Український філософ і дисидент Мирослав Маринович на пам'ятному заході, присвяченому Мухаммаду Асаду в Ісламському культурному центрі Львова виступів із доповіддю. У ній він поділився враженнями від прочитання книги «Шлях до Мекки». Наводимо повний текст виступу відомого публіциста.
«70 років «Шляху до Мекки»: Осмислення спадщини М. Асада»
в Ісламському культурному центрі ім. Мухаммада Асада,
Львів, 29 листопада 2024 року
Привітальне слово
Вельмишановний пане Муфтію,
Вельмишановний пане Посол,
Вельмишановні представники мусульманської громади Львова,
Вельмишановне товариство!
Я хочу щиро привітати Ісламський культурний центр ім. Мухаммада Асада відразу з двома речами. По-перше, я вдячний центрові за те, що ви повертаєте Львову ім’я його уродженця й мешканця, про якого світ знав набагато більше, ніж сам Львів. По-друге, я вдячний за організацію цього заходу й за запрошення мене на нього, бо — і тут я мушу щиро зізнатися — це спонукало мене взяти в руки книжку, яка вже добрий рік (якщо не більше) стояла в мене на книжковій полиці й чекала на свою чергу. Мене ця книга «Шлях до Мекки» справді захопила — не тому, що я готовий стати повним однодумцем Мухаммада Асада і змінити свою віру, а тому, що вона почала приносити мені інтелектуальну розкіш. Адже її автор ставить передо мною питання, на які мені цікаво відповідати.
І про три з таких питань я й хотів би згадати у своєму слові. Й відразу зазначу, що це будуть не академічні висновки про значення особи Мухаммада Асада, а мої особисті рефлексії від першого занурення в його книгу.
Отож перше запитання: Як увійти в «інший» світ, тобто у світ радикально іншої цивілізації? Тут думка Мухаммада Асада є надзвичайно важливою, адже він сам покинув свою юдейську стихію, навернувся до ісламу й повною мірою «інкультурувався» в мусульманську культурну стихію. Отож ось як він відповідає на поставлене запитання:
«Недостатньо розмовляти їхньою мовою, щоб зрозуміти їхнє ставлення до життя, потрібно увійти в їхнє середовище повністю і почати жити в рамках їхніх асоціацій» (с. 145).
Це відразу переключило мене на два інші життєві досвіди. По-перше, на мій власний досвід, коли я, на той час політичний засланець, опинився на засланні в Казахстані. Уже заприязнений з місцевими мусульманами, але ще не обізнаний із їхніми звичаями, я якось висловив одній чеченській жінці співчуття, що їй доводиться передавати подарунки для нової коханої її чоловіка. На що та чеченка з іронією глянула на мене і сказала: «О, не переживай за мусульманських жінок! Вони мають чимало засобів захистити свої інтереси».
Цей урок був для мене приголомшливим. Я усвідомив саме те, про що говорив Мухаммад Асад: щоб осягнути іншу культуру, «…потрібно увійти в їхнє середовище повністю і почати жити в рамках їхніх асоціацій». Інакше зазнаєш поразки.
І другий досвід — Митрополита Андрея Шептицького. Вихований у польському релігійному й культурному середовищі, він усвідомив, що стане переконливим для українців лише тоді, коли повною мірою увійде в їхнє середовище. І зробив це.
Йдімо далі. У своїй книзі Мухаммад Асад поставив мені ще одне запитання:
«Чи може бути так, що стара грецько-римська модель мислення, яка поділяла світ на греків та римлян, з одного боку, та «варварів», з іншого, і досі укорінена у західній свідомості аж настільки, що та не може, навіть теоретично, визнати культурну вартість чогось, що знаходиться поза межами її власної культурної орбіти?» (с. 11).
З одного боку, відповідь на це запитання, напевно, мусить бути однозначно негативною — і на це, до речі, вказав Мухаммаду Асаду його американський приятель. Бо західна культура через те і змогла так здомінувати у світі, що вона таки цікавиться світом поза собою і визнає́ його вартість. Однак за поставленим питанням є все-таки якась дуже слушна інтуїція, яка й зрезонувала у моїй душі. Адже про той самий поділ на греко-римську цивілізацію і «варварів» я постійно згадую, коли аналізую певне ставлення західних європейців до нинішньої війни Росії проти України. Часом можна відчути певну їхню нервозність: «Ну що ви там, слов’яни, не можете дійти згоди між собою і заважаєте нам жити нормальним життям?! Та помиріться врешті – і дайте нам спокій!» Тобто я також вловлюю ставлення до нас як до варварів, які не належать до сфери римського права, а тому не можуть і не вміють жити цивілізовано. Тільки я називав би це не «невизнанням культурної вартости», як це робить Асад, а поділом світу на сфери з різними рівнями цивілізованости.
І нарешті третє та останнє запитання, хоч воно лише вводить нас у потенційно багатюще спілкування з автором цієї книги.
«І я запитував себе, чи слід тоді дивуватися тому, що на Заході превалює так багато хибних думок щодо ісламу, адже вони підкріплені такими явними ознаками занепаду мусульман? Ці популярні західні точки зору можна підсумувати таким чином: занепад мусульман зумовлюється здебільшого самим ісламом, …що не дає своїм послідовникам брати участь у поступові людства до вищих соціальних форм… і, як наслідок, чим швидше мусульманські народи відійдуть від своєї відданости ісламським віруванням та соціальним практикам і почнуть переймати західний спосіб життя, тим краще для них і для решти світу» (с. 190).
Це нагадало мені проблему зі сприйняттям на Заході реалій в Україні. Я часто ловлю себе на думці: те, що на Заході однозначно сприймають в українцях як відсталість, в очах самих українців є іншістю. І, здається, обидві сторони при цьому хибують на однобокість сприйняття: на Заході за нашою відсталістю часом не бачать іншости, яку треба пошанувати; тоді як українці за своєю іншістю часом не помічають відсталости, якої треба чимдуж позбуватися.
Важливо додати, що йдеться тут не про якийсь родовий ґандж саме західної культури. Будь-яка культура має свої унікальні характеристики, в які неспроможна проникнути культура інша. Ось чому нам усім у сприйнятті культурного розмаїття світу належало б бути чутливішими й обачнішими.
Що ж, я сподіваюся, що цими трьома прикладами я проілюстрував вам, наскільки плідним може бути інтелектуальне спілкування з Мухаммадом Асадом. Ще раз дякую Ісламському культурному центрові його імені за організацію цього заходу — і щиро бажаю нам усім жити нарешті у світі, в якому ніхто не заперечуватиме чиїсь національні чи культурні ідентичності і всі шануватимуть гідність кожної окремої людини й цілих народів!
Мирослав Маринович
