Інтерв'ю з доктором філософських наук, провідним науковим співробітником Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної Академії наук України, радником Президента і Секретаріату президента України (2005 - 2007), головою Державного комітету у справах національностей і релігій (2007 - 2010) Олександром Назаровичем Саганом.
- У 2009 році за Вашого активного сприяння була створена Рада представників духовних управлінь і центрів мусульман України. Чи виправдовує сьогодні Рада покладені на неї завдання?
- Створенню Ради (до речі, вона була створена при Держкомітеті у справах національностей і релігій) передувала моя велика організаційна робота, оскільки це була нова ідея як для ісламських об'єднань, так і для нашого Комітету. Головне завдання нової структури ми бачили в знятті наростаючого протистояння між різними мусульманськими духовними управліннями і центрами. Цю напругу було видно навіть по першому засіданню організаційного комітету Ради – засідання багато разів відкладалося через небажання окремих лідерів навіть знаходитися в одній кімнаті зі своїми колегами. Довгий пошук компромісу дав свій результат – Рада була створена. Це дозволило, по-перше, мирно обговорити багато питань внутрішньоісламського життя(організаційний розвиток, питання з організації Хаджу, про релігійну освіту і просвіту мусульман тощо) – до цього ми мали вал взаємних звинувачень і скарг. По-друге, зняло напругу з питання різного тлумачення міжнародних контактів різноманітних мусульманських релігійних і громадських центрів (взаємні звинувачення в зв'язках з екстремістськими ісламськими групами тощо).
Після мого відходу, наскільки мені відомо, Рада не збиралася. А зараз реорганізований і сам Держкомнацрелігій – це всього лише департамент у складі Міністерства культури. Тому говорити про «виправдання надій» не доводитися. Хоча той потенціал, який був напрацьований за перший рік діяльності Ради, відчувається і сьогодні. Зокрема, майже виключенням стали гучні взаємні звинувачення мусульманських лідерів. Хоча, і ми це знаємо, багато що просто перестало виноситься в ЗМІ.
- Якими є перспективи ісламо-християнського діалогу в Україні, зокрема, між православними церквами і мусульманськими духовними управліннями?
- Ми, в Україні, приречені на цей діалог, як би цього не хотілося окремим радикально налаштованим вірянам з обох боків. А такі, потрібно визнати, у нас теж є – досить проаналізувати протистояння стосовно будівництва мечетей в окремих регіонах країни або ж «хрестоповали» в Криму. Навіть у Києві будівництво єдиної доки мечеті стало майже подвигом її будівельників.
Але повернемося до ісламо-християнського діалогу – на нього не може не впливати і наша історія. Мечеті на території України були вже за часів середньовіччя. І хоча у нас були різні періоди у відносинах між представниками цих релігій, але в цілому можна говорити про поступову толерантизацію стосунків. Радянська влада, майже поголовно виселивши мусульман, передусім – кримських татар, фізично зняла з порядку денного «ісламський чинник» релігійного життя в Україні. Тому відродження ісламських релігійних центрів і викликало спочатку певну напругу серед православних (як представників найбільшої конфесії країни) у місцях найбільшого скупчення мусульман (Крим, Київський і Донбаський регіони). Держава доклала значних зусиль для зняття цієї напруги – але для досягнення остаточного результату потрібні взаємні зусилля. Сьогодні ситуація нормалізувалася. Але, як пишуть деякі експерти, ісламські центри розвиваються в Україні майже безконтрольно, що не може не привести до їх радикалізації і прагнення до завоювання авторитету (і фінансування) в екстремістських закордонних центрах. Я вважаю, що ситуація зараз не така трагічна, але згоден, що у будь-який момент вона може вийти з-під контролю.
- Що, на вашу думку, понад усе ріднить іслам і православ'я?
- Те, що не можна бути по-справжньому православним або мусульманином, не беручи активної участі в житті громади.
- У 2011 році в двох українських містах, Хмельницькому і Білій Церкві, проводилися виступи проти будівництва мечетей. Чи не свідчить це про зростання ісламофобії в Україні?
