”Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна” (1)
(В. Ленін)
Яку тільки характеристику не дають сьогоднішньому світові... Комерціалізований; регресуючий; світ індивідуалізму і навіть турбулентний. Розхожим стало визначення XXI століття - століттям нової Вавилонської вежі. Причому не з точки зору різноманітності мов (мови вимирають, на жаль!), а в плані спроб окремих світових лідерів досягти “вершин” Бога. Скажімо, в напрямку зобов'язань “зупинити” (!) розвиток природи, ну, наприклад, в області глобального потепління. Найсумнішим же фактором нашого життя на землі стала мода на бездуховність. Що ненав'язливо набуває функції престижності.
Ця тенденція стосується всього загальносвітового простору. Де реальність нерідко “заміщується” штучністю. Не мистецтвом, на жаль, а саме штучністю. Що виявляється у всьому, включаючи взаємини між людьми. Визубрені фрази, готові посмішки, завчені манери. Обов'язковість певного одягу, зачіски та стилю власної подачі, щоб бути прийнятими “своїми”.
Але що далі? Шлях - в “нікуди”? Адже зі зникненням Божественних орієнтирів пропадає прямота. Чистота. Налаштування на Світло Істини. Підводячи до етапу становлення суспільства зі стандартним пакетом шаблонних гасел, девізів і рекламованих солодощів життя.
Будучи невід'ємною частиною загальносвітового простору, мусульманська умма не може залишатися поза даними негативними процесами. Можна робити вигляд, що це нас не стосується, обходить стороною. Але давайте будемо об'єктивними - хіба ніяким боком ситуація не зачіпає мусульман по всьому світу? Адже ми не в “закупореному” вигляді живемо в якомусь окремому анклаві. Умма розкидана по всіх частинах світу, і це - далеко не межа.
Так ось звідси випливає питання - як жити далі? Як зробити так, щоб в епоху технологічної революції, розвитку Всесвітньої Павутини, що фактично стирає межі будь-якого роду (у прямому і переносному значенні) - не просто зберегтися і зберегти внутрішнє? А продемонструвати всьому світові реальність і дієвість духовного фактора на планеті. Як життєво важливої основи прогресу всього людства. Наскільки вбачається, це далеко не егоїстичний підхід і не прояв марнославства. Перш за все - веління в ім'я Єдиного Бога.
Але перш ніж розглянути необхідні для умми кроки, доцільно зробити невеликий екскурс в теоретичне підґрунтя трагічної (по-іншому назвати не виходить) ситуації у світі, що склалася на сьогодні. Що видається важливим з огляду на відсутність у багатьох розуміння витоків того, що відбувається. А саме - неусвідомленість планомірності дій світового глобал-бомонду з розвитку загальнопланетарної обстановки безпосередньо в цьому ключі. Як відомо, поза теоретичним підживленням практичне втілення задуманого (в тій чи іншій області), як мінімум, ускладнюється. Отже, повинно бути якесь ідейне обґрунтування складної ситуації у світі. Ми, зі свого боку, спробуємо, хоча б коротко, пробігтися цими параметрами за допомогою звернення до сучасної (в основному) філософської думки.
Згадуючи філософів (з недавнього минулого і наших сучасників)
Народжений у родині ортодоксальних іудеїв, блискучий психоаналітик та філософ ХХ століття Еріх Фромм розкривав суть капіталістичного суспільства таким чином. Відзначаючи наявність у ньому фактора “політичної волі”, регулятором “... всіх економічних та соціальних відносин” він фіксував ринкову складову. В умовах визначення ринком умов товарного обміну та продажу праці, “корисна людська енергія та навички перетворюються на товари”. Слідом за чим Е.Фромм зазначав потребу сучасного капіталізму в людях зі “стандартизованими” смаками, що легко можуть “бути направлені ззовні і передбачувані”. Оскільки, непідвладною “будь-якому авторитету, принципу або совісті” цією когортою “можна керувати без застосування сили”, змушуючи рухатися поза “будь-якою певною метою - за винятком мети робити товар, бути в русі”. Що призводить до відчуження людини “від себе, від своїх ближніх, від природи”. Тому що перетворений на “товар” індивідуум сприймає “свої життєві сили” як “інвестиції”, якій належить “приносить йому максимальний прибуток, можливий за існуючих ринкових умов”. У зв'язку з чим взаємини між людьми стають “відносинами відчужених автоматів, кожен з яких засновує свою безпеку” лише в знаходженні “ближче до стада”, відповідно до ідентичності з іншими “в думках, почуттях або діях” (2).
