Сходознавець і тюрколог, кандидат філологічних наук Олесь Кульчинський досліджує османо-українські взаємини 17 століття. Він відомий своїми перекладами українською мовою творів нобелівського лауреата Орхана Памука. Кілька місяців у році живе в Туреччині, є аспірантом в Інституті тюркологічних досліджень при Стамбульському університеті. Крім минулого, Кульчинський стежить за сучасною політичною ситуацією в Туреччині, зокрема за розвитком взаємин Анкари, Києва і Москви в умовах воєнного конфлікту України та Росії. Про можливість і бажання Туреччини захищати інтереси братнього кримськотатарського народу з Олесем Кульчинським говорив кореспондент Крим. Реаліі Хамза Караманоглу.
Туреччина є багатонаціональною країною, в якій меншини прагнуть впливати на політику. Можна говорити про нащадків киримли в Туреччині як про меншину в тому сенсі, що і про курдів, лазах, вірмен?
— Думаю, ні. По-перше, киримли в значній більшості асимільовані тюркським населенням. Ніхто не назве точну цифру, скільки їх зараз проживає в Туреччині, точніше, скільки людей себе ідентифікує як «кримських татар» або «кримських тюрків». У будь-якому випадку це число не перевищить кілька тисяч. Хоча за різними оцінками, в 18–20 ст. разом з ногайцями на територію Анатолії киримли прибуло кілька мільйонів. Вони з часом асимілювалися, бо близькі туркам не тільки релігійно (сповідують сунітський Іслам), але й культурно та етнічно. Власне, кримські татари — найближчі родичі сучасних турків, від них походить велика частина жителів нинішньої Анатолії. Курди ж, лази, вірмени — інші народи й етнічно, і культурно, і релігійно.
І хоча кримські емігранти асимілювалися, в їх сім’ях часто зберігається пам’ять про те, хто їх діди, чому вони були змушені їхати в Анатолію. Зустрічався особисто з такими людьми, які себе вважають турками. Деякі займаються проблемою власної ідентичності глибше, відчувають себе «кримськими татарами». Отже, у багатьох сім’ях ці історії збереглися до наших днів. Це також важливий фактор, який показує, наскільки на підсвідомому рівні у багатьох жителів Туреччини жива пам’ять про біди, нанесені Російською імперією.
Інша справа, що «кримська» історична пам’ять достатньо не активована в сучасних умовах через наступництво в часі, близькосхідних традицій, культури та історії Туреччини 20 століття. Якщо говорити про кримськотатарських емігрантів в Туреччині, то ситуацію не можна порівнювати із звичними уявленнями про «канадських українців». Мова, швидше, йде про збереження родової пам’яті на особистому і частково на колективному рівні. Сама назва кримських татар у Туреччині часто має форму «кримські тюрки», тобто свідчить про їх етнічну невіддільність від, власне, турків.
Де зосереджено кримськотатарське лобі Туреччини: це політичні партії, громадські організації, бізнес-асоціації або окремі політики?
— В основному кримські татари збираються навколо так званих «дернеків» — власних культурних товариств, що функціонують з післявоєнного часу. Товариства діють у великих містах: Анкарі, Стамбулі, Амасії, Коньї, Ізмірі, Ескішехірі, Бурсі тощо. Крім них, існують кримськотатарські фонди, найвідоміший з яких стамбульський «Емель». Власне, від фондів, а не від держави, і надходила завжди основна підтримка кримським татарам в Україні. Принаймні так тривало ще останні роки перед окупацією. Безперечно, також існують контакти середнього бізнесу.
Щодо політикуму: абсолютно не виключено, що якісь його видатні представники мають кримські коріння, однак не афішують цього. Йдеться про особисту родову пам’ять в питанні кримських мігрантів. Існують навіть чутки, що сам турецький прем’єр Ахмет Давутоглу походить з кримських татар. Не впевнений, що чутки достовірні, однак вони свідчать про значимість кримських сил в країні. До речі, лідером дернеків в Туреччині довгий час був колишній міністр культури цієї країни і навіть член Комісії національної оборони, нині покійний Іхсан Киримли. Він навчався в США і дружив з лідерами української діаспори, зокрема відомим подружжям Стецьків, яке очолювало Організацію українських націоналістів.
