Богдана Сипко
Франція XXI століття: на роздоріжжі принципів і викликів
Знаковий французький історик і політичний діяч Франсуа Ґізо у ХІХ ст. писав, що можна не відати минулого Німеччини чи Великої Британії, але вважати себе знавцем Європи, однак ігнорувати французьке минуле без ризику здобути репутацію невігласа — неможливо. Таким чином, Ф. Ґізо вважав Францію уособленням європейськости. Та чи справді Республіка є хрестоматійною, типовою моделлю? Дозволю собі поставити цю тезу під сумнів і спробувати довести винятковість — не переваги чи недоліки, а саме відмінність! — французького випадку.
До середини XVIII ст. Французьке королівство розвивалося у звичних для Європи координатах абсолютизму та періодичних релігійних конфліктів (релігійні війни другої половини XVI ст., Нантський едикт про віротерпимість 1598 р., скасування його 1685 р. «королем-сонцем» Людовіком XIV, відновлення 1787 р. Людовіком XVI…). Але 1762 р. виходить трактат просвітника Жана-Жака Руссо «Про суспільний договір, або принципи політичного права», який матиме величезний вплив на майбутніх французьких революціонерів. Провідною є ідея суспільного договору, що полягає в підпорядкуванні індивідуальних інтересів колективним громадянським: «Якщо хто-небудь відмовиться коритися загальній волі, то він буде примушений всім політичним організмом, а це означає лише те, що його силою змусять бути вільним, оскільки договір у тому й полягає, що даючи кожного громадянина в розпорядження вітчизни, він гарантує його від усякої особистої залежности». Бачимо цікаве пояснення сутности «справжньої» свободи, яка виступає не правом, а імперативом…
1789 року, з початком Революції, французам випала нагода на практиці випробувати руссоїстську ідею свободи. Поширене на пострадянському просторі словосполучення «Велика Французька революція» для французьких істориків з кінця XX ст. є ознакою поганого тону, бо воно нівелює злочини, вчинені революціонерами та зафіксовані в «Чорній книзі Революції». Справді, в буремне десятиліття 1789‒1799 рр. Франція стала ареною не лише суспільно-політичних, а й релігійних експериментів. Націоналізація церковного майна, Цивільна Конституція духовенства (священників змушували присягати на вірність державі та революції, хто відмовлявся — спершу усувався від служіння, згодом підлягав вигнанню, а в період якобінців і страті), перетворення церковних приміщень на господарські, впровадження Культу Розуму, Культу Верховної Істоти… Наполеон Бонапарт, укладаючи конкордат із Римом 1801 р., намагався не лише посилити особисту владу, а й нормалізувати релігійну політику. Однак релігійні експерименти не минулися безслідно — в очах французького суспільства авторитет Церкви вже підупав.
І в 1814 р., коли відбулася Реставрація династії Бурбонів, у Конституційній хартії попри гарантії фінансування католицького культу як релігії більшости було задекларовано свободу совісти й рівноправність усіх деномінацій. Ані Липнева монархія (1830–1848), ані Друга Республіка (1848–1852), ані Друга імперія (1852–1870) змін у релігійну політику не внесли. Після Революції Франція перестала бути «старшою донькою Католицької церкви», натомість для інакодумців усієї Європи ця держава стала уособленням Свободи, а в крайніх випадках — і місцем бажаного політичного притулку. Революційний девіз «Свобода, рівність, братерство» не канув у Лету, як жирондисти, якобінці чи термідоріанці, а став предметом гордости французів, захоплення іноземних опозиціонерів і зневаги консерваторів.
Рівність… Це поняття також можна трактувати по-різному. Відомі британські консерватори Едмунд Берк і Бенджамін Дізраелі наголошували, що є дві моделі рівности: британська («яка вивищує») і французька («яка позбавляє привілеїв»). Ще в період Липневої монархії тріумфував симбіоз «свободи» й «рівности», що символічно втілився в першій відомій карикатурі на монарха Луї-Філіпа Орлеанського («Король-груша»), вміщеній у сатиричному виданні Шаріварі. Тобто традиція французької політичної карикатури, що може набувати дуже некоректних форм і шокувати непідготованого глядача, бере початок ще в середині ХІХ ст. Згодом змінюватимуться форми правління, але константою лишатиметься іронічне й навіть саркастичне ставлення до всього і всіх, разом з першими особами держави.