Ніби на підтвердження сказаного, провідний американський філософ останніх років Річард Рорті, що помер два роки тому, “ясним образом” особливого “космополітичного людського майбутнього” називав ракурс “всепланетної демократії”. У даному “утопічному майбутньому культурні традиції перестають впливати на політичні рішення”. Дуже відверто, чи не так? Тобто культуру - на задвірки історії та суспільства! А натомість - якась обтічна форма демократії, що чи не однозначно корисна для всіх. Причому настільки, що, хоча “було б суперечливим думати про нав'язування демократії силою, а не переконанням”, несуперечливо міркувати про фактичну обробку людей “бути вільними”.
Ось тільки форма переконання такого роду не розкривається. Так же, як залишається поза кадром контекст її частоти і широти охоплення народонаселення для впровадження космополітичної демократії. Але, напевно, це “технічне питання”, оскільки, за Р. Рорті, сучасні “філософи, могли б визначити себе” служителями цієї самої демократії. І не біда, що “тепер ми більше говоримо про правдивість, ніж про істину, більше про те, щоб сила була справедливою і менше про те, щоб істина восторжествувала”. Тому що “це - здорові зміни” (3).
Ось так. Не тільки культура і духовність, а й сам факт перемоги істини опиняється на узбіччі. На догоду реалізації найважливішого глобалізаційного завдання - впровадження чітко керованої і спрямованої демократії. Але не як пропагованої влади народу, а зміцнення глобал-бомондом власного становища. Тим самим, вкупі з “ринковою економікою”, «рамково-окреслена» демократія була оголошена найважливішою ланкою по досягненню зацікавленими особами (структурами) нового глобал-порядку. Де в ідеалі люди-гвинтики (стадні актори), як за помахом чарівної палички, закручуються і викручуються (разом з їхніми помислами) режисерами (архітекторами) глобал-проекту. Чи потрібна тут духовність чи культура? Чи передбачено зміцнення сімейних цінностей - як бази суспільства? Питання - риторичні. Оскільки метою навіть сучасної філософії фактично названо обґрунтування теорії переваги ідеї (завдань) значної меншості над традиціями, менталітетом, національною ідентичністю, релігійно-культурними поглядами націй і народностей (більшості) (4).
Саме під цю базу охайно і грамотно підводилася філософська думка останніх років. Сучасник Р. Рорті, американський філософ Джон Роулз став основоположником так званої ліберально-державницької концепції внутрішнього і міжнародного права, що знаходиться значною мірою в основі сучасної політики США. У рамках міркувань про справедливість, йому нічого не завадило заявити про заміну поняття “суспільний договір” на “початкове положення”, що включає в себе “заснований на розумних доводах процедурний примус (!), що приводить до початкової угоди на принципах справедливості”. Кажучи іншими словами, відкрито прозвучала допустимість примусової (силової, чи то пак) справедливості. Навіть без озвучування сумнівів, а чи не відбувається в такому випадку підміна сенсу останнього терміну? Але звідки можуть виникнути сумніви, якщо заявляється про що регламентуючі принципи відношення до несправедливості, що включають “в себе теорію покарання, доктрину справедливої війни (повернення до ідеології Леніна? - прим. авт.), громадянську непокору та ін.”. Аж до надання переваги “одній формі конституційної несправедливості перед іншою” (5).
Загалом, нічого дивного в такому підході “до справи” немає. Оскільки сучасна філософія також, як і інші “відгалуження” наукової думки, успішно ангажуються архітекторами глобал проекту для реалізації мети. Стаючи одним із рупорів перевтілення “нового світового порядку”. Знаменитий німецький філософ, культуролог XIX століття Фрідріх Ніцше писав про філософів, що знаходили велич “свого завдання” в тому, “щоб бути злою совістю свого часу”. З його слів, “суть повелителі і законодавці”, справжні філософи “кажуть: “так має бути!”, саме вони й визначають “куди?” і “навіщо?”, простягаючи “творчу руку в майбутнє”.
Підсумовуючи, що їх “пізнавання є творенням, їх творення є законодавством, їх воля до істини є волею до влади”, мислитель вигукував: “Чи не мають бути такі філософи?” (6). Напевно, мають, але в останні десятиліття, за рідкісним винятком, філософія, як наука, виявилася всього лише офіційним “обгрунтовником” теорій глобал-проекту.