Однак в Туреччині за останні роки відбулася зміна політичних еліт, і це позначилося на житті кримських татар, які традиційно підтримували відсторонені від влади праві, націоналістичні сили.
Також велика кількість кримських татар можна зустріти серед учених. До речі, старший син Іхсана Киримли Хакан Киримли, чия роль особливо відчутна серед кримських мігрантів, викладає в Бількентському університеті, він відомий вчений. Молодший син Джихан — директор великого агентства Brandmark.
Політикум Туреччини умовно поділяється на прихильників світського розвитку країни і тих, хто прагне посилити роль Ісламу в суспільному житті. У якому з цих двох течій більше прихильників допомоги кримським татарам у нинішній ситуації?
— Найбільше прихильників все-таки серед націоналістів — Партія націоналістичного руху — ПНР (Мілліетчі харекет партісі), і в рядах Республікансько-народної партії — РНП (Дужмхуріет халк партісі). Обидві партії зараз в опозиції до чинної влади. Ситуація пояснюється не тільки боротьбою світської та релігійної течії всередині країни. У Туреччині змагаються і дві зовнішньополітичні доктрини. Перша — туранізму і пантюркізму, яка діяла в 1990-х роках до приходу правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР) нинішнього президента Реджепа Ердогана. Ця концепція ставить за мету співпрацю країни з тюркськими, близькими їй культурно і етнічно країнами і народами. Друга доктрина — неоосманізму, націлена на провідну роль держави в ісламському світі і територіях колишньої Османської імперії, де зберігся турецький вплив. Останню доктрину і реалізує ПСР, хоча сам термін «неоосманізм» вважає нав’язаним ззовні. У той же час, незважаючи на протистояння доктрин, євроінтеграційні плани турецьких політиків залишаються загальними.
Власне, османізм передбачає моделювання політики країни на основі релігії, тюркскість в цьому випадку відступає на другий план. Тим часом, в 1990-х роках, коли в політикумі впливом користувалися протюркськи налаштовані інтелектуали, країна надавала істотну допомогу кримським татарам. Релігійні ж настрої турецького керівництва вимагають і релігійного переформатування ідеології кримських татар. Згідно з цим релігійне відродження отримало сплеск серед кримських татар в 2000-х роках незадовго до російської агресії.
Однак каменем спотикання для прихильників двох ідеологій залишаються взаємини з Росією. Кримські татари і меджліс відомі своєю принциповою позицією в цьому питанні. Її можна охарактеризувати так: ми згодні на відродження Ісламу, однак не згодні з Ердоганом протягувати руку Путіну.
Зараз Туреччина переживає складні часи. Партія Реджепа Тайіпа Ердогана вперше за довгий час не змогла отримати необхідну кількість мандатів у парламенті для формування уряду. Президент дав у тимчасовому уряді портфелі курдам і націоналістам. Чи означає це, що після дострокових виборів до парламенту коаліційний уряд формуватиме ПСР, яку очолює Ердоган, спільно з послідовниками засновника держави Кемаля Ататюрка і лідера крайніх націоналістів Алпарслана Тюркеша?
— Це цікава ситуація. До речі, на міністерське крісло погодився не хто-небудь, а син того ж Алпарслана Тюркеша — легендарної постаті націоналістичного руху Туреччини, одного з керівників військового перевороту 1960-х років. Власне, попередні вибори показали, що така коаліція дійсно можлива. Три опозиційні партії, маючи більшість, ні за що не створять спільного уряду, оскільки дві з них непримиренні вороги — це курдська Народно-демократична партія (НДП) і згадана Партія націоналістичного руху.
Таким чином, коаліція можлива лише за участі правлячої партії. Питання: з ким? Взаємини ПСР з курдами загострилися в минулому році після атаки джихадистів в Сирії на поселення Кобан. До цього ПСР співпрацювала з курдською Партією демократії і миру. Але це викликає різке невдоволення турецької частини країни. Їх позиція, умовно кажучи, така: «Скільки можна далі терпіти тероризм, а відтепер ще й його лобі в уряді?»
До коаліції з основною опозиційною силою — Республікансько-народною партією — ПСР схиляє Вашингтон. Це також пробуджує невдоволення жителів Туреччини, які відомі своїми антиамериканськими поглядами. Крім того, республіканці — партія, де зосереджені давні вороги ПСР.
У цій ситуації, на мою думку, ПСР легше пробачити націоналістам їх ворожість, ніж республіканцям. Тут знову діють ідеологічні мотиви. Загалом, нові покоління націоналістів, кажу лише про певну частину, демонструють лояльність до деяких ідей ПСР — насамперед консерватизму та відродженню Османського величі. Часто можна зустріти жінок, одягнених за приписами Ісламу, вчені-націоналісти захоплюються османським спадщиною. Тому в ситуації, коли виникає загроза безпеці держави, цілком імовірно, що в країні відбудеться союз релігійних сил з націоналістами — тюркешівцями. Один з моментів, який об’єднав свого часу націоналістів з проісламськими силами — тиск Китаю на уйгурів за їх сповідання Ісламу. Турецькі націоналісти після нападів на уйгурів громили китайські ресторани, бо зачепили тюрків. Тим часом, Ердоган посилав Пекіну ноти протесту, бо йшлося про права мусульман.
Сумніваюся, що розклад у новому складі парламенту дуже зміниться, навіть якби частка ПСР впала в ньому ще нижче після загострення економічної ситуації. Партія на останніх виборах набрала ту кількість, яка вже навряд чи істотно зменшиться, адже прихильників релігійного способу життя в країні досить багато. Оскільки коаліція не сформована, отже, йде процес складного пристосування ймовірних союзників з різних таборів. Очевидно, що вони не можуть відверто задекларувати свій союз на публіці через тривалі розбіжності.
Повернення націоналістів до влади у складі коаліції може вплинути на позицію Туреччини щодо окупації Криму? І яким чином?
— Очевидно, що, якби ататюркісти з тюркешівцями потрапили у владні коридори, то вони б розбавили неоосманську політику антиросійськими настроями, які є складовою частиною їх програми. Саме націоналісти роблять акцент на спогадах про злочини Російської імперії перед тюркськими народами протягом століть. Саме націоналістичні сили, в рядах яких чимало турецьких гуманітаріїв, усвідомлюють, що російська анексія Криму має дивні паралелі з подіями 18 століття, коли після анексії Кримського ханства у Росії виникли претензії на Стамбул як столицю Візантії, «Другий Рим».
Якщо цього до кінця не усвідомлюють ідеологи ПСР, то націоналісти прекрасно знайомі з російськими погрозами не тільки для кримських татар, а й для самої Туреччини. З іншого боку, навряд чи кримське питання так швидко з’явиться на турецькій орбіті, як цього хотілося б Україні. Перш за все, через описану внутрішню і зовнішньополітичну ситуації. Хоча з ослабленням ролі ПСР і приходом ататюркістів і тюркешівців до влади можна було б сподіватися на їх більш рішучі дії стосовно РФ та активну підтримку кримських татар. Вона може виявлятися в різних формах — і на дипломатичному, і на економічному полі. Ще один важливий момент — можливість відродження турецької підтримки інших тюркських народів, у тому числі в самій Росії.
В українському політикумі традиційно існувало побоювання щодо турецької активності в Криму. Її сприймали як загрозу, мовляв, турки можуть сприяти сепаратистським настроям серед кримських татар. Події березня 2014 показали, хто насправді представляє реальну загрозу для України. Чи буде найближчим часом активізуватися українсько-турецький діалог і є якісь ознаки прагнення до такого діалогу в Анкарі і в Києві?
