Всесвітньо відомому правозахиснику, одному із засновників і членів Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР (1969), лідеру кримськотатарського народу, депутату Верховної Ради України, Уповноваженому Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву сьогодні, 13 листопада, виповнюється 72 роки.
Джемілєв − активний противник анексії Криму, за що й оголошений персоною нон грата в окупованому з 2014 року Криму, тому своє
У біографічній довідці про Мустафу Джемілєва, розміщеній на сайті Президента України, сухою канцелярською мовою подано відомості про посади
− Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943 року в Криму. Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу з 20 серпня 2014 року. Народний депутат України III (1998−2002), IV (2002−2006), V (2006−2007), VI (2007−2012), VII (2012−2014) і VIII (з 2014 року) скликань. Член Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Голова підкомітету з питань етнополітики, прав корінних народів і національних меншин України, жертв політичних репресій.
Глава Меджлісу кримськотатарського народу з 1991 по 2013 рік.
Всесвітньо відомий правозахисник, один із засновників і член Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР (1969).
Політичний в’язень СРСР: 1966−1967, 1969−1972, 1974−1975, 1975−1976, 1979−1982, 1983−1986 роки.
Лауреат правозахисної Премії Верховного Комісара ООН у справах біженців − «Премії Нансена».
Лауреат Міжнародної премії імені П. Орлика «За демократизацію українського суспільства».
Лауреат польської премії «Солідарність».
Почесний доктор права Сельджуцького університету (Туреччина).
Отримав державні нагороди України − орден князя Ярослава Мудрого V і IV ступенів, Почесні Грамоти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, − йдеться про Мустафу Джемілєва на сайті глави держави.
«Можна привітати кримських татар з тим, що в їхньому середовищі є такі люди. Майже античні герої. Лицарі без страху і докору», − ці слова російського письменника і правозахисника Анатолія
− Як історику мені не раз доводилося працювати з документами і книгами, в яких згадується ім’я Мустафи Джемілєва. − пише Гульнара Бекірова. − Цей історіографічний комплекс настільки ж величезний, наскільки і поляризований. В офіційних радянських документах Джемілєв проходить не інакше як «ватажок екстремістських елементів, друг відомого антирадянщика, генерала Петра Григоренка», що, враховуючи агресивну тенденційність цих документів, можна сприймати скоріше як комплімент.
Зарубіжна історіографія оцінює його як харизматичного лідера, міфологічного героя, «батька нації» … Мимоволі згадуються слова Томаса Манна: «Неабияка особистість завжди причина для суперечливих почуттів».
Як мені здається, ближче інших підійшли до розуміння того головного, що визначило життя і долю Мустафи Джемілєва, його однодумці, ті, хто в глухе радянське безчасся не боявся говорити правду, − правозахисники: генерал Петро Григоренко, академік Андрій Сахаров, адвокат Діна Камінська, письменник Лідія Чуковська.
КДБ незабаром помітив його, пише генерал, почалися арешти й один за іншим суди за фальсифікованими звинуваченнями, по суті, на свободу Мустафа потрапляв тільки на побивку. «Але бореться він не тільки на волі, але і в ув’язненні, і на суді. Під час ташкентського процесу над ним та Іллею Габаєм Мустафа виголосив приголомшливу промову, яка згодом була поширена в самвидаві. Ця промова була така вражаюча, що суддя забув свій обов’язок заважати виступу. Мустафа закінчив і сів. Адвокат Діна Камінська втупилася на нього розширеними очима, схопилася за волосся і вигукнула: „Боже мій!“. Судді та прокурор сиділи, втупившись в столи, не помічаючи, що промова закінчена. І ще риса. Як магнітом притягує він до себе людей. Весь згаданий процес в найдокладнішому викладі потрапив у самвидав від… Мустафи… від ув’язненого Мустафи. Він знайшов собі вірних помічників навіть там, у в’язниці».
Григоренко згадує такий випадок. У 1975 році, коли Джемілєв був у таборі, його знову судили на підставі показань лжесвідка. Борючись проти цієї фальсифікації, Мустафа оголосив голодування і не їв 10 місяців. «Але така моральна сила цієї людини, що лжесвідок (вбивця) Дворянський в суді відмовився від своїх брехливих свідчень. Незважаючи на це, Мустафу засудили. Випереджаючи цей вирок, суддя сказав Мустафі: «Бачите, яка ви небезпечна людина! Навіть на відстані впливаєте на людей! .».