Зважаючи на вищенаведене, актуальними видаються висловлювання ще одного великого американського філософа минулого століття, засновника теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства Деніела Белла. Він відзначав, що “своє ставлення до світу” люди формують за допомогою набору “смислових значень”. Втрата яких “в релігії, культурі і праці... створює стан нерозуміння”. Внаслідок чого, замість осягнення релігійно-духовно-культурних цінностей, в “постіндустріальному суспільстві люди потребують тільки пізнання одне одного”. Оскільки “дійсністю стає виключно соціальний світ, без природи та речей”. Фіксуючи ж становлення суспільства “дедалі більшою мірою павутиною свідомості, формою уяви, що реалізовується у вигляді соціальної конструкції”, Д. Белл справедливо запитує: “За якими правилами і відповідно до якої моральної концепції?”. Ну, напевно, за допомогою появи нових елегантно поданих орієнтирів в особі ринкової економіки, демократії і солодко-елегантно поданих елементів аморального шоу-бізнесу (у різній формі). Де “все має бути дозволеним (принаймні у сфері уяви), включаючи низькі бажання, вбивство та інші теми, що домінують в модерністському сюрреалізмі”. Тому “модернізм як рух в культурі, присвоївши собі права релігії, викликав зміщення центру авторитету від священного до світського”. У зв'язку з чим, зі слів Д.Белла, “у наш час релігія змушена нав'язувати культурі моральні норми”. Наполягаючи “на обмеженні, особливо підпорядкуванні естетичних міркувань моральному керівництву” (7).
Згадуючи марксистську філософію
Свого часу, Григорій Плєханов, якого К. Маркс вважав одним із тих, “хто правильно зрозумів” марксизм, говорив про безсумнівний вплив “культурного стану” на “фізичні і психічні властивості раси”. Позначаючи “рішучий вплив” економічної структури на “правові і політичні відносини”, які мають вплив “на всю психіку суспільної людини”. Питання тут далеко не у визнанні “положення Фейєрбаха-Маркса”: “не релігія робить людину, а людина робить релігію” (8). А в опосередкованому розкритті факту, що у заснованому не на божественних постулатах державному устрої релігія стає для політичних лідерів (в сьогоднішніх умовах - глобал бомонду) таким же знаряддям впливу на маси, як економічна чи культурна складова. Які є найважливішою складовою в досягненні геополітичних завдань.
До речі, Ленін, який визначав Бога, “безсумнівно” похідним від “соціально-організованого досвіду живих істот”, також демонстрував політичне підґрунтя взаємозв'язку “релігія-держава”. Характеризуючи католицизм як “соціально-організований досвід”, що відображає “не об'єктивну істину”, засновник Радянської держави фіксував “експлуатацію народної темноти певними суспільними класами” (9). Інша справа, що, справедливо окреслюючи зацікавленість “вищих” державних кіл у маніпулюванні релігією, марксисти-леніністи не відмовилися від впливу на маси в аналогічному ключі. Але вони при цьому спробували “перевтілити” реальну віру людини в Божественне у віру в “нового Бога” - соціальний лад, а саме - соціалізм.
Так от, якщо спроектувати дану ситуацію на сьогоднішній день, ми опинимося перед фактом підтвердження правоти марксистського “погляду на речі”. Мається на увазі контекст здійснення авторами глобал-проекту кроків з “управління” релігійно-культурними поглядами, жителями, планами. Для реалізації власних глобальних цілей. Коли весь соціальний пласт повинен бути використаний в інтересах досягнення поставлених завдань. Основна роль в якому, як неодноразово відзначалося автором, належить культурно-релігійному відсіку глобалізації. Оскільки через цей зріз маніпуляція свідомістю людини бачиться найбільш зручною та ефективною. Особливо в умовах постановки глобал-завдання - створення транс-держави з єдиними нормами поведінки, способом життя і мисленням людей, що населятимуть її. Той же Ф.Ніцше трактував дану ситуацію таким чином: “Ми обплетені міцною мережею і кожухом обов'язків і не можемо вибратися звідти ... Часом, правда, ми танцюємо в наших “ланцюгах” і серед наших “мечів”. Далі філософ констатував, що “для людей сильних, незалежних, підготовлених і призначених до наказування, що втілюють у собі розум і мистецтво панівної раси, релігія є зайвим засобом”, щоб “могти панувати”. Оскільки вона “служить зв'язками, що пов'язують володаря з підданими”, віддаючи “в його руки їх совість” (6).
Найважливішою ж основою вищеописаної ситуації слугує нівелювання як ментально-культурних традицій, так і морально-етичних установок, що передаються з покоління в покоління. У підході до даної проблеми знову проглядається чітке зіткнення поглядів сучасних капіталістів з комуністами. Скажімо, той же Ленін розкривав “соціалістичну свідомість” як “щось ззовні внесене” в “класову боротьбу пролетаріату, а не щось, що стихійно з неї виникло” (10).
Комерціалізація духовності
І сьогодні, за допомогою ЗМІ, розрекламованої художньої літератури на один день, шоу-бізнесу, в планетарну свідомість вносяться необхідні глобал-ідеї. Ззовні, так би мовити, якщо йти за термінологією В. Леніна. Причому вони до такої міри входять в соціум, що “зловісною гостею” сучасної загальнопланетарної ситуації знаменитий німецький філософ ХХ століття Мартін Гайдеггер назвав “бездумність”. Обґрунтувавши наявність цього поняття сьогоднішньою доступністю пізнання “усього і вся” настільки “швидко і дешево”, що “в наступну мить отримане так само швидко і забувається”. Основою ж бездумності філософ визначив “втечу від мислення” людини (11).