- У кожному конкретному випадку потрібен аналіз причин таких виступів (проблемні земельні ділянки, бажання окремих релігійних лідерів попіаритись тощо). Адже і в Сімферополі, як ми всі пам'ятаємо, роками ця проблема не вирішувалась. Я свого часу був ініціатором декількох нарад на найвищому Кримському рівні щодо рішення про виділення земельної ділянки для мечеті в Сімферополі. Тому я не з чуток знаю, скільки чинників може бути задіяно до цього процесу. І, на жаль, позиція деяких ісламських лідерів, з огляду на багато причин, не завжди була конструктивною, спрямованою на досягнення результату. Тому говорити на прикладі цих двох фактів про зростання ісламофобії в Україні не зовсім коректно. Не підтверджує це і соціологія.
- Останнім часом в Україні посилилося протистояння між різними мусульманськими організаціями. Чи існує, на вашу думку, можливість внутрішньоісламського діалогу? Наскільки реальними є процеси об'єднання? Що роз'єднує мусульман України?
– Протистояння між ісламськими організаціями – це об'єктивний процес. Як об'єктивним є протистояння між різними православними, протестантськими або будь-якими іншими релігійними центрами. Максимальної своєї амплітуди таке протистояння досягає під час становлення нового релігійного центру – з'являється новий конкурент. Але з часом приймаються правила співіснування (вирішальна роль в прийнятті таких правил належить державним органам) і боротьба приймає складний позиційний характер.
Можливість внутрішньоісламського діалогу, звичайно ж, існує. І створена свого часу Рада представників духовних управлінь і центрів мусульман України добре цьому підтвердження. Найголовніше – неозброєним оком видно великий потенціал(організаційний, просвітницький, освітній тощо) такого діалогу. Тому я впевнено можу сказати, що люди, які не згодні з необхідністю внутрішньоісламського діалогу, усвідомлено виступають проти ісламу.
Але, з іншого боку, ми повинні чітко розуміти різницю між діалогом і об'єднанням. Останнє фактично не реально. Візьмемо, наприклад, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську Автокефальну православну церкву, які фактично у всьому ідентичні (віровчення, практика, територія поширення тощо). Багато років підряд ці церкви намагаються об'єднатися, але марно. І це при тому, що роз'єднують їх, як ми бачимо, тільки амбіції лідерів.
У випадку з мусульманами в Україні ситуація набагато складніша – занадто багато що їх роз'єднує як в ідеологічному плані, так і в організаційному (віровчення, орієнтація на різні закордонні центри, практика тощо). На цьому етапі розвитку ми можемо говорити тільки про діалог і взаємну повагу.
- Чи достатньо уваги експерти приділяють ісламу в сучасній Україні? Якими питаннями ісламознавство повинне зайнятися в першу чергу?
- Свого часу, будучи Радником Президента України, я ініціював створення ісламознавчої групи у складі Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Така група була створена. Але проіснувала вона всього декілька років і, фактично, зараз на межі ліквідації через нестачу фінансування. Дуже шкода, якщо це(ліквідація) все-таки станеться. Адже напрацьовано хороший матеріал – в активі групи декілька конференцій і збірок робіт, дослідження в ґалузі релігійної нетерпимості, модернізації ісламського віровчення і практики в сучасних європейських умовах (т.з. «європейський іслам») тощо.
В Україні зараз фактично відсутні великі дослідницькі центри з вивчення віровчення і практики, організаційних особливостей і сучасних тенденцій розвитку ісламу. Принаймні, для країни, де налічується декілька ісламських релігійних центрів і великих громадських організацій, а кількість практикуючих вірян налічує сотні тисяч, таких наукових дослідницьких центрів повинно бути в рази більше.
На цьому етапі розвитку українського ісламознавства дуже важливою є популяризація вже напрацьованих ідей та історичних екскурсів, робіт про сучасне життя мусульман в Україні та за її межами. Важливо, і про це повинна потурбуватися держава, знайомити з ісламською специфікою якщо не учнів старших класів, то хоча б студентів. Адже українці, як і багато інших народів, дуже часто живуть міфами про мусульман. І родом ці міфи навіть не з минулого століття. Проблемою для українського ісламознавства є також вихід на міжнародну арену як для представлення своїх напрацювань, так і для вивчення специфіки тих релігійних і громадських напрямів ісламу, які розвиваються в Україні.
Ці і багато інших проблем сучасного українського ісламознавства є, на мою думку, проблемами зростання. Дуже багато вже зроблено – досить сказати про офіційний переклад Корану українською мовою або про вивчення історії і специфіки ісламського віровчення і практики серед кримських татар.
З часом, і я впевнений у цьому, українські ісламознавці займатимуть гідне місце серед своїх колег у світі.
Джерело: http://www.islamsng.com/
