В статті описана спроба поглянути на особистість Володимира Великого і його відношення до мусульманської релігії під альтернативним кутом - ґрунтуючись на відомостях Аль-Марвази та зводі булгарських літописів «Джагфар Тарихе».
Володимир Великий та іслам... Це щось несумісне й неуявне для думки і слуху. Одне лише припущення про те, що Володимир міг бути мусульманином, для представників православної конфесії граничить із блюзнірством. Можливо тому вітчизняні історики, які як етнічно, так і конфесійно були патріотами своєї батьківщини і хранителями його духовної традиції, ніколи не допускали зворотного. До того ж традиційними джерелами відомостей про ту епоху були літописи, написані православними ченцями через півтора століття.
Згодом образ Володимира як святителя Русі був канонізований і зачислений до лику святих угодників Божих. А по питанню, що стосується його зв\'язку з мусульманською релігією, серед вітчизняних авторитетів від історичної науки, будь то Карамзін або Татищев, Костомаров або Соловйов, Грушевський або Греков, Толочко або Рибаков, і навіть ніколи «опальний» Гумєльов, особливих розбіжностей не було. Ніхто з них не піддавав сумніву історичну достовірність сторіччями «торованої» теорії про вибір Володимиром Великим державної релігії. І тільки у 1992 р., у виданні «Хроніка 2000», відомий тюрколог О. Прицак (відмітимо, що цей канадський учений українського походження незалежний від диктату авторитетних думок у вітчизняній науці) опублікував свою роботу «Походження Русі», де він прямо говорить, що під час свого правління в Новгороді Володимир був мусульманином. А в 2000 р., в 47-м номері газети «Наш край», А.Залізний, аналізуючи історіографію та джерела про хрещення Київської Русі, дійде такого висновку: «Під час свого новгородського правління Володимир приймає іслам, потім, в 988 р., він хрестився та запровадив на Русі християнство, а в 1014 р. булгарський каган схилив його знову повернутися в іслам». При цьому О.Прицак посилається на роботу арабського історика Аль-Марвази, датовану приблизно 1120 р., а джерелом, на який указує А. Залізний, є звід булгарських літописів «Джагфар Тарихе», датований 1680 р., що став доступний вітчизняному дослідникові тільки в 1994 р. (виданий в Оренбурзі). Після подібних публікацій виникає безліч неоднозначних питань, і тому дана проблема вимагає ретельного дослідження.
У даній статті ми не спростовуємо традиційний історичний погляд на зазначену проблему, а лише даємо короткий аналіз окремих моментів в історії Київської держави часів Володимира Великого і його спадкоємців, і на підставі цього пропонуємо матеріал для подальших досліджень.
Вікова традиція представляє Великого й Святого Володимира «Володимиром Червоне Сонечко». Деякі історики називають цей час «билинним». Із цього приводу відомий класик української історії Н.І.Костомаров писав: «Історія про часи, що передували прийняттю християнства, темна й наповнена сказаннями, які не можна вважати цілком достовірними. Причиною цього є те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI століття, і про події, що відбувалися на їхній батьківщині IX й X століть, за винятком деяких грецьких звісток, не мали інших джерел, крім усних народних переказів, які по своїй суті піддавалися домислам та змінам». Так вважають також багато інших істориків.
Отже, про час Володимира I з династії Рюриковичів і про його історію до нас дійшли відомості тільки із чернечих літописів, і все, що пов\'язане з ісламом, зберегтися не могло - через ймовірність церковної цензури та релігійних чищень. Але якщо ці відомості все-таки просочилися, давайте спробуємо глянути на події того «билинного» часу не очами монаха-літописця, а під альтернативним кутом.