Найсумніше, що така “втеча” призводить не тільки до “відходу” від себе, але і від загальноцивілізаційних норм. Перш за все, відривається чинник сімейних цінностей, сім'ї, як найбільш цементуючої ланки суспільства. “Якщо ми говоримо про любов в сучасній західній культурі, - писав Еріх Фромм, - то повинні відзначити, чи сприяє соціальна структура західної цивілізації і відповідний цій структурі дух розвитку любові. Якщо так поставити питання, то доведеться відповісти на нього заперечно. Об'єктивне спостереження за нашим західним життям не викликає сумніву, що любов - братська любов, материнська любов і еротична любов, це відносно рідкісне явище, і їх місце зайняте якоюсь кількістю різних форм псевдолюбові, які, насправді, є численними формами розтління кохання “. Але Е. Фромм йде ще далі: “У релігійному пожвавленні недавніх часів віра в Бога перетворилася на психологічний прийом, покликаний сприяти кращому пристосуванню до конкурентної боротьби. Релігія прирівнюється до самонавіювання та психотерапії в справі допомоги людині в її діловій діяльності” (2). Тобто духовність виявляється збоку, приводячи до фактичної комерціалізації культурно-релігійного шару. Однак, як зазначав російський філософ ХХ століття Павло Флоренський, “в такий стан культурний світ потрапив не випадково”, неухильно посуваючись “на цей бік багато століть”. Докладаючи, в більшості випадків, “найбільші свої зусилля” на “побудову стіни між собою і Джерелом вічного життя”.
Але, в той же час, вчений-енциклопедист фіксує, що “тривалість шляху розкладання ... дозволяє ясно розуміти природу хвороби і тому сподіватися на вилікування” (12).
Але як лікувати? Самих себе? Усіх навколо? Або чекати допомоги невідомо звідки? А чи не призведе пасивне очікування якогось рятівного кола до того, що навіть ряд тверезомислячих людей відчують сумнів у сприятливому результаті? “Тож чи буде людина ... розгубленою і беззахисною?”, - запитував у зв'язку з цим М. Хайдеггер. Вважаючи, що ствердна відповідь на питання може мати місце у випадку остаточної відмови особи від рішучого протиставлення “калькуляції” осмислюючого мислення. Тому останнє “має працювати безперервно, з найнезначнішого приводу”. Визнаємо, що це - значущий висновок німецького мислителя. Правда, основу негативної ситуації, що склалася, М. Гайдеггер вбачав не в антидуховному диханні моменту, що переживається, і не в кроках зацікавлених кіл з заточки культурної ідентичності народонаселення. Головною проблемою вважаючи “технічну революцію атомного століття”, спроможну “захопити, зачарувати, засліпити і обдурити людину так, що одного разу розрахункове мислення залишиться єдиним дійсним і практикованим способом мислення”. Але і в цьому контексті М. Хайдеггер називав таку перспективу “великою небезпекою”, що насувається на нас. Роблячи висновок, що “байдужість до роздумів і повна бездумність”, у випадку паралельних кроків “з найбільшою хитромудрістю обчислюваного планування та винахідництва”, цілком можуть призвести до зречення людини шляхом відкидання нею своєї “найглибшої сутності”, а саме, що “вона є мисляча істота “. Слідом за чим найголовнішим завданням філософ називав “порятунок” цієї сутності, підтримку роздумування (11). У цьому контексті доречно згадати Одкровення, що розкриває: ”Не втрачайте надії на милість Аллаха, тому що впадають у відчай щодо милості Аллаха тільки люди невіруючі” (Коран, 12:87). Зникнення надії - перший шлях до відчаю. Що призводить до втрати мети і перспектив.
Таким чином, навіть побіжне звернення до філософського теоретизування в рамках озвученої теми дозволяє побачити чіткий взаємозв'язок між теорією і практикою сучасного буття. На жаль, аналіз того, що відбувається в навколишньому світі дозволяє, зі значною часткою вірогідності, прогнозувати подальшу атаку на свідомість (мислення) сучасної людини. З метою виліплювання бездумно-манкуртовидного індивідуума. Вихованого на видовищах і друкованому слові найнижчого рівня. А звідси - питання, винесене у заголовок статті.
То все ж таки, як, з ким і в якому напрямку рухатися прихильникам Ісламу? Але перш ніж дати відповіді на це питання необхідно визначитися - чи можливо підступити до чогось глобального, не розглянувши передуючі йому проблеми?
Чи можна досягти єдності мусульман?