Втілення концепту світськости, або ж лаїцизму, як його називають французи, тобто суворого розділення Церкви і Держави, розпочалося у 1880-х роках, коли з ініціативи міністра освіта Жюля Феррі ухвалено комплекс законів про обов’язкову безплатну світську початкову освіту. Вирішальний крок Третя Республіка зробила 9 грудня 1905 року, коли з подачі Арістіда Бріана ухвалено Закон про розділення Церкви і Держави. З того моменту, тобто вже понад 115 років, Республіка не фінансує жодного культу, а уроки релігії навіть у приватних навчальних закладах, якщо вони уклали контракт із державою (згідно з Законом 1959 р.) можуть бути тільки факультативні. Отже, Закон про заборону помітних релігійних атрибутів у середніх навчальних закладах від 15 березня 2004 р., Про заборону закривати обличчя у громадських місцях від 11 жовтня 2010 р., Хартія світськости 2013 р., Законопроєкт «Про посилення республіканських цінностей» від 9 грудня 2020 р. не є чимось новим — це продовження усталеної для Франції доктрини лаїцизму.
Показове визначення світськости 2 жовтня 2020 р. в резонансній декларації «Про боротьбу проти сепаратизму» дав чинний Президент Республіки Еммануель Макрон: «Це свобода вірити й не вірити, можливість дотримуватися свого культу з того моменту, як забезпечений громадський порядок. Світськість — це нейтральність держави, а не стирання релігій у суспільстві. Світськість — цемент Франції. Якщо духовність є особистою справою, світськість — спільною». Можна по-різному оцінювати як діяльність, так і виступи Е. Макрона, але очевидно, що він — продовжувач традиційної для Франції вже понад 250 років руссоїстської ідеї імперативу свободи. Таким чином, принципами, на яких стоїть Республіка, її фундаментом є свобода, рівність, братерство та світськість.
Обезголовлення 18-річним чеченським біженцем учителя історії Самуеля Паті, що на уроці аналізував карикатури на пророка Мухаммеда, у жовтні 2020 р. відчинило скриньку Пандори. Цей випадок, як і атаки в Ніцці, французька влада потрактувала не як поодинокі гострі інциденти, а як загрозу основоположним принципам Республіки — свободі та світськості. Відповідь мала бути відповідна — попередження устами першої особи держави та глибинні перетворення. Любителі різних -ізмів отримали небувале задоволення від осінніх виступів Макрона, бо багато почули про «ісламізм», «джихадизм», «комунітаризм» і навіть «сепаратизм»… Лейтмотивом заяв була необхідність відрізняти Іслам і «ісламізм» — саме останнє явище було визнане загрозою республіканським принципам. Ісламізму оголосили війну, і в цьому протистоянні влада апелювала до підтримки її дій представницькою організацією мусульман Республіки — Французькою радою Ісламу.