Адвокат Діна Камінська була захисником Іллі Габая під час судового процесу над Мустафою Джемілєвим та Іллею Габаєм в січні 1970 р. (після чого її перестали допускати до захисту політичних в’язнів, а незабаром вона була змушена емігрувати на Захід). Діна Ісааківна згадувала, що один з її приїздів в Ташкент співпав з великим святом: у ці дні повернулися троє раніше засуджених активістів кримськотатарського руху. Вона була запрошена на свято в їх честь.
«Ми сиділи в саду за довгими столами, і я слухала дивовижну розповідь. У день звільнення до воріт табору, з якого повинні були вийти ці троє, під’їхав автобус із зустрічаючими. Вся дорога від воріт до автобуса була усипана квітами. Коли відкрили ворота і звільнені вийшли, їх зустріли музикою − національною музикою національного самодіяльного оркестру. А потім, вже в дорозі до самого Ташкента… в кожному селі зустріч перетворювалася на стихійний мітинг солідарності і вірності руху».
Наступного дня Камінська була запрошена на сімейне свято в будинку одного з тих, хто повернувся. Їй запам’ятався тост, який вимовила господиня дому. Тост, виголошений дружиною на честь звільнився чоловіка, батька двох її маленьких дітей.
− У нашій родині, − сказала вона, − вже був такий щасливий день. Тоді ми теж зібралися, щоб відсвяткувати повернення на свободу, але не чоловіка, а мого брата.
− Мустафа, − сказав тоді найстарший з тих, що сиділи за столом, − ми щасливі, що сьогодні ти вже з нами. Але скажи, що збираєшся ти робити завтра?
І Мустафа відповів:
− Із завтрашнього дня я відновлю боротьби за свій народ, − згадувала Діна Камінська, яка захищала Джемілєва в суді.
Мустафа Джемілєв народився в Криму під час Другої світової війни в 1943 році. 18 травня 1944, коли йому не було й восьми місяців, вся сім’я була вигнана з півострова. Його дитинство − це насильницька депортація, важкий режим спецпоселень, голод і приниження. Розповіді про Крим, про колишнє життя на батьківщині замінили йому дитячі казки. «Все його життя і всі його помисли були пов’язані з мрією про повернення до Криму. Він виріс бійцем, фанатично відданим цій мрії «, − пише Діна Камінська.
«Коли я восени 1969 р. зустрілася з Мустафою у в’язниці узбецького КДБ, він був уже зовсім сформованою людиною з характером вольовим і цілеспрямованим. Життя не виховувало, а виковувало його. Вже тоді зі своїх бесід з Джемілєвим я винесла переконання, що немає сили, здатної звернути цю людину з обраного нею шляху, по якому вона пішла з ранньої юності, не знаючи ні сумнівів, ні вагань. Подальша доля Мустафи підтвердила правильність цього першого враження… Джемілєв був тією людиною, яка зуміла витримати десятимісячне голодування протесту проти незаконних репресій. Кожен раз, звільнившись з табору, він дійсно не давав собі перепочинку.
Мустафа − людина незламна. Я не люблю цього слова, яке завжди асоціюється зі звичним для радянської пропаганди кліше „незламний більшовик“. Але іншого слова для визначення характеру Джемілєва я знайти не можу. Він жив і живе, ніби виконуючи дану ним клятву (а, можливо, він дійсно таку клятву дав) присвятити себе без залишку боротьбі за свій народ».
Академік Андрій Сахаров згадував реалії Омського суду над Джемілєвим. У 1976 році закінчувався черговий термін ув’язнення Мустафи, який він відбував у таборі недалеко від Омська. За півроку до закінчення терміну проти нього було порушено чергову справу про «наклеп на радянський державний і суспільний устрій»: за те, що він говорив, що «кримські татари насильно вивезені з Криму, і їм не дозволяють повернутися».
Приїхавши в Омськ слідчі КДБ концентрували свої зусилля на ув’язненому того ж табору Івані Дворянському, який відбував
З моменту порушення справи Мустафа голодував, і це дуже хвилювало рідних і друзів.