Впевнено можна сказати, що на сьогоднішній день мусульманське співтовариство стикається з не менш значущою проблемою, ніж бездуховність сучасного соціуму. Йдеться про відсутність єдності серед прихильників Ісламу. Невирішеність цього питання навряд чи дозволить плідно підійти до вирішення питань, що стоять перед усіма нами. Тому перший крок до здійснення широких завдань - “вирівнювання” себе. Без єдності умми - немає руху до прогресу загальносвітового простору.
Прислухаймося до глави Міжнародної асоціації мусульманських вчених (IAMS), голови Європейської ради з фетв та досліджень Юсуфа аль-Карадаві. Нехай і не однозначно в контексті даної теми, але озвучене мислителем має змусити замислитися над ситуацією нас всіх: “Ще одна проблема, з якою ми стикаємося, полягає в навіженому зростанні споживання, особливо імпортних товарів, і низькому рівні виробництва, насамперед, у сферах сільського господарства та промисловості. Але, на жаль, ми приречені на марність. Ми говоримо, але нічого не робимо. Ми імпортуємо, але не виробляємо. Ми - пасивні одержувачі. Ми наслідуємо інших і не можемо привнести чогось свого. Словом, ми руйнуємо, а не створюємо. Йдемо в небуття, а не намагаємося вижити ... Нашою справжньою місією є подолання наших власних проблем з тим, щоб активізувати свою віру і мораль, вдихнути життя у наш напівмертвий стан, а також відновити можливості для допомоги нашому національному прогресу“(13).
Кажучи іншими словами, мова йде про те, що рух до прогресу треба починати з себе. Так, можна висвітлити проблеми, мінуси, начебто не залежні від нас. Але пасивна фіксація не змінить “розстановки сил”. Тільки помножена на внутрішню “прямоту” активність мусульман у всіх напрямках дозволить не тільки пропонувати рішення, просуваючи їх “в глибину і в ширину”, а й завоювати авторитет серед інших конфесій. Без чого лідируючі функції умми в загальносвітовому масштабі залишаться лише озвученими, але не втіленими.
На жаль, здійснити це в повному масштабі в умовах відсутності єднання в загальномусульманському світі буде важко, м'яко кажучи. Ось тільки один факт нерозуміння, так би мовити. Навесні 2009 р. визначення однією з гілок сунітського світу шиїтських улемів як “єретиків” порталом Всесвітньої Асамблеї зближення Ісламських мазхабів було названо “безвідповідальним”. З підкресленням, що в умовах вжиття “вченими реформістами” ісламського світу позитивних заходів “у напрямку одностайності й однодумності мусульман, постановка таких питань викликає тривогу і співчуття”. Слідом за чим релігійні улеми закликалися “слідувати шляхом істинного, наставляти народ до справедливості, миру, дружби і братерства” з метою наповнення ісламського суспільства ”щирістю і почуттям єдності” (14).
Природно, аналогічні “тонкощі” характерні і для іншого берега. Не випадково, голова Асамблеї по зближенню, авторитетний мусульманський мислитель аятолла Мохаммад Алі, з посиланням на аятоллу Боруджерді, зазначав: “В обговоренні таких моментів, як єдність ісламської умми, не потрібно торкатися теми про те, хто насправді є істинним спадкоємцем Пророка (мир йому) “. Роблячи висновок про важливість акценту в даний час “на більш дієвих аспектах, таких як спадкоємність ахлуль-бейт у галузі знань, [що] має практичне значення, підштовхуючи нас до єдності” (15).
Напевно, все ясно, чи не так? І коментарі не потрібні. Правда, дані факти - далеко не вся проблема. Вона значно “підживлюється” додатковими складнощами. Як мінімум, розвитком такфірістських ідей (16) або нерідким зіткненням з обґрунтуванням переваги національної ідентичності над загальною мусульманською.
Тим самим, реальне єднання мусульман - процес, на жаль, тривалий. І далеко не одного чи двох днів. Однак, умма не може тупцювати на місці. І не повинна дозволяти цього. Тому, навіть незважаючи на «шорсткості» у взаєминах гілок, ісламський світ просто зобов'язаний прийти до якогось спільного знаменника, хоча б у векторі спільних дій з недопущення подальшого сповзання планети у вир катастрофи.
Що робити мусульманському світові?
Як видається, в нинішніх умовах мусульмани цілком можуть взяти на себе функцію “воскресіння” штучно загнаного в кут “духовного світу”. Для цього, перш за все, напевно, доцільно забути навіть мінімальні “проблиски” песимізму. Чималою мірою характерного для мусульманського співтовариства внаслідок вищевикладених фактів зміни морально-етичного клімату в світі. Однак, будь-який мусульманин прекрасно знає, що Іслам не сприймає колективної відповідальності. І не те, щоб ті, хто входять до умми, а навіть члени однієї сім'ї будуть відповідати перед Аллахом самостійно, тобто кожен за себе. З іншого боку, видається назрілим дещо в іншому ключі поставитися до технічних завоювань сучасного суспільства.
Що мається на увазі? Періодично в різних куточках планети звучать гучні заклики до заборони використання мусульманським світом супутникових антен, перегляду ТВ передач, використання інтернету і аналогічно. Цілком очевидно, що даний акцент - це крики в порожнечу. А якщо зазирнути вглиб проблеми - чи не краще використовувати технологічні напрацювання в інтересах не тільки умми, а й світового співтовариства? Погодимося, завжди легше відрізати, скоротити, заборонити, тобто використовувати, тією чи іншою мірою, фактор ножиць цензури. Але чи вирішується таким чином питання? І якщо так — на чию користь? Того, хто скорочує? Приховує? Аж ніяк. Відбувається навпаки - штучне табу викликає апетит на заборонене. У будь-якому суспільстві. Так от чи не грамотніше спробувати самим використовувати сучасні напрацювання, скажімо, в тому ж електронному світі? Не втікаючи або, в крайньому випадку, захищаючись від ситуації. А нападаючи, в хорошому сенсі цього слова. Нападаючи духовно, культурно, зі знанням справи - з метою доведення реальної інформації до реального споживача (чи то область політики, економіки, чи соціальна сфера). Чому не використовувати, наприклад, відсік віртуального простору, що заволодів розумами людей? Як мінімум, в напрямку роз'яснення планетарному населенню підґрунтя того, що відбувається, витоків сучасного культурно-духовного “беззаконня” (або безкультурно-бездуховного?). Не забуваючи при цьому чинник друкованого слова або неймовірно сильного телебачення.
Інша річ - здійснити це нелегко. Не фінансово, якраз матеріальні вкладення в мусульманському світі знайти можна. А інтелектуально-організаційно. Потрібні кадри, професійне навчання, навички адміністрування, вміння оперативно вирішувати виникаючі по ходу соціально-господарські питання і т.д. Тобто потрібний величезний багаж знань. Досвід, помножений на бажання. І багато чого супутнього. Запитується - чи легко цього досягти? Чи на пристойних рейках наша освіта? Чи не відстаємо ми в цьому питанні? А якщо так - то чому?
Звідси виявляється наступний ракурс - відмовляючись, аж до цього дня, від світської освіти — чи не втрачаємо ми перспектив, що відкриваються згодом? І з точки зору демонстрації в оточенні позитивного образу мусульман, і в аспекті отримання можливості, у разі успішного навчання, пробиватися до структур, що формують громадську думку. Зверніть увагу, мова йде, як мінімум, про роботу в не повністю мусульманському колективі. А максимум? Хіба на сьогодні ми можемо бути задоволені кількісними показниками мусульманських ЗМІ (в будь-якій формі)? Однозначно - ні! Але ж тут величезне поле докладання зусиль!
Далі висвічується черговий орієнтир. Депутатські мандати тих країн, громадянами яких є мусульмани. Не секрет, що мусульманський електорат європейських країн поступово стає найціннішим фактором передвиборчої боротьби. А чому самим не спробувати зайняти крісло обранця народу? Якщо мусульмани можуть віддати голоси немусульманину, хіба не може статися навпаки, якщо програма кандидата опиниться в зоні уваги виборців? Сьогодні чималий відсоток мусульман успішно працює в різних колективах. Нерідко займаючи вагомі пости. Отже, попри всю антиісламську пропаганду, нехай і витончену, інтелект, організаційні здібності, знання в конкретній області стають у багатьох випадках визначальним фактором при прийомі на роботу або просуванні. То з якої причини цуратися постановки завдання “входу” в будівлю парламентів у якості депутатів? Адже проблеми, які в перспективі можуть ставити мусульмани, в цілому торкаються всього людства. Ініціація ж у постановці злободенних питань може принести політичні дивіденди всій уммі.
В даному контексті проглядається певна парадоксальність ситуації. Нерідко інтерес до окремих фрагментів ісламського способу життя і підходу до вирішення ряду проблем формується у немусульман наче сам по собі. Маються на увазі і соціальний, і економічний чинники. Невже ми самі не можемо демонструвати напрацьований позитивний досвід?