Заяви французького президента обурили ісламську умму. Закономірно, що чи не найбільш вираженою була позиція турецького президента Реджепа Таїпа Ердогана, адже Анкара й Париж мають протилежні геополітичні інтереси на Близькому Сході, у Північній Африці та на Закавказзі, до того ж Туреччина змагається з Саудівською Аравією лідерство серед сунітів. Але квінтесенцією турецької позиції можуть бути слова Ердогана, сказані 4 грудня 2020 р.: «Еммануель Макрон — тягар для Франції. З Макроном Франція переживає дуже небезпечний період. Сподіваюся, Франція позбудеться проблеми Макрона якомога швидше. Інакше „жовті жилети“ ніколи не завершаться. „Жовті жилети“ згодом можуть стати „червоними“». Втручання у внутрішні справи іншої країни, що можна розглядати як заклик до повалення державного ладу, думаю, краще не коментувати. Прогнозована була й позиція Об’єднаних Арабських Еміратів, що її висловив 4 листопада 2020 р. голова зовнішньополітичного відомства Анвар Гаргаш: «Мусульмани Франції повинні слухати Макрона. Він не хоче ізолювати їх на Заході й він абсолютно правий. Мусульмани повинні інтегруватися в західні суспільства. Французька держава має право шукати шляхи для досягнення цього паралельно з боротьбою проти екстремізму та закритими спільнотами». Але як мотивували такий інтерес до французьких справ? Насамперед проживанням на території Республіки найбільшої ісламської умми Заходу…
Перш ніж розглядати під мікроскопом становище мусульман у Франції наприкінці 2020 — на початку 2021 р., пропоную короткий екскурс в історію формування цієї спільноти. 1831 року розпочалася історія Іноземного легіону, покликаного не лише полегшити завоювання Алжиру, а й усунути з території метрополії численних молодих та активних іноземних опозиціонерів. Як казав, Луї-Філіп Орлеанський, «небезпечні на цьому березі Середземномор’я, вони принесуть користь на протилежному». Завоювання Алжиру було тривалим і кривавим. До речі, саме в середині ХІХ ст. черепи полеглих повстанців Кабілії перевезли для експонування до Парижу, де вони й пробули до початку XXI ст. Повернення цих останків до Алжиру з ініціативи відомого історика Бенжамена Стори офіційний Париж розглядав як акт примирення та подолання болісної минувшини в контексті політики пам’яті. Цікаво, що цей крок навпаки спровокував риторику про французький неоколоніалізм…
До початку XX ст. до сфери французької колоніальної імперії ввійшли терени, населені мусульманами, зокрема Північна та Західна Африка, Коморські острови. На кінець ХІХ ст. припадає приїзд до Франції перших значних контингентів північно-африканських робітників-мусульман, покликаних замінити італійську робочу силу, що надто захопилася анархістськими ідеями. У Першій світовій війні мусульмани з колоній стали не тільки надійною страховкою на цивільних і військових заводах, а й проливали кров на полях війни. Варто зауважити, що від 1917 р. набори в Північній Африці стали примусовими. Але 1919 р. спрацював принцип «Мавр зробив свою справу, мавр може піти» — мусульманських військових і робітників примусово репатріювали до колоній. Про цей період нагадують не тільки численні ісламські дільниці на французьких військових кладовищах, а й спорудження Великої Паризької мечеті у 1920-х рр. і відкриття Франко-мусульманської лікарні в Бобіньї.
Однак зруйновану війною економіку треба було відбудовувати, тому в міжвоєнний період простежується хвиля масової трудової імміграції до Франції з мусульманських колоній. Саме тоді сформувалися райони компактного проживання мусульман у Республіці: північний Нор-Па-де-Кале, столичний Іль-де-Франс, південний Рона-Альпи-Лазурне узбережжя. Проте в міжвоєнний період приїжджали насамперед чоловіки, що планували якнайскоріше заробити грошей та повернутися додому.
Переломною стала Друга світова війна, що дала початок деколонізаційним процесам. У так зване «Славетне тридцятиліття», 1946‒1974 рр., Франція не тільки укладала контракти про постачання іноземних робітників із мусульманськими країнами, зняла обмеження на вʼїзд населення з колоній, а й прийняла сотні тисяч лояльних до себе мусульман з Алжиру. Після Енергетичної кризи, спровокованої нафтовим ембарго, що оголосили країни Перської затоки, Республіка припинила стимулювання трудової імміграції, але не припинила приймати мігрантів-мусульман по лінії об’єднання сімей. Саме в другій половині XX ст. сформувалася повноцінна мусульманська спільнота Франції — не чоловіки міжвоєнного періоду, налаштовані на повернення додому, а сім’ї, що розглядали Республіку як дім для себе, своїх дітей та онуків. Головною тут, на мою думку, є добровільність переїзду — примусових наборів після Другої світової війни не було. І якщо продовжити думку французького теоретика націоналізму ХІХ ст. Ернеста Ренана про те, що «нація — це щоденний плебісцит», трудові мігранти, які вирішили перевезти сім’ї до метрополії, харкі, що врятувалися в ній, бо їх чекало винищення в Алжирі — усі вони вирішили стати французами та, відповідно, погодитися на існуючі правила гри, тобто дотримання основоположних принципів Республіки, зокрема світськости…
На початку ХХІ ст. мусульманська спільнота Франції — точного її числа ніхто не знає та й знати не може, бо від 1872 р. заборонена графа про віросповідання у бланках переписів населення — нараховує перше, друге, третє покоління, народжується четверте. Після скасування 1981 р. заборони особам з іноземним громадянством створювати асоціації на території Франції, виникла величезна кількість мусульманських організацій, що діють як на локальному, так і на загальнонаціональному рівні. Але найважливіше значення має представницька організація, покликана консолідувати ісламську умму Республіки та представляти її інтереси перед світською владою. З 2003 року ці функції виконує створена за активного сприяння тодішнього міністра внутрішніх справ Ніколя Саркозі Французька рада Ісламу (Le Conseil français du culte musulman, CFCM).
