Вибір небайдужих — захищати батьківщину заради Аллага

Улітку 2014-го я активно листувався зі своїм приятелем-мусульманином, який мешкав у одному з міст Донеччини. Власне, сепаратистські прапори замайоріли над ним іще в травні, й відтоді той «глухий тил» самопроголошеної «ДНР» так і лишився окупованою територією. Я дізнавався про те, що відбувається в місцевій ісламській громаді, як реагують на події мусульмани, чого очікують. Його повідомлення дали мені змогу бути в курсі подій, про які дізнатися в медіа не так уже й легко, краще зрозуміти настрої місцевих. Було цікаво, як реагують на ті події мусульмани. Хтось, особливо з представників старшого покоління, схилявся на російський бік, у деяких мечетях начебто взагалі пропагували сепаратистські ідеї, в інших ісламських громадах займали позицію вичікування. А хтось, зрозумівши, що конфлікт затягнувся, покидав зону АТО. Зрештою, так вчинив і мій знайомий.

А потім чимало українських мусульман рушили в лави ЗСУ та добровольчих батальйонів. Була сотня «Крим» батальйону «Дніпро», яка проривалася зі зброєю з Іловайська, були інші бойові одиниці, воїни, які приховували й часто досі приховують свої справжні імена. У когось лишилися родичі в Криму чи в окупованій частині Донбасу, хтось просто «не хотів світитися». Навіть тепер, коли, здається, багато таємного стає явним, «мусульманська» складова цієї війни відома громадськості досить поверхово. Добре, що на слуху такі імена захисників України, як Адам Окуєв, Аміна Окуєва, Іса Акаєв та чимало інших; пам’ятають і мужнього чеченського бійця Ісу Мунаєва, який загинув у лютому 2015-го під Дебальцевим.

Узагалі мусульмани постраждали внаслідок конфлікту 2014–2016 років дуже суттєво. І тут питання не лише в донецькій соборній мечеті «Ахат-Джамі», стелю якої в серпні 2014-го пробив артилерійський снаряд. Склалося так, що після Криму, де мешкає чи не половина всієї української мусульманської громади, другий за чисельністю мусульман регіон — це Донбас. Практично в кожному великому промисловому місті Донеччини й Луганщини є мечеть, а то й кілька; функціонував Духовний центр мусульман України, діяли громади Духовного управління мусульман України, Духовного управління мусульман України «Умма» та інші організації, загалом близько 50, більшість із яких перебуває саме на окупованій території. Тут мешкало до сотні тисяч мусульман, чи не вдвічі більше, ніж, наприклад, у Києві. Чималу частку становили азербайджанці, казанські татари, навчалося багато студентів — вихідців із мусульманських країн. Понад те, певний час, із 1999 по 2004 рік, у Донецьку навіть функціонував Український ісламський університет.

ВИБІР НЕБАЙДУЖИХ

Зараз, утім, усе це вже стало історією. Ще до початку АТО, під час подій Євромайдану, чітко заявили про свою підтримку змін у державі два мусульманські лідери України: муфтій ДУМ України «Умма» Саід Ісмагілов, а також муфтій ДУМ Криму Еміралі Аблаєв (який, проте, в умовах окупації швидко позбувся проукраїнської риторики). Шейх Саід Ісмагілов був активним учасником Євромайдану в Донецьку й Києві, а пізніше був змушений покинути рідний Донецьк. Там, в окупованій частині Донбасу, діє вісім громад ДУМУ «Умма», які дещо обмежені в публічній активності, але й далі збирають вірян на п’ятничні та інші молитви, проводять навчання дітей, відзначають релігійні свята. Торік нова «влада» намагалася дати зелене світло «муфтіяту ДНР» (муфтієм проголошувався очільник Духовного управління мусульман України «Єднання» з центром у Макіївці Рінат Айсін), але за великим рахунком істотних змін у юрисдикції не сталося. Вочевидь, російські куратори порадили місцевим ватажкам особливо не зачіпати етнонаціональних меншин, якщо ті не помічені в активних проукраїнських поглядах, щоб не псувати й без того темний імідж «ДНР-ЛНР» як таких собі острівців зла на Сході Європи.

Оскільки навіть у самій РФ за всієї любові до жорсткого контролю в царині релігії Іслам розпорошений різними центрами, поставити на Донбасі якогось одного «смотрящого» за мусульманами теж буде складно. Траплялося, звісно, різне: десь біля мечетей сепаратисти розміщували важку артилерію, десь намагалися перереєструвати громади за своїм новим «законодавством», але прямих фактів припинення їхньої діяльності майже не було. Єдиним винятком стало викриття «секти екстремістів-хабашитів» (неосуфійський рух) у травні цього року, коли «спецслужби ДНР» заарештували кількох членів ісламської громади «Донбаський муфтіят», а її літературу оголосили «екстремістською». З’явився навіть «Республіканський список екстремістських матеріалів» на зразок російського, але, на відміну від довжелезного останнього, буквально з кількома книжечками в переліку.

Мусульмани, утім, не були пасивними учасниками війни. Чимало і донеччан, і вихідців з інших регіонів перебувало на фронті чи не з перших днів бойових дій. Мусульмани воювали в добровольчих батальйонах «Айдар», «Дніпро», у 93-ій окремій бригаді та інших формