Життя мусульман. «Дім Аллаха» і рахат-лукум у серці Одеси

1
В Одесі 50 тис. мусульман. (Фото: «Сьогодні»)
28.09.2010
Оцініть статтю: 
(226 оцінки)
oksana
Зображення користувача oksana.

«Сьогодні», 16.09.2010

Все частіше вихідці з Арабських Еміратів, Пакистану, Сирії, Чечні залишають батьківщину і знаходять своє місце під сонцем в Одесі. Одні приїздять, щоб вивчитися на медиків чи інженерів, інші - поправити матеріальне становище. Таким чином, кількість послідовників Мохаммеда в нашому регіоні збільшується в арифметичній прогресії, і сьогодні їх кількість сягає 50 тисяч. Для порівняння, у 1989-му в Одесі проживало 10 тисяч мусульман. А всього в Україні їх зараз близько 2 мільйонів.

Деякі досягають серйозних кар'єрних висот у бізнесі і не жаліють коштів на будівництво мечетей у Південній Пальмірі, хтось перебивається з хліба на воду - ревно гризе граніт науки у вузі, паралельно підробляючи таксистом чи офіціантом. У гостинній Одесі їм деколи доводиться ой як несолодко. Адже нерідко мусульмани чують у свій бік аж надто неприємні речі, а можуть і відітнути стусанів. Але тим не менше, більшість не поспішає повертатися в рідні пенати. Побувавши в гостях у сирійського шейха, скуштувавши пахлави на східному базарі у самому серці Одеси і заглянувши до мечеті, «Сьогодні» спробувала з'ясувати, чим же наше місто так вабить мусульман.

Їдуть навчатися і заробити на весілля

У трьох міських мечетей абсолютно різні приходи. «Дім Аллаха» на Балківській місцеві називають ваххабітським, хоча ніякого відношення до цього одіозного напрямку в ісламі він не має. Просто туди ходять в основному північнокавказькі горяни, на батьківщині яких ваххабізм набирає обертів. Мечеть на Слобідці (площа Молоді) - чисто арабська. А от у культурному центрі на Рішельєвській збирається цілковитий інтернаціонал - від темношкірих громадян Республіки Гана до індонезійців.

«Це тільки для вас, християн, ми - єдина монолітна група. Насправді, мусульманське суспільство роздирають протиріччя. Навіть в Одесі. Кавказці не люблять арабів, суніти - шиїтів (їх в Одесі, правда, дуже мало - частина азербайджанців та іракців, а також іранці) тощо. Єдине, що нас об'єднує, - віра в Аллаха, але цього недостатньо», - розповідає студент-ліванець Джаухар.

«Арабські та турецькі бізнесмени після розпаду СРСР почали розглядати Одесу як ворота для просування в Україну і далі, до Європи, - аналізує ситуацію соціолог Микола Іванов. - Звідси велика кількість працюючих у нас компаній і громадян цих країн. Другий аспект - привабливість наших вузів, перш за все медичних, для арабів: якість, звісно, у порівнянні з європейськими кульгає, зате ціна цілком прийнятна. Третій момент - це конфлікти і війни на Північному Кавказі, що породили потік біженців».

Втім, ситуація може змінитися. Як розповіли нам представники організації «Аль Масар» («Веселка»), країни Близького Сходу потроху змінюють ставлення до українських дипломів (особливо медичних), тому що вони часто «куплені». Зокрема, про те, аби перестати визнавати наші документи про вищу освіту, подумує Сирія, Ліван і Єгипет. Таким чином, одеські вузи, що навчають іноземців, ризикують втратити клієнтуру, а значить, і прибутки.

Окрім політики та економіки, є й інші причини, що змушують мусульман залишати свої країни. Узбек Темір, наприклад, приїхав до України, щоб заробити на... весілля. За законами шаріату, для укладення шлюбу обов'язковою умовою є виплата нареченим так званого махра (дослівно «подарунок») нареченій, який залишається з нею і служить гарантією її гідного життя у випадку розлучення. У тюркських країнах, до яких відноситься Узбекистан, до махру додається калим - подарунок родині нареченої, тобто викуп. Якщо рахувати обидва види платежу, Темірові потрібно заробити $ 20 тис. Ось він і вирушив до нас на заробітки - вдень важко працює на будівництві, увечері – на таксі. «Років через п'ять, якщо буду у всьому собі відмовляти, зберу, - каже він. - Або плюну на все і одружуся тут».

Араби зараз - найбагатші і найвпливовіші люди серед одеських мусульман, стверджують самі віруючі. Досить згадати засновника Арабського центру, сирійця Аднана Ківана, чиї бізнес-інтереси зосереджені у сфері нерухомості, і його брата Мумара Ківа. Інші мусульмани вважають за краще займатися торгівлею (наприклад, азербайджанці традиційно продають кавуни-дині), дехто володіє ресторанами та кафе. Є мусульманський капітал і в готельній галузі. Безліч сирійців і ліванців працюють у нас таксистами-нелегалами. Є, на жаль, і етнічні злочинні угруповання (у тому числі арабські), проте учасники ОЗУ складають у громаді незначну меншість.

Рахат-лукум і «чисте» м'ясо

Ми прогулялися «арабською Одесою» з одним із лідерів громадської організації «Аль Масар» («Веселка») Мохаммедом Аміном. Наша екскурсія розпочалася з мечеті на Рішельєвській, біля якої щоп'ятниці працює невеликий базарчик. Тут можна купити рахат-лукум, пахлаву та інші східні солодощі, консерви з арабськими написами на етикетках, оливкову олію домашнього приготування, м'ясні продукти, в яких, як пояснили продавці, «точно немає свинини, мамою клянусь». Коштує, щоправда, вся ця розкіш недешево - у середньому на 10-15% більше, ніж у супермаркеті, однак розкуповують товар швидко: за словами мого супутника, краще переплатити, ніж осквернити себе «нечистою» їжею. Серед покупців є й не-мусульмани. 57-річна Віра Іванівна, наприклад, ходить сюди, тому що «тут не обважують».

Після мечеті ми з Мохаммедом вирушили на Привіз... Атмосфера величезного і по-східному брудного ринку, наш супутник у традиційному арабському плащі - на мить здалося, що ми блукаємо в Дамаску. У районі Преображенської Мохаммед пірнув у маленьке підворіття, відкинув килимок, що слугує дверима, і перед нами з'явився затишний ресторанчик, всупереч очікуванням, чистий і наповнений смачними запахами. «Цей заклад тримає наш брат, - розповів Амін. - Тут не торгують алкоголем і тютюном, в меню немає свинини, а страви приготовані з дотриманням усіх приписів Аллаха». У ресторані можуть безкоштовно нагодувати нужденного. «Моральні основи бізнесу детально описані в Корані», - каже Мохаммед. Так, заборонено давати гроші під відсотки - боржник зобов'язаний повернути тільки позикову суму у заздалегідь обумовлений час. Якщо ж кредитор розуміє, що позичальник не в змозі повернути гроші, борг йому пробачають.

На стіл тим часом подали одне з традиційних арабських частувань - смажену курку, приправлену величезною кількістю спецій. До неї додається блюдечко з гострим часниковим соусом. Мохаммед їсть без ножа і виделки, беручи м'ясо правою рукою - ліва у арабів вважається нечистою, тому що призначена для особистої гігієни. Шматочки курки загортаються в коржик, змочуються в соусі і відправляються до рота. Дуже смачно!

Обслуговував нас офіціант Ахмад, він же українець Віталій Арцеблюк - правовірний мусульманин, який прийняв іслам «за велінням душі» з легкої руки рідної тітки. «Вона товаришувала з жінками, що вийшли заміж за мусульман, потім якось повела мене в мечеть, - розповідає хлопець. - Там мене вразила атмосфера, зовсім не схожа на ту, що у церкві». За словами Віталія, рідні спочатку були проти його вибору, але потім, побачивши, як він змінився, - перестав пити і курити, - почали ставитися краще. Зараз новонавернений вивчає арабську і Коран, мріючи здобути релігійну освіту. «Мусульманинові легше знайти роботу - завжди знайдеться брат, який допоможе, відчуваєш себе соціально захищеним», - каже Віталій.

«Наших називають рабами і б'ють»

Проблема ксенофобії офіційними особами ісламської громади зазвичай не озвучується. Мовляв, ніякої ворожнечі до нас немає. Але пересічні мусульмани більш відверті: за їхніми словами, і з нерозумінням чиновників, і з відкритою ненавистю, і навіть агресією з боку одеситів мусульмани стикаються мало не щодня. «Каструльщику» із Сирії Ахметові, наприклад, дістається від конкурентів, а серед них, як правило, і українці, і вірмени, і грузини: «Навіть б'ють наших, буває, - стверджує іммігрант із Дамаску. - Мене кілька разів «приклали» на залізничному вокзалі. Тільки тому, що араб. Ще чуркою обізвали. І даїшники місцеві частіше від інших трясуть».