У своїй діяльності Рада керується Статутом, який забороняє іноземне фінансування — що закономірно, з огляду на Закон від 9 грудня 1905 р. — та не передбачає жодних державних дотацій.
Попри те, що Французька рада Ісламу виборна — у ній представлені основні ісламські федерації Республіки: Федерація Великої паризької мечеті, Мусульмани Франції (до 2017 р. — Об’єднання ісламських організацій Франції), Зібрання мусульман Франції (до 2006 р. — Національна федерація мусульман Франції), Консультативна рада турецьких мусульман Франції, Французька федерація Африки, Антильських і Коморських островів — її часто критикують. Зокрема, недоброзичливці ставлять риторичне питання, чиї інтереси представляє Французька рада Ісламу — мусульман перед урядом, чи уряду перед мусульманами?
У всякім разі, саме Французькій раді Ісламу, що її від січня 2020 р. очолює Мохаммед Мусаві (Mohammed Moussaoui), математик із подвійним франко-марокканським громадянством, довелося реалізовувати «оборонні» ініціативи Еммануеля Макрона. 17 січня 2021 р. асоціації, що входять до Французької ради Ісламу, підписали «Хартію принципів», що вимагає детального аналізу. Зауважу, що перед тим визначальними для цієї представницької організації були Принципи та юридичні основи, що визначають відносини між цивільною владою та Ісламом у Франції (у Додатку — авторський переклад) і Статут.
В умовах пандемії ковіду обговорення Хартії принципів відбувалося у форматі відеоконференції. Лейтмотивом документу є відкидання використання Ісламу в політичних цілях і заборона втручання іноземних держав у справи французьких мусульман. Хто захоче віднайти в цьому документі ксенофобські щодо мусульман положення — зробить це легко. Зокрема, стаття 3 забороняє мусульманам засуджувати зречення від Ісламу та критикує прозелітизм; стаття 5 відкидає дискримінацію, базовану, зокрема, на статевій орієнтації; стаття 6 засуджує салафізм, рух «Табліг» і «Братів-мусульман». Але головне, на мою думку, інше — це прийняття Французькою радою Ісламу під тиском влади (обставин, французьких реалій?) руссоїстського імперативу свободи. Зокрема, в Преамбулі читаємо: «Жодні релігійні переконання не можуть використовуватися, щоби уникнути громадянських зобов’язань». Стаття 2 ще відвертіша: «Принцип рівности перед законом зобов’язує нас пристосуватися до спільних правил і надавати їм перевагу перед нашими релігійними переконаннями“…
Наслідки ухвалення Хартії принципів Французькою радою Ісламу для умми Республіки можуть бути різні. Припускаю, що ажіотаж буде сильніший за кордоном. Переважна більшість французьких мусульман, що народилися в Республіці або обрали її своєю домівкою, пристосувалися до її цінностей і заспокоюватимуть себе статтею 1 Хартії: «Ісламські цінності та правові принципи, що застосовуються в Республіці, прекрасно поєднуються, і французькі мусульмани повністю належать до національної спільноти». Водночас вона викличе обурення й можливу радикалізацію молоді, що не знайшла свого місця в Республіці. Але такі процеси не нові й притаманні також для інших країн Заходу, що, на відміну від Франції, не експериментували так з лаїцизмом. Криза ідентичности дітей і внуків іммігрантів-мусульман загострилася на початку XXI ст. Серед успішної та реалізованої, на перший погляд, молоді раптово здобули популярність псевдоісламські принципи так званої ІДІЛ. І якщо у французькому випадку цапом-відбувайлом можна визначити лаїцизм і тиск на релігійність, то як бути з Великою Британією, Швецією, Німеччиною, що сповідували принципи мультикультуралізму?
І на завершення варто звернути увагу на ще один згаданий вище -ізм, а саме на комунітаризм, ідеал якого — асоціативна самодостатня та самоорганізована мікроспільнота громадського типу, яку не підтримує та не контролює держава. Саме комунітаризм, тобто витворення між індивідом і суспільством проміжної ланки — громади, спільноти, що матиме окрему групову ідентичність (незалежно від того, яка вона буде — етнічна, релігійна чи расова…) — є одним з основних страхів Республіки. Чинний голова уряду Жан Кастекс навіть називав комунітаризм «гангреною, яка тривалий час підточує республіканські принципи на окремих теренах» (ідеться, звичайно, про складні передмістя).
Знаковими в контексті перспектив ісламської спільноти у Франції, на мою думку, є слова Наджад Валло-Белькасем, яка у 2014‒2017 рр. перебувала на посту міністра освіти: «Республіка не визнає й ніколи не визнає учнів мусульман, євреїв, християн чи атеїстів; вона визнає лише громадян, і щоб стати такими, ми повинні всі мобілізуватися в єдності, щоб досягти успіху та передати любов до нашої батьківщини, історії та цінностей». Франція прийме мусульман як індивідів, як громадян і навіть довірить їм урядові портфелі (Азуз Беґаґ, Хамлаві Мекашера, Фадела Амара, Рашида Даті, Нора Берра, Наджад Валло-Белькасем, Міріем ель-Хомрі, Яміна Бенґіґі…), але не визнає їхніх прав як релігійної спільноти, вважаючи на республіканські принципи та боротьбу проти комунітаризму.
Масові репресії? Малоймовірно, це не французький стиль. Республіка не авторитарна, а тим паче не тоталітарна. Рейди мечетями… Але йдеться насамперед про місця молитви в проблемних кварталах, що не контролюються ні владою, ні потужними ісламськими федераціями, та, на превеликий жаль, часто виконують дестабілізаційну роль. Натомість перспективною є обіцянка Президента з наступного навчального року запровадити арабську мову як іноземну у французьких школах. Як пояснив Макрон, він хоче, щоб охочі вивчали її у пристосованих приміщеннях, у кваліфікованих учителів і не піддавалися ризику комунітаризму. Крім того, Франція взяла на себе відповідальність за частину злочинів минулого, зокрема, Жак Ширак і Ніколя Саркозі просили пробачення за Голокост і вшанували харкі; Франсуа Олланд вибачився за Параїмос і визнав, що Франція мала б краще захистити вірних їй харкі та їхні сім’ї; Еммануель Макрон під час поїздки до Алжиру критикував колоніальну систему, а 2018 р. визнав причетність Парижа до вбивства математика Моріса Одена 1957 р.
Тобто на початку XXI ст. Республіка, стикнувшись із новими глобальними викликами, відповідь намагається дати винятково виходячи з усталених за 250 років принципів. Добре це чи зле? Які перспективи для мусульманської спільноти в бастіоні лаїцизму? Хто знає… У всякім разі, кожен монастир має свій устав, що може видаватися представнику іншого ордену несправедливим чи й жорстоким. Але є хрестоматійна істина: до чужого монастиря зі своїм уставом не ходять…
Текст, ухвалений на пленарному засіданні Консультації 28 січня 2000 р.:
Принципи та юридичні основи, що визначають відносини між цивільною владою та ісламом у Франції
Об’єднання та асоціації мусульман, що приймають усі юридичні норми, зібрані в цьому тексті, урочисто підтверджують свою прихильність до основоположних принципів Французької Республіки, а особливо до статей 10 та 11 Декларації прав людини та громадянина, пов’язаних зі свободою думки та віросповідання, статті 1 Конституції, яка стверджує світський характер Республіки та толерування всіх вірувань, і, нарешті, положення закону від 9 грудня 1905 р. про розділення Церкви і Держави.