Так ким же все-таки був Володимир Святославович «Червоне Сонечко»? З літописів відомо, що в мальовничому Любичі, який охороняв північні підступи до Київської землі, жив якийсь Малко Любечанин, дочка якого Малуша була ключницею княгині Ольги, а син Добриня служив князеві. З билин про Добриню дійшли відомості про те, що при князівському дворі «він був конюхом і воротарем», а пізніше став не слугою, а придворним, - «він їв та пив дев\'ять років». Б.А.Рибаков, ґрунтуючись на цих літописах, пише: «Малуша Любечанка стала однією з наложниць Святослава, і в них народився син Володимир, якому потім докоряли його походженням, називаючи «робичичем», «холопищем». Якби не особлива вдача, то син ключниці загубився б у юрбі «отроків» і слуг на князівському дворі. Але його дядько Добриня один раз скористався тим, що законні сини князя Ярополк і Олег відмовилися їхати в далеку північну факторію Русі - Новгород, і запропонував послати туди свого племінника. Так юний робичич Володимир став намісником у тоді ще маленькому містечку на березі озера Ільмень».
У ті часи культурний вплив на Новгород із заходу мала язичницька Скандинавія, а зі сходу - Волзька Булгарія із уже досить розвинутою мусульманською культурою. Про вплив зі сходу літописи згадувати не могли, тому що в середні століття активізувалося протистояння між ісламським і християнським світом. Ми не знаємо, чи прийняв Владимир іслам при князюванні в Новгороді, як стверджує О. Прицак, а можемо це лише припустити.
Однак версія про прийняття Володимиром ісламу не вкладається в рамки мусульманської догматики. З погляду мусульман, одна з основних розбіжностей тут була наступною: вийшовши переможцем у братовбивчій війні й ставши князем Київським, Володимир провів першу релігійну реформу, щоб об\'єднати племена навколо Києва, і державною релігією стало язичництво із ідолом Перуном на чолі. Але, можливо, це теж хитрування християнських літописців більше пізнього часу? Може вони створили легенду, щоб приховати щось більше серйозне? Отже, якщо благовоління князя-хрестителя до мусульманської віри поки довести неможливо, однак можна припустити наступне: щоб приховати причетність Володимира до мусульманської конфесії, монахи-літописці - із чисто патріотичних міркувань - зробили все можливе, щоб ніякі згадки про «бусурманське» минуле цього святого збивали з пантелику майбутні покоління. Можливо, що це було зроблено по особистій вказівці одного з поборників християнства із числа найближчих спадкоємців або нащадків Володимира, приміром, Ярослава Мудрого. Але це поки недоведене.
Далі, загальновідомо, що Володимир боровся за владу в Києві зі старшим сином Святослава Ярополком, що був християнином й очолював так звану християнську опозицію, і зрештою зазнав поразки від варягів Володимира. Пізніше літопису вкажуть, що Володимир в «подяку» варягам за допомогу в династичній війні відправляє їх на службу до візантійського імператора, навіть не заплативши їм за завоювання Києва. Однак тут знову нестиковка фактів. Отже, коли Володимир став одноособовим правителем Русі, то варяги йому вже не були потрібні, і він відправив їх в «грецьку землю». Тоді навіщо йому релігійна реформа, що поставила на чолі язичеського пантеону Перуна - ідола скандинавського походження?! Адже для втримання влади необхідно дещо інше: сила й популярність. Силу свою він довів, а от з популярністю справи були погано! Як затверджує Л. Гумєльов, ця реформа була спрямована саме на досягнення такої популярності. Але яка тут популярність, якщо Перун вимагав людських жертв із числа киян, тобто місцевих жителів. Ймовірно, це знову навмисне виправлення історії літописцями-ченцями? Все можливо, хоча вітчизняна історія трактує язичницьку реформу Володимира як незаперечний факт. От думка Карамзіна: «Сам Володимир утвердився в Києві за допомогою іноземців скандинавів і роздав в їх розпорядження міста, де вони зі своїми збройними дружинами могли збирати данину». Звідси стає зрозуміло, чому Володимир для об\'єднання держави провів першу релігійну реформу на скандинавський лад - затвердивши пантеон язичницьких ідолів. І тільки потім - коли налагодив «державний апарат» - відправив варягів у Візантію.
