У Києві добігає кінця ювілейний 15-ий Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини DOCUDAYS UA. Цей кінофорум — не лише покази й обговорення стрічок. На різних майданчиках і креативних просторах впродовж восьми днів точаться дискусії, проводяться зустрічі з правозахисниками й активістами різних громадських організацій та рухів, обговорюються актуальні питання захисту прав людини та громадської активності, експонуються найрізноманітніші виставки. Гідне місце у програмі посідає «Жива бібліотека», де у ролі «книжок» виступають люди. Гасло «Живої бібліотеки» — «Людина є більшою за наші уявлення про неї».
Впродовж усієї історії існування і самого фестивалю, і «Живої бібліотеки» однією з «книжок» виступає громадський активіст, Посол миру Міжнародной миротворчої організації HWPL, завідувач відділу ознайомлення з культурою Сходу та історією Ісламу ГС «Всеукраїнська асоціація «Альраід» шейх Тарик Сархан.
Наш кореспондент побував у «Живій бібліотеці» й поспілкувався с шейхом Тариком, дізнавшись, зокрема, і про те, які запитання йому найчастіше ставлять «читачі», чим найчастіше цікавляться і, власне, з якою метою він зголосився взяти участь у цьому заході:
— Найчастіше запитують про мене особисто як людину: людину-палестинця, людину-араба, людину-мусульманина. Цікавляться тим, чому саме в Україну я приїхав і чи не стикався, бува, тут з дискримінацією щодо моєї релігії, культури, національності чи кольором шкіри. Але викликає інтерес у «читачів» набагато більше, й найчастіше це стосується саме тієї теми, яку я тут презентую як «жива книга» — моя культурна платформа, моя релігія Іслам. Запитують про радикалізм, про радикальні рухи — чому вони намагаються прикритися релігією, чи дійсно є релігійні підстави в Корані, в Ісламі, які можуть виправдати їхні дії.
І що Ви відповідаєте? Адже, на жаль, один з найпоширеніших стереотипів, що мусульманин — це завжди потенційний терорист…
— Я завжди пояснюю, що радикалізм має три причини: це, по-перше, відсутність релігійної освіти й знань, по-друге, злидні, тому що людина, якій нема чого втрачати, легко йде на ризик і нею простіше маніпулювати. А по-третє — гостре почуття несправедливості, викликане тим, що увесь світ байдужий до твоїх проблем, до загибелі твоїх близьких чи до війни, яку переживає твій народ, через що виникає потреба помсти та усвідомлення, що ти сам на сам зі своїми проблемами. Найчастіше радикалізм — це набута риса характеру, неправильна логіка, а не релігійне вчення. Тому боротьба з радикалізмом повинна бути спрямована на його джерела: бідність, несправедливість, безграмотність, невігластво, але в жодному випадку не можна піддавати утискам та гонінням людей через їхнє віросповідання, що ще більше погіршує стан речей.
Чи багато людей дійсно цікавляться «книгою Тарик» як представником української мусульманської спільноти?
— Я відчуваю підвищений інтерес — люди підходять, спілкуються, ставлять запитання, а якщо б поруч ще сиділа дівчина в хустці, відвідувачів було б ще більше. Я це говорю, спираючись на власний досвід, адже маю намір привести з собою свою дочку, як вже робив неодноразово. За майже півтора десятка років моєї участі в цьому проекті я зустрічався з багатьма людьми. Багато «читачів» приходять з року в рік — вони згадують, про що ми говорили, як спілкувалися в попередні роки, прагнуть продовжувати цю розмову. Тобто я став певним чином відомим і в цих колах. Буквально вчора до мене підійшла дівчина, яка зізналася, що навіть не сподівалася мене тут побачити — тобто вона підійшла до мене не просто як до «живої книги», що представляє Іслам, а саме як до особистості, саме як до Тарика Сархана.
Чи зустрічаєте Ви своїх «читачів», які спілкувалися з вами, як з «живою книгою», потім на своїх лекціях в Ісламському культурному центрі Києва чи на інших культурно-просвітницьких заходах за Вашої участі?
— Обов’язково! Чим ще важливі такі заходи — тут є можливість знайомитися з людьми, з якими б у звичайному житті ти не зустрівся. Тут абсолютно інший контингент людей, і мені самому цікаво з ними знайомитися, слухати історії їхнього життя, розмірковувати, розуміти їхній спосіб мислення, основи їхніх поглядів… Ми тут починаємо налагоджувати мости дружби, з деякими з них зустрічаємося потім — запрошуємо до себе чи вони запрошують нас.
Ви кажете, що Ваша дочка теж часто бере участь у роботі «Живої бібліотеки». Скажіть, а її не замордували запитаннями про бідну, пригнічену, безправну мусульманську жінку?
— Без цього ніяк (сміється)! Вона дотримується ісламських приписів в одязі, покриває голову хусткою, але навіть в моїй присутності «читачі» ставлять їй такі запитання: «Це твій батько чи чоловік примушують тебе ходити в такому одязі, примушують надягати хустку?». У таких випадках я спеціально тримаю свого рота «на замку», даю їй можливість висловлюватися так, як вона сама вважає за потрібне, аби люди розуміли, що це її позиція, а не моя точка зору. Зрозуміло, що люди прагнуть почути відповіді на такі запитання від першої особи — і це добре.
Пане Тарику, на Ваш погляд, чи не варто зробити цю «Живу бібліотеку» постійним проектом, аби представники тих спільнот чи груп, щодо яких існує особливо багато міфів, упереджень чи нерозуміння, могли б розповісти про себе, ті стереотипні уявлення розвіюючи?
— «Жива бібліотека», що діє в межах Міжнародного фестивалю DOCUDAYS, свою роботу завершує. Але я як «жива книга» Тарик Сархан з полиць життя нікуди не подінусь (сміється). Є відвідувачі, які раніше приходили до мене на лекції з різних вищих навчальних закладів Києва або на якісь заходи до Ісламського культурного центру. Я зустрічався тут і з журналістами, з якими колись мав честь співпрацювати на теле- чи радіопередачах, і людьми, які знають про мене з соцмереж. Після зустрічі тут вони казали, що обов’язково прийдуть на наступні заняття до Ісламського культурного центру, а я відповідав, що я як людина завжди відкритий для спілкування, доступний цілий рік і відвідувати ІКЦ і мій кабінет або наші заняття з історії чи культури Ісламу можна в будь-який час, тож приходьте до ІКЦ м. Києва на Дегтярівську, 25а!