Академік Андрій Сахаров і генерал Петро Григоренко відправили Президії XXV з’їзду КПРС лист: «Дев’ятий місяць голодує в Омській тюрмі Мустафа Джемілєв, заарештований за свідомо помилковим звинуваченням, учасник руху кримських татар за повернення з вигнання. Слідство закінчилося п’ять місяців тому. Суд затягується в розрахунку на смертельний результат. Рідні, друзі переймаються за життя Мустафи».
На суд приїхав адвокат Швейський з Москви, рідні Мустафи (мати, брат, сестри), учасники національного руху. Першого разу суд був скасований під якимось безглуздим приводом. Очевидно, влада сподівалися, що їм вдасться провести процес тихо, без розголосу.
Андрій Сахаров згадує: «Відстрочка особливо хвилювала нас тому, що ми не знали, в якому стані знаходиться Мустафа, який голодував. В кінці дня з Москви приїхав Саша Лавут. Наступного дня розпочався суд. До зали, крім підібраної публіки і „гебістів“, пустили спочатку всіх рідних Мустафи: матір, брата Асана, сестер. Обстановка в залі суду, а внаслідок цього і зовні, відразу ж почала стрімко загострюватися».
Мустафа, який продовжував голодування, ледве стояв на ногах. Суддя перебивав його на кожному слові, практично не давав нічого сказати. Але особливо суддя оскаженів, коли Дворянський відмовився від своїх раніше даних, тяжко вибитих у нього свідчень. Валилося все обвинувачення! Причепившись до якоїсь репліки брата Асана, суддя видалив його з залу. Потім була видалена Васфіє (сестра Мустафи), яка намагалася дати зрозуміти йому, що в Омську Сахаров (вона вжила для цього кримськотатарське слово, що означає «цукор»). І, нарешті, у другий день суду видалили матір Мустафи.
Сахаров згадує: «Коли виведену матір не пустили після перерви в зал, вона заплакала, закривши обличчя руками. Я закричав:
− Пустіть матір, адже суд − над її сином!
„Гебісти“, які стояли біля дверей, почали глузувати і відштовхувати нас від дверей залу».
На час суду міжміський телефонний зв’язок Омська з Москвою був вимкнений. Однак не розголошувати процес все одно не вдалося…
Письменник Лідія Чуковська в квітні 1976 року написала гнівний памфлет, який названий дуже красномовно «Обличчя безлюдськості»: «14 квітня 1976 року у місті Омськ судили Мустафу Джемілєва… Однак у повній тиші і безлюдді процес Мустафи Джемілєва провести не вдалося навіть в Омську.
Чому я пишу про процес Мустафи Джемілєва? Сподіваюся допомогти йому? Ні. Але цей суд є настільки безлюдським, що не відобразити це грішно.
Священне право кожного підсудного, хто б він не був, виголосити своє останнє слово. Востаннє звернутися до розуму і серця людей, звернутися до їх почуття справедливості, обов’язку і честі. Право підсудного на останню промову, довгу або коротку, охороняється законом у всіх країнах світу. Охороняється воно і радянським законом. Суддя не дав Мустафі Джемілєву виголосити останнє слово. А між тим обривати Мустафу − це не тільки злочин проти закону, але і злочин проти людяності…
Джемілєв постав перед судом після 10 місяців голодування. „Постав“ тут не зовсім доречне визначення: стояти у нього не було сил. Відповідаючи на запитання судді, прокурора, захисника, він ледве піднімався з лави підсудних: підтримували його з двох сторін конвоїри. Але ще важче, ніж стояти, було йому говорити. Він ворушив губами і шелестів. Кожне слово − катування, тому що протягом 10 місяців його, щоб він не помер від голоду, насильно годували через зонд, а зонд, який щодня вставляється в горло, не може не подряпати гортань… Що у кого болить, той про те і говорить. Так, наприклад, у Мустафи Джемілєва болить Крим, він про нього і говорить».
Пройшли десятиліття… Після важкої боротьби його народ повернувся на батьківщину, став на ноги − здавалося, нарешті починається спокійне щасливе життя… Але ні − доля зробила новий виток, і відразу все повернулося на круги своя…
І знову у Мустафи Джемілєва «болить Крим», і знову він бореться за свою батьківщину і свій народ. Побажаймо йому перемоги!