— Насправді, для ґрунтовного діалогу існує чимало перешкод. Основна з них те, що Київ і Анкара мало один одного знають, тому в обійми ніхто не буде кидатися. У Туреччині діє колосальне російське пропагандистське лобі, яке постійно очорнює Україну. Найпростіший приклад на побутовому рівні: виставлення українських жінок повіями за рахунок мігранток з інших країн — Молдови і тієї ж Росії. Після початку війни ситуація дещо змінилася на краще. Турки почали цікавитися політичною стороною нашого життя. Однак очорнення діє і далі, а загравання Ердогана з Путіним зміцнює проросійські настрої в Туреччині. Зрозуміло, що в Україні немає суттєвих коштів для боротьби з цією пропагандою. Навіть ті сходознавчі інститути, які у нас існують, діють більшою мірою на ентузіазмі окремих працівників, своєрідному волонтерстві, ніж на основі продуманої державної політики.
Для згаданого діалогу потрібні підстави. І в ньому, насамперед, повинен бути зацікавлений Київ. Має існувати усвідомлення на рівні владних інстанцій, тюркські народи і взагалі Ісламський Схід — поле потенційних загроз для РФ, отже, вони вимагають підвищеної уваги. Туреччина і фактор кримських татар тут є ключем до нашої протидії РФ з боку Азії. Зате такий підхід саботується з боку функціонерів в наукових і урядових інстанціях, які формують ставлення влади до мусульманських країн, і, відповідно, впливають на наші взаємини з ними. Сходознавство — особливо важлива наука для нашої міжнародної політики, і очевидно, що проросійськи налаштовані чиновники намагалися знешкодити її зародки в Україні протягом останніх десятиліть. Росії не потрібні конкуренти, здатні всупереч її інтересам домовлятися зі Сходом.
Безглуздо в цій ситуації всю провину звалювати на одну Анкару, яка часто не розуміє, хто ми такі, здивована, що ми, як виявилося, з «росіянами не брати», і далі черпає свої уявлення про нас з ворожих Україні джерел.
Можна, втім, констатувати, що дружні турецько-українські взаємини за останні двадцять років були збудовані в науковій площині, встановлені особисті мости між багатьма гуманітаріями. Якщо їх ефективно задіяти разом з дипломатами, де також чимало порядних людей, тоді можна сподіватися на відгук з турецької сторони. Переформатування в коридорах Анкари цьому процесу сприятиме. Росія і Туреччина — історичні антагоністи, зіткнення їхніх інтересів — питання часу, і здатне відбутися за будь-якої влади. Завдання Києва бути до цього готовим, продумувати кожен свій крок у близькосхідній політиці і вибудовувати її таким чином, щоб сприяти зазначеним процесам, щонайменше для початку — навчитися не перешкоджати їм.
Багато кримських татар і українців вважає недостатньою підтримку України з боку Туреччини після того, як Росія окупувала Крим. На вашу думку, чи дійсно Анкара зробила все можливе для того, щоб підтримати кримських татар зокрема і Україну в цілому в цьому протистоянні з російським агресором?
— Анкара не припинила співпраці з російським бізнесом і навіть активізувала його. Тут і поставки овочів і фруктів на російський ринок, і переговори, поки, щоправда, не дуже успішні про будівництво нового газопроводу з Росії через Туреччину до Європи, і співпраця у спорудженні першої турецької АЕС. Зазвичай Туреччина йде на співпрацю, щоб протистояти іншим. Зараз Росію і уряд Ердогана, крім економічних інтересів, зближують антиамериканські та антиізраїльські настрої. Це своєрідний антизахідний союз. Правляча партія Туреччини ПСР боїться втратити економічного союзника — Росію — через внутрішню нестабільність. Партія президента вперше програла вибори через загострення економічної ситуації. Тому відмовитися від торгівлі з Москвою дуже непросто. Зовнішня політика Анкари сьогодні прикута до Сирії. На цю війну також кидаються величезні матеріальні ресурси: витрати на потоки біженців, боротьба з курдами, негласна підтримка сирійських повстанців.
Якщо подивитися на картину в цілому, стає зрозуміло: Анкарі зараз не до Криму. Але тут є один цікавий момент, на який в Україні зараз не звертають увагу. Незважаючи на економічне співробітництво, Туреччина одночасно воює з Росією. Зіткнення їх інтересів в Сирії. Режим Башара Асада, з яким фактично воює Туреччина, — це останній форпост Росії поза колишнім СРСР. У цій складній ситуації Туреччина дійсно робить для киримли все, що може.
