті часи в цих селах, особливо в Галашках, мешкало російське населення, жили, звичайно, представники й інших націй. Біля Галашкинської сільської Ради нам зустрівся старий — росіянин, на жаль, прізвище не пам'ятаю.
Коли ми запитали, що за братські могили в околицях Галашок, він сказав, що це — справа рук Ахмеда. На питання, хто він такий, старий розповів таку історію.
«…Прізвище його Хучбаров. Одні його називали абреком, а чекісти — головорізом і бандитом. Спочатку, коли нас стали заселяти сюди, Ахмед обстрілював ці села, щоб як-небудь перешкодити заселенню. Але потім нагнали сюди війська з карателів. Села, все-таки, були заселені. Новосели боялися ходити або їздити до лісу за дровами і почали руйнувати турлучні будинки, що залишилися після виселення інгушів, і використовувати їх для опалення. Бачачи таке варварство, Ахмед звернувся до населення з проханням не руйнувати будинків його одноплемінників. Тих, хто їздитиме за дровами, ані він, ані його товариші пальцем не торкнуть. З великим побоюванням, по кілька чоловік разом, ми почали їздити за дровами, і, на наш подив, сам Ахмед і його товариші допомагали нам у рубці лісу, навіт, при завантаженні возів. Не знаю такого випадку, щоб він і його люди скривдили мирне населення, та зате люто вони билися з каральними загонами».
Тетяна СЕРТАП
Посилання на тему:
«Влада виселяла жінок і дітей, чиї чоловіки і батьки у цей час воювали за цю ж владу...»