Вони приймають принцип, згаданий у преамбулі Конституції та визначений статтею 1 Декларації прав людини та громадянина, згідно з яким усі люди народжуються та живуть рівними у правах. Ось чому всі дискримінації на статевому, релігійному, етнічному ґрунті, стані здоров’я чи інвалідності суперечать цьому принципу та кримінально переслідуються.
Ці положення, пов’язані зі свободою думки, совісти та віросповідання, були підтверджені Європейською Конвенцією захисту прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р., ратифікованою Францією 31 грудня 1973 р. Ці положення без застережень визнані об’єднаннями та асоціаціями мусульман, що приймають цей документ.
Вони визнають себе у площині нижченаведених правил, що забезпечують мусульман у Франції тими самими правами та накладають на них ті самі обов’язки, що й на вірних інших релігій, за умови дотримання громадського порядку, захисту релігійного нейтралітету Республіки, інституцій та всіх громадських місць.
I – Релігійні асоціації
Серед цих прав фігурує насамперед право на створення релігійних асоціацій, згідно з положеннями розділу 4 закону від 9 грудня 1905 р. Ці асоціації мають займатися винятково відправленням культу, тобто забезпеченням церемоній, спорудженням та утриманням культових споруд, підтримкою та підготуванням релігійних діячів.
Крім того, ці асоціації, згідно з положеннями статті 20 закону від 9 грудня 1905 р., можуть створювати об’єднання релігійних асоціацій, федералізуючи та керуючи асоціаціями, які до них входять.
Ці об’єднання можуть за статутом вирішити зібратися та створити єдиний орган національної репрезентації ісламу за зразком інших релігій, присутніх у Франції.
Релігійні асоціації, що прийняли ці приписи, можуть користатися перевагами, в тому числі фіскальними, передбаченими для цієї категорії об’єднань. Натомість вони повинні дотримуватися правил організації та функціонування, передбаченими вище цитованими легальними положеннями, мати потрібну кількість ресурсів і подавати на вимогу бухгалтерські та фінансові документи.
Не заборонено — навпаки, заохочується, — щоб мусульмани створювали культурні, соціальні, освітні, спортивні асоціації тощо — за умови, що моральні особи, які їх створять, запропонують статут, а діяльність буде окремою від релігійних асоціацій.
II – Мечеті та місця молитви
Мечеті та місця молитви, як і інші культові споруди, становлять умову релігійної практики вірян. Ось чому їхнє будівництво та використання — невіднятна складова свободи віросповідання, бо, згідно з положеннями частини 5 закону від 9 грудня 1905 р., ці споруди призначені винятково для публічного відправлення релігійних обрядів, відкриті для всіх, за винятком усіх чужорідних практик, насамперед політичного характеру.
Визнано, що можуть користуватися статусом, прирівняним до культової споруди, потрібні допоміжні приміщення, такі як зали для викладання релігії.
Якщо цивільна влада не може прямо фінансувати спорудження чи утримання мечетей, як і будь-якої іншої релігійної споруди, деякі гарантії та переваги мають усе-таки бути підкреслені.
Лише національні та місцеві правила містобудування застосовують до будівництва мечетей та перетворення з цією метою уже наявних приміщень. Жодне інше положення не покликане обґрунтувати адміністративну відмову, що за цих умов буде незаконна.
Крім того, місцеві громади можуть, згідно зі статтею 11 фінансового закону від 29 липня 1961 р., гарантувати позики, взяті на будівництво культових споруд, у нових агломераціях, надати в розпорядження за символічну орендну плату комунальні території для спорудження культових споруд і, нарешті, надати за орендним договором, визначивши орендну платню, комунальні приміщення, що їх місцеві ради можуть надавати в розпорядження політичних партій, профспілок та асоціацій, згідно зі статтею 2143-3 Загального кодексу територіальних громад.
Нарешті, застосовуючи останній абзац статті 19 закону від 9 грудня 1905 р., Держава, департаменти та комуни можуть, якщо це не суперечить забороні державного фінансування культів, брати фінансову участь у відновленні культових споруд на громадському балансі та у приватній власності.
III – Релігійні лідери та інші релігійні кадри
Самі мусульмани та їхні асоціації повинні визначити та уточнити поняття релігійного лідера, відповідного їхній релігійній практиці та правилам, які вони собі ставлять, і визначити членів релігійної мусульманської спільноти, до яких цей титул може бути застосований.