Продовжуючи далі нашу тему, згадаємо хронологію історичних дат: в 985 р. відбулася війна з Волзькою Булгарією. Цікаво, що деякі історики вважають її невдалої для київського князя, хоча після договору з волжанами Володимир одружився з булгарською принцесою, правнучкою царя Алмуша. Цей цар ще в 922 р. зробив іслам своєю державною релігією, яка вже встигла глибоко вкоренитися як серед простого народу Волзької Булгарії, так і її правлячих кіл. Всі начебто б добре, так от тільки відповідно до мусульманської релігії не можна видавати заміж мусульманку за немусульманина, тим більше за язичника. Звідси постає таке запитання: Які міркування могли змусити булгарського кагана Муемина II видати свою дочку за язичника? Цей момент змушує задуматися про вірогідність повідомлення Аль-Марвази, на яке посилається О. Прицак. Можливо, що Володимир на той час уже був мусульманином. Ми знаємо, що в нього була не одна дружина, з чого випливає , що в подружніх відносинах він надавав перевагу полігамії. Причому це характерно лише для Володимира, оскільки в інших князів з династії Рюриковичів це якщо й було, то не так явно. Цікаво й те, що старший син Володимира Святополк, який був законним спадкоємцем, був сином грецької черниці, захопленої в полон Святославом, і був одружений на сестрі короля Болеслава I, був нелюбимим Володимиром, хоча й народився ще при житті Святослава Ігоровича (його улюбленими синами були Борис і Гліб, народжені від болгарки). Хоча Святополк був старшим і народжений від християнки, однак командувати військом, зібраним в 1015 р. проти печенігів, старий князь довірив Борису.
Факти про булгарску принцесу (дружину Володимира) та їх «улюблених чад» Бориса й Гліба дозволяють припустити (але не стверджувати напевно), що наприкінці життя Володимир міг змінити свої релігійні погляди на користь ісламу. Ми не перестаємо повторювати, що інформацію про політичне життя «билинного часу» вітчизняна історична наука «черпала» винятково із церковних літописів, а перші літописці були самими утвореними людьми свого часу й відображали історію так, як їм хотілося неї передати своїм нащадкам.
За часів найближчих нащадків Володимира релігійне життя активізувалося. Це був час будівництва приміщення національної церкви, фундамент якого заклали видні релігійні діячі Київської держави: перший слов\'янський митрополит Ілларіон, «великий Никін» і преподобні Антоній та Феодосій. Із радянських посібників з історії ми довідуємося, що в часи написання літопису християнство ще не встигло здобути повну перемогу на території цієї хибкої конфедерації східнослов\'янських племен, тому що навіть у середині XII століття в деяких частинах держави спалахували повстання, де жертвами народного гніву нерідко були православні священики. Тому борг православного книгаря полягав не стільки у вірогідності переданого (нехай навіть із упередженістю) фактичного матеріалу, скільки в доказі істинності свого віросповідання.
Уявімо, що до православного ченця XII століття попадає літопис попередніх літописців, де сказано, що Святий Володимир наприкінці життя став мусульманином. Як він поступить? Зрозуміло, що якщо не сам виправить, то порадиться зі своїм авторитетними начальством, і в підсумку щось буде змінено, переписано в потрібнім руслі, а «папір з єрессю» знищений. А тому більш-менш повні - і остаточно відредаговані - опису цього часу могли зберегтися тільки в літописах XII століття, тобто через півтора сторіччя. Як переробляють історію в умовах ідеологічного диктату й тоталітаризму і як створюють вождів - це ми знаємо з нашої недавньої, менш ніж піввікової, історії, коли народ сприймав те, що хотіла «партія», і вся держава працювала на ті стереотипи, які були необхідні для реалізації її статутних положень і стратегічних планів. Приблизно те же саме могло відбуватися й у ті далекі часи.
