Чи будуть кримські татари господарями на своїй українській землі

1
Ще живі десятки тисяч тих , кого на світанку 18 серпня 1944 року повантажили у вагони для худоби і без води та їжі відправили за Урал і в Середню Азію
27.03.2014
Оцініть статтю: 
(63 оцінки)
oleg
Зображення користувача oleg.

19 лютого 1954, шістдесят років тому, Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про передачу Кримської області РРФСР до складу Української РСР. Природно, нічого тодішній перший секретар ЦК КПРС і голова уряду Микита Хрущов українцям не дарував. Причина передачі була проста і прозаїчна. Економіка.

Як згодом писала дочка Хрущова Рада Микитівна Аджубей, батькові і в голову не могло прийти, що Україна колись стане незалежною. Це було менеджерське, як сказали б зараз, рішення в інтересах народногосподарського комплексу Радянського Союзу.


А все чому. Десятьма роками раніше в одну ніч 183155 кримських татар різного віку були виселені з Криму як «зрадники батьківщини». Це була не тільки людська трагедія, про що написано чимало, але, як виявилося, й економічна. У лічені роки Крим перестав бути житницею і здравницею. І тільки залучення десятків тисяч фахівців з областей України поступово нормалізувало ситуацію. Загроза голоду була зведена нанівець. І приєднання області до УРСР було логічним кроком до нормалізації життя - нехай і без корінного народу.

У 1957 - му більшість репресованих народів Москва «пробачила». Калмики, інгуші, чеченці, греки, болгари, вірмени, курди, балкарці, турки- месхетинці, хемшилів (вірмени - мусульмани), карачаївці отримали право поступово повертатися в рідні краї. Змогли це зробити не всі. Про кримських татар в тих указах і мови не було - вони залишалися «злочинцями» і знаходилися на пташиних правах спецпоселенців .


Окремі сміливці пробували і в 1960-х, і в 1970-х роках прориватися до Криму , але їх зустрічали міліцією, судами і в'язницями. Тільки наприкінці 1980 -х, коли Кремль втратив можливість застосовувати масштабні репресії, десятки тисяч Киримли (самоназва кримських татар - дослівно «кримці») почали шлях додому. Але той Крим, в який вони повернулися, був зовсім не схожий на той, звідки вигнали їх предків.


Півострів в той час і, як це не прикро, зараз залишається територією у владі совка. Союз Радянських Соціалістичних Республік помер, а його громадяни - ні. І тим більше живі тоталітарні антидемократичні символи, які супроводжують життя людини в Криму.


І мова не тільки про пам'ятки Леніну, яких в АРК більше , ніж у половині областей України разом узятих (особливо, враховуючи «ленінопад» останніх тижнів). Мова про те, що сама топоніміка Криму - це пам'ятник радянському минулому, яке для них справжнє.


Українська влада в Криму вже більше двадцяти років - це в чистому вигляді ілюстрація мудрої, хоч і сумної максими, що прозвучала з вуст професора історії Українського Католицького університету Ярослава Грицака, - «українці не втрачають можливості упустити шанс». На жаль, ні повноцінної автономії, ні повернення майна, ні слова вибачень, ні взагалі доброго слова. Приїхали? Ну і живіть як можете.


Промови про відновлення рідних для корінних народів регіону назв не йде. «Слов'яни», де факто - більшість населення, що стоїть на комуністичних і проросійських позиціях, всі роки незалежності не підтримували ідею повернення Криму його справжнього вигляду. З Києва наполегливості теж не спостерігалося.


Самим же Киримли не вистачало сил, та попросту голосів для того, щоб зробити очевидні речі. Для початку - визначити статус корінного народу, визнати повноваження обраного більшістю кримських татар національного з'їзду - курултаю, його виконавчого органу - меджлісу.


Кримські татари зараз, у дні, коли російські агресори увійшли в АРК, зайняли вичікувальну позицію. Вони не організували місцевий майдан, хоча людей і ресурсів їм для цього вистачає. Вони тривожно дивляться вперед - а що, якщо український прапор буде все-таки спущений і на його місце поставлять російський триколор? Як жити далі?


Ще живі десятки тисяч тих , кого на світанку 18 серпня 1944 року повантажили у вагони для худоби і без води та їжі відправили за Урал і в Середню Азію. Режисер першого кримськотатарського художнього фільму «Хайтарма» Ахтем Сейітаблаев залучив до зйомок старих - бабусь і дідусів, які дітьми пережили катастрофу депортації. І вони терпляче стояли під сонцем, чекаючи команди, щоб передати онукам і правнукам свою особисту і загальнонаціональну трагедію.


Киримли бояться, що це може повторитися. Трагедія їхніх одновірців з боснійської Сребрениці змушує хвилюватися. Крим після майже військового конфлікту, розв'язаного російським і українським президентами, точно не буде таким, яким ми його знали. І все-таки, чи знали?


Вахтанг Кіпіані, Фокус

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.