Окрім чітко мотивованих винятків, згаданих осіб у майбутньому найматиме та оплачуватиме релігійна асоціація, що їх найняла. Бажано, щоб серед них переважали французькі громадяни та особи з відповідним обійманій посаді культурним та релігійним рівнем. Щодо їхніх функцій, то релігійні лідери та інші мусульманські релігійні кадри мають ті самі обов’язки та користуються тими сами правами, як і всі інші релігійні лідери, присутні у Франції, особливо щодо політичного нейтралітету, якого мають дотримуватися, читаючи проповіді та повчання у культових спорудах, відповідно до положень 5 розділу закону від 9 грудня 1905 р.
IV – Духівники (капелани)
Право на духівників, згідно зі статтею 2 закону від 9 грудня 1905 р. та іншими відповідними текстами, мають усі особи ісламського віросповідання, що через обставини, незалежні від їхньої волі, перебувають у громадських, національних чи місцевих закладах і службах. Названі об’єднанням мусульманських релігійних асоціацій духівники підлягають подвійній єрархії — адміністративній та релігійній. Адміністративна наглядова влада може оплачувати духівників, організовувати умови для виконання їхніх обов’язків у державних закладах та службах.
V – Приватні навчальні заклади
Приватні навчальні заклади, що підпишуть контракт із Державою, як це дозволяє закон (проста угода або угода про асоціацію), повинні поважати адміністративні, фінансові та педагогічні правила Національної системи освіти, зокрема викладання предметів згідно з програмами та сталим розпорядком.
VI – Одягові та харчові приписи
1. Цивільної влади не стосуються релігійні одягові символи, що вірні вирішують носити у приватному просторі. Натомість користувачі деяких громадських служб, зокрема державної системи освіти, повинні дотримуватися певних правил. Вони повинні утриматися від демонстрації релігійних атрибутів в умовах, визначених Державною Радою, бо французька концепція світськости визнає освітній простір місцем громадських дискусій, спільним для всіх французьких громадян і покликаним якнайкраще захистити спільні інтереси.
2. Республіка не втручається в харчові практики, що передбачають певні ритуальні приписи, за винятком [випадків, коли йдеться про] користувачів громадських закладів, яким їхнє становище не дозволяє вільно обирати продукти, що вони споживають. Так, адміністрації освітніх, пенітенціарних, медичних і військових закладів можуть запропонувати користувачам, що цього бажають, страви, відповідні ритуальним приписам, що їх вони вважають за потрібне дотримуватися.
Щодо ритуального забою тварин, м’ясо яких призначене для споживання людьми, то, згідно з законодавством, мають бути дотримані захист тварин, громадська гігієна та нагляд за довкіллям.
VII – Місця поховання
Кладовища мають поважати нейтралітет, що поширюється на всі громадські місця, за винятком поховань, які, згідно зі статтею 28 закону від 9 грудня 1905 р., можуть містити знаки та релігійні емблеми, якщо релігійна приналежність похованого не буде там зазначена.
Водночас прийнятно, щоб мери (тільки вони мають такі повноваження) дозволяли групування поховань небіжчиків ісламського віросповідання, за умови, що цей ансамбль не буде фізично відокремлений від решти кладовища, й будуть дотримані санітарно-гігієнічні норми. Поховання в цьому ансамблі має визначатися волею небіжчика.
VIII – Релігійні свята
Окрім легальних свят, що є вихідними днями у всіх галузях діяльности, державні службовці можуть користуватися дозволом на відсутність, щоб узяти участь у церемоніях, пов’язаних з основними релігійними святами їхніх конфесій.
Щодо мусульман, то дозволи на відсутність можуть надаватися з нагоди трьох свят: Ід аль-Фітр, Ід аль-Адха та Мавлід ан-Набаві.
Ці принципи, наведені тут до уваги мусульман Франції, нагадують і запроваджують загал юридичних норм, що визначають відносини між Республікою та всіма релігіями.
Повне прийняття цих принципів асоціаціями та об’єднаннями мусульман, що підписали документ, засвідчує їхнє бажання визнати та прийняти юридичні основи, які гарантують у Франції вільне відправлення культів і світський характер інституцій.