Але повернемося до останніх років життя Володимира. Якщо посилатися на публікацію А.Залізного в 47-му номері газети «Наш край» й «Джагфар Таріхе», то булгарський цар, тобто каган Ібрагім, пообіцяв називати Володимира царем, тобто каганом, якщо князь прийме іслам. Через те, що митрополит Ілларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» називає Володимира каганом, той все-таки став мусульманином. Довідавшись про це, син Мстислав убив батька і втік до Візантії. А от що говорить про це традиційна історіографія: Ще при житті Володимира його старший син «Святополк із дружиною, дочкою Болеслава Польського, і католицьким єпископом Рейсберном (християнином) брав участь у змові проти нього». Встає питання: а може все це тому, що старий князь хотів стати мусульманином? Але він раптово вмирає. В «Джагфар Тарихе» сказано, що Мстислав Тмутараканський (його син) убиває його, довідавшись, що той хоче відректися від християнства, а згодом літописи представлять Мстислава як справжнього героя, схожого на свого діда Святослава: «Він така ж войовнича, мужня й сильна людина». А можливо монах-літописець прославив його через релігійний подвиг - убивство батька-віровідступника? Що стосується Тмутараканського князівства, то це була найближча до Візантії територія Київської держави, де на особистість Мстислава міг сильно вплинути Царград, вселивши в нього православний патріотизм, який спонукав його до вчинку, який міг бути прирівняним до релігійного подвигу. І чи не від улюбленого сина Володимира, Бориса, що повертався з походу проти печенігів, Мстислав рятувався у Візантії?
Також відомо, що перед смертю Володимир хотів привести до покірності свого сина Ярослава, який князював у Новгороді й відмовився платити данину Києву. А його син Борис очолив київське військо в печенізькому поході. Таким чином, Борис і Гліб, улюблені сини Володимира й діти булгарської принцеси, були єдиними прихильниками батька. Особистості цих дітей овіяні таємницею й славою перших російських святих. Однак безсумнівно одне - вони є онуками мусульманського царя Муеміна II, правителя Волзької Булгарії, тобто дітьми мусульманки, що, швидше за все, виховала їх у своїй традиції, тому що у Володимира було багато дітей і їхнім вихованням він не займався. Отже, вони цілком могли бути мусульманами й прихильниками батька в його релігійному рішенні стати мусульманином. Але обох віроломно вбив їхній старший брат Святополк (знову-таки, християнин), що одержав прізвисько «Окаянний». Подальші події не мають особливого значення для нашої теми, і тільки можна сказати, що переможцем у братовбивчій війні в підсумку виходить Ярослав, прозваний «Мудрий», що повсюдно сприяє розвитку православ\'я на Русі. Як уже було згадано, при його правлінні жили й працювали відомий літописець Никін, праці якого не збереглися, митрополит Ілларіон, а також Феодосій Печерський, зачислений до лику перших російських святих. Саме при ньому Мніха Іаков написав свої твори «Пам\'ять і хвала Святому Володимиру» й «Сказання про Бориса й Гліба», перейняті глибоким патріотичним почуттям і піднімаючі досить гострі питання.
Грецькі митрополити довго й рішуче противилися канонізації перших російських святих - Володимира, Бориса й Гліба. Можливо, що опір візантійських церковних ієрархів був спричинений невпевненістю греків у конфесіональній приналежності цих давньоруських князів.
Наприкінці статті хочеться ще раз нагадати, що ми мали намір поглянути на особистість Володимира Великого і його відношення до мусульманської релігії під альтернативним кутом - ґрунтуючись на відомостях Аль-Марвази та зібранні булгарських літописів «Джагфар Тарихе». Проаналізувавши вищевказані факти, все-таки можна допустити, що ці джерела, які містять згадку про мусульманство Володимира, не такі вже й голослівні. І якщо це правда, то вона схована під покривом багатовікової ідеологічної боротьби між Сходом і Заходом, між мусульманською та християнською конфесіями.