Паралельно виникає ще один аспект. Історія. Історичні прецеденти. Зверніть увагу на кількість літератури, присвяченої історії Ісламу, що готується і публікується величезними тиражами в немусульманських країнах. Кишить у величезному ряді випадків фактологічними неточностями або “заданим” висвітленням подій. Що заважає нам самим докласти зусиль в цьому напрямку, надаючи читачам об'єктивний погляд на історію мусульманства, взаємовідносини з християнами, іудеями і багатобожниками? Адже скільки на сьогодні безпідставних тверджень про чи не властиву Ісламу “початкову агресію” до всіх і всього. Хоча, до речі, в реалії саме в період панування Арабського халіфату розвиток одержав Іудаїзм, а єврейська література розцвіла новими барвами. Невже ми повинні замовляти дослідження (або мовчки чекати їх появи) такого роду маститим авторам-немусульманам? Чи можна повірити, що нашае середовище позбавлене цього потенціалу?
Адже напрям історії - це не тільки час, що минув. “Минуле продовжує жити в сьогоденні, і його джерела можуть продовжувати живити майбутнє”, - говорив видатний Чингіз Айтматов (17). Але хіба суспільство прислухається до сказаного понад 10 років тому? Як і раніше, знищується історична пам'ять. У Китаї (Кашгар) ліквідовано пам'ятник уйгурської культури «Мин ой», який налічував понад 5 тисяч років. Вірменією знищуються історико-культурні пам'ятники на окупованих азербайджанських територіях. Та й події навколо центру Татарській національно-культурної автономії м.Москви (“Дім Асадуллаєва”) ще не забуті. Отже, проблема живуча. Чи не висвітлювати її? Забути пам'ять? Історію? Віддавши на “поталу” третім силам? Напевно, ніхто з розсудливих осіб позитивної відповіді на останні пропозиції не надасть. Значить, треба активізуватися. І в даному напрямку також.
Але як все-таки рухатися в контексті вищевикладеного? Самостійно? Або діючи у вирішенні низки проблем спільно з істинними віруючими інших світових релігій?
Діяти автономно? Чи?
Глобал-бомонд однаково жорстко намагається придушити всі конфесійні гілки. Використовуючи для цього всілякі шляхи. Звернемо увагу, підточення світових релігій відбувається як би ідентично. Коли заводиться механізм “відволікання” конфесій на внутрішні чвари. А як може бути по-іншому, якщо у середовище віруючих грамотно “вливаються” тенденції, що розколюють спільноти? Так, християнський світ вміло “загнаний” на вирішення питання про допустимість рукопокладення в священики гомосексуалістів і жінок. Іудаїзм стрясали чвари навколо аспекту легалізації Кнесетом проституції та обговорення ракурсу одностатевих шлюбів. В Ісламі виникали ракурси жінки-імама, а тепер вже озвучений і контекст “багатомужества”. Тим самим, конфесії методично відходять від того, щоб впливати на паству через духовний чинник. Оскільки замість цього боку на поверхню виходять штучно актуалізовані внутрішні чвари щодо проблем, що не відповідають релігійним принципам. Метою ж даної тенденції бачиться не стільки придушення основ релігії, скільки намір зробити всі конфесії піддатливо керованими. Тому на поверхню виходить сумнів: чи забороняються спільні (загальноконфесійні) дії на основі єдиних закликів до дотримання морально-етичних цінностей? При паралельному спілкуванні культур. Той же Ч. Айтматов зазначав: “Для мене багато чого у світі зараз має загальну сутність, спільну основу ... Безумовно, у мене є своя країна, своя родина, свій народ, свою мова. Це ніким не скасовується і не відміняється, але купувати нові духовні гуманістичні цінності - це тільки прибуток, тільки користь і для окремої особистості, і для культури цілого народу “(17). Що в принципі звучить в унісон з коранічним: ”О люди! Воістину, Ми створили вас з чоловіка і жінки і зробили вас народами і племенами, щоб ви пізнавали один одного, і найбільш шанований перед Аллахом серед вас — той, хто найбільш богобоязливий” (Коран, 49:13).
Тонкість тут в тому, що не тільки в мусульманському середовищі відбувається розуміння катастрофічної ситуації, що склалася і має тенденцію до подальшого поширення. Видатний французький хірург, біолог, патофізіолог, дослідник судинної хірургії, піонер в галузі дослідження трансплантології, лауреат Нобелівської премії з фізіології й медицини Алексіс Каррель (Каррель) - Alexis Carrel визнавав “абсолютно очевидною” наявність потреби вірити в Бога “навіть в суспільстві, створеному наукою і технічними досягненнями “. “Людина ніколи не буде з ентузіазмом дотримуватися законів розумної поведінки, якщо тільки вона не приймає закони життя як заповіді Бога”, - продовжував учений. До речі, природу А. Каррель називав “дітищем Бога”, підкреслюючи: “Думати, ніби в ній можна щось виправити, - чистої води гординя. Щоб керувати природою, ми повинні підкоритися їй” (18).