Уродженець Конго Салім Лбава страждає не лише через свою релігію, але і колір шкіри: «Називають негром, нігером, тобто рабом, кілька разів намагалися напасти, але, на щастя, я сам не слабкий, і ноги у мене швидкі. Утік ... Роботу знайти складно. У Конго теж життя не мед, іслам у нас (у ДРК ісламістів від 10 до 25% населення. - Авт.) досі офіційно не визнаний, проте там хоча би не б'ють».

Гірше за все, як не дивно, доводиться чеченцям. За словами поета і богослова Асланбека Мерсієва, що приїхав із Грозного, «якщо ти нохчий (самоназва чеченців. - Авт.), із тобою будь-який чиновник прикриваючись словами про тероризм і необхідність боротьби з ним будь-що зробить». «На кордоні кажуть: мовляв, є негласна вказівка: вантажі, що належать чеченцям, не впускати і не випускати, але ви можете вирішити питання - самі знаєте як», - розповідає чоловік. «Як можна мене вважати ворогом Росії, якщо я люблю її і розумію, що не може Чечня існувати поза російською цивілізацією? Я пишу як мовою свого народу, де одним словом можна замінити ціле речення, так і мовою Пушкіна, я ненавиджу війну...» - каже Асланбек.

«Багато наших приховують своє походження, називають себе дагестанцями, інгушами, осетинами - тільки не чеченцями, - підтверджує слова Мерсієва керівник Конгресу вайнахів України Хусейн Берсанукаєв. - Причому, якщо за Кучми ще якесь послаблення було, приймали наших біженців (при цьому наша держава давала їм одноразову виплату - сім гривень «на облаштування». - Авт.), то після «помаранчевої революції» розпочався справжній терор стосовно чеченців». За словами Берсанукаєва, зараз його співвітчизників не пускають на поріг навіть одеської мерії, голова якої Едуард Гурвіц був колись більш ніж лояльний до чеченців.

А між тим, каже Мерсієв, приїжджаючи сюди, чеченці свідомо відмовляються від цілого ряду найбільш одіозних звичаїв своєї батьківщини. Скажімо, в Одесі не практикується викрадення потенційних наречених (якщо «умикання нареченої» і відбувається, то з обов'язкової згоди тієї, яку викрадають), на весіллях та інших святах не стріляють у повітря. «До чужого монастиря зі своїм статутом не ліземо», - стверджують вайнахи.

Хіджаб рятує від хамів і рідні

Мусульманські жінки частіше за інших стають об'єктами знущань. «Хіджаб для расиста - як червона ганчірка для бика, - розповідає студентка ОНУ ім. Мечникова Хадіджа Сулейманова. - Бити, як це було з нашими сестрами у московському метро після терактів, не били, але плювали у спину. У декого кидали камінням».

У корінної одеситки Наталії, яка прийняла іслам після відвідування грандіозних мечетей Шарм-ель-Шейха і Каїра, ситуація інша, ніж у Хадіджі. У хіджабі вона почала відчувати себе впевненіше, каже: хулігани перестали турбувати, а міліція - грубіянити. «Чи то бояться, чи то поважають, - дивується Наталя. - Коли я за кермом авто когось випадково підрізаю, спочатку чую мат, а потім водій помічає мене в хустці і замовкає».

Взагалі, із тих городян, хто приймає іслам, більшість - жінки, причому не всі роблять це вслід за чоловіком, багато хто так рятується від негараздів у родині та на роботі. Новонавернені намагаються не розривати старих зв'язків, хоча багатьох відштовхують рідні та близькі.

Буває, спалахують гострі конфлікти. Наприклад, чеченцеві Асланбекові Мерсієву, коли він одружив сина, довелося мати справу з міліцією: «Вони покохали одне одного, а дівчина ще до того вирішила стати мусульманкою, за що її фактично вигнали з сім'ї. Так от - вона прийняла іслам, муфтій здійснив обряд одруження, молоді почали жити у нас. Дізнавшись про це, - як же, одружитися з чеченцем, це ж майже злочин! - її сім'я написала заяву в міліцію. Та приїхала, нас почали залякувати. Я покликав невістку, запитав, де і з ким вона хоче жити. Вона обрала нашу сім'ю».

Шейх-проповідник і п'ятеро дітей

Нам вдалося побувати в гостях у одеського шейха, сирійця Ахмеда Рустома. Так сталося, що візит припав на п'ятницю - відразу після намазу в мечеті. Чудовий оратор-проповідник, який щойно, активно жестикулюючи, роз'яснював арабською заповіти Мохаммеда, вдома зовсім змінився: такий собі добродушний товстун, який радісно вітає сусідів, із задоволенням грає з п'ятіркою своїх дітей, наймолодшому з яких два роки, старшому - 13 років, обожнює футбол (вболіває за Бразилію) і любить смачно поїсти.

У квартирі Ахмеда майже нічого не говорить про професію господаря - хіба що зелені тарілочки з аятами Корану, та релігійні книги на полиці. Дружина муфтія Рагатт - скромна усміхнена жінка, на відміну від свого чоловіка вона поки що не розмовляє російською, але наполегливо вчиться. «У Сирії вона працювала вихователькою в дитячому садку, тут займається в основному будинком і сім'єю», - ніжно дивлячись на дружину, розповідає Ахмед Рустам. За його словами, іслам не забороняє жінці працювати - головне, щоб це не заважало вихованню дітей. При цьому всі зароблені гроші вона може витрачати на себе. Завдання чоловіка - повністю забезпечувати потреби сім'ї: аж до того, що він сам ходить у магазин і на базар. «Якщо їй потрібні якісь гроші, щоб, наприклад, сукню купити - вона просить у мене, я даю», - каже Ахмед.

Ця родина живе в Одесі вже кілька років. Їм настільки сподобалося місто, що вони не проти в ньому осісти: прийняти громадянство, відправити дітей в українські школи. А Рагатт навіть почала освоювати українську і російську кухні, навчилася готувати борщ.

Незважаючи на те, що Коран дозволяє полігамію (не більше чотирьох дружин), більшість мусульманок не терплять суперниць у домі, виступаючи проти полігамії. Мусульманки, з якими ми поспілкувалися, запевнили нас, що, крім невеликого переліку заборон, - на відкритий одяг, вживання алкоголю і т. д., - в цілому ісламська традиція досить ліберально ставиться до жіночих слабкостей. Так, арабські красуні багато часу витрачають на догляд за тілом, користуються косметикою і навіть відвідують салони краси.

Шлях до Мекки і татарський клуб

Історія одеських послідовників вчення пророка Мухаммеда бере свій початок задовго до заснування нашого міста. Адже з'явилася «Причорноморська Пальміра», як відомо, на місці мусульманського поселення Хаджибей, і серед перших її будівельників було чимало татар-мусульман.

До революції у нас функціонували соборна мечеть (в самому кінці вул. Старопортофранківської), дві школи-мектебе, причому, одна жіноча, було і мусульманське кладовище - навпроти Чумки. «Мусульманським» вважався «Московський готель», який тримали касимовські татари. Крім того, саме в Одесі знаходилася центральна контора Російської імперії з переправлення паломників до Мекки через Константинополь зі спеціальним паломницьким готелем «Хаджілар Караван Серай», або просто «Хаджі Хане». Віруючі пливли на Аравійський півострів на пароплавах. А біля «шахського палацу», де нині розташований головний офіс Морського транспортного банку, у зруйнованому під час Великої Вітчизняної будинку перебував «Татарський клуб», де збиралася і знайомилася молодь, звучали татарські пісні різних регіонів, грали оркестри.

За радянських часів іслам в Одесі, як і по всій країні, був у глибокій опалі. Мусульманські традиції почали відроджуватися тільки після розпаду СРСР. У 1992 році за ініціативою однієї з найактивніших мусульманок міста Аміни апа Халітової і голови товариства татарської та башкирської культур, полковника запасу Маїса Батталова була зареєстрована перша ісламська громада, яка відкрила мечеть у колишньому дитячому садку на вулиці Якіра. Роль імамів виконували студенти-мусульмани, араби. У 1994-му мечеть переїхала на Балківську, де знаходиться до цих пір. У 1996-му році ще один молитовний будинок відкрився на Слобідці (при ньому працює недільна школа). У 2001-му мечеть, побудована на гроші сирійського бізнесмена Аднана Ківана, запрацювала в Ісламському культурному центрі по вулиці Рішельєвській.

Оригінал статті на сайті газети «Сьогодні»

Інші публікації в газеті «Сьогодні»:

Як живеться у гарячих точках українським дружинам мусульман. Стаття у газеті «Сегодня»

Публікації на тему в українських ЗМІ:

Одеські мусульмани засуджують організаторів терактів у Москві і мають намір «напоумити їх молитвами» (ТАЙМЕР)

«Не судіть про арабів тільки за серіалом «Клон», бо там багато неправди!» («33 канал»)

Жіноче щастя по Корану (ТАЙМЕР)

«Не треба вважати нас терористами» («Газета по-киевски»)

Києвлянин-ассирієць Ізмаїл Каді святкує Ураза-байрам («Газета по-киевски»)

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.