Відомий югославський філософ і літератор, дисидент Михайло Михайлов обнадійливу перспективу не дійти до всесвітньої катастрофи також бачив “тільки в релігійному відродженні”. Висловлюючи розуміння у впевненості сучасної людини, що “вона - лише билинка, повністю знаходиться у владі фізичних, біологічних, психічних і соціальних законів”, М. Михайлов обґрунтовував сказане ним наступним. Говорячи про зв'язок “внутрішнього світу особистості і зовнішнього світу, Космосу”, він зазначав: “Якщо людина дивиться на світ не як на живе ціле, таємничим чином пов'язане з душею кожного, а як усього лише на зовнішній об'єкт, то об'єктами поступово стають і люди з їх стражданнями, навіть близькі, і врешті-решт людина залишається зовсім одна в Космосі-об'єкті “. Духовна ж сила, з його слів, “відкриває шлях до істинної свободи особистості”. Тому “внести сенс у наш світ і перемогти хаос не може жоден політичний рух, жодна ретельно розроблена суспільна система, жодна наука і техніка, якщо вони не осяяні справжнім релігійним відродженням, вистражданим власним досвідом людини” (19). Це те саме, що сказано Аллахом. Так, в Старому Заповіті сказано: “Коли ви будете шукати звідти Господа, Бога твого, то знайдеш [Його], якщо будете шукати Його всім серцем своїм та всією душею своєю” (Біблія Втор. 4: 29). Коран, у свою чергу, закликає: ”Щиро оберни своє лице до релігії” (Коран, 12:105). Аналогічні вищевикладеним висловлювання характерні і для Іудаїзму.
Природно, даний підхід поділяється далеко не всіма. А в сьогоднішньому коловороті життя - взагалі, значно меншою кількістю, ніж хотілося б. Напевно, чимала кількість осіб з різного електорату дотримуються погляду Фрідріха Ніцше: “Стани свідомості, коли віриш чи вважаєш що-небудь за дійсне, - кожен психолог знає це, - такі стани зовсім незначні і п'ятиступеневі порівняно з цінністю інстинктів: суворо кажучи, все поняття духовної причинності хибне “(20). Хтось міркує в цьому ж напрямку дещо з іншими відтінками. Однак, передбачена Всевишнім свобода вибору для приходу до віри, поведінки, способу життя і мислення - дієва завжди. Значить, і сьогодні. Врешті-решт, як фіксує Новий Заповіт: ”Не принесло пожитку їм слово почуте, бо воно не злучилося з вірою слухачів” (Біблія Євр.4: 2). Коран розкриває: ”Хіба ти можеш примусити чути глухих, якщо вони до того ж не розуміють?” (Коран, 12:42). Значить, не потрібно боятися цієї “різниці”, неоднаковості. Саме на цьому тлі істинно віруючі всіх релігій цілком можуть плисти в одній течії в ракурсі руху до зміцнення духовного елементу в світі. До слова, єдність усіх конфесій чітко проглядалася в період шаленого лобіювання проведення гей-параду в столиці трьох релігій - Єрусалимі. Інша справа, що в умовах падіння “авторитету” віри в християнському світі, Іслам може і повинен виявити лідируючі функції в цьому процесі. Як з точки зору висунення рішень, так і в плані їх реального втілення.
Висновок
Таким чином завдання, що стоять перед уммою, - глобальні. Стаючи значущими для всього людства. І давайте не боятися висловлювати сподівання, що, з Божою допомогою, вони виконанні. Оскільки спрямовані не для вирішення вузьких цілей, а реально загальноцивілізаційних. Однак, ми самі можемо утруднити рух вперед (через озвучені вище причини).
Тож давайте вживати заходів, кожен з нас, незалежно від національності, географічного місця розташування нашої адреси проживання або прихильності до мазхаба щодо недопущення подальшого розшарування умми! Це потрібно нам усім! Цього потребує все людство! Без нашого єднання досягнення реалізації глобальних завдань, що стоять перед уммою, в інтересах збереження загальносвітової цивілізації буде ускладнено. Не дай Аллах, підвівши до такого етапу, коли життєвою стане назва відомого роману американської письменниці Бел Кауфман - “Вгору сходами, що ведуть униз”. Тільки єдність і взаєморозуміння, взаємоповага, взаємопідтримка дозволять зробити реальні кроки щодо збереження величного балансу створеного творцем Всесвіту. Не припускаючи “крену рівноваги”! ІншаАллах!
1.В.И.Ленин. Партийная организация и партийная литература
http://www.marxists.org/russkij/lenin/1905/09/part%20lit.htm
2.Эрих Фромм. Искусство любить
http://humanus.site3k.net/?/psiho/fromm/love/4.html
3.Р.Рорти. Философия и будущее
http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000662/
4.Див. детальніше: Теймур Атаев. Светско-религиозный тандем в геополитике, или глобализационное миссионерство. История и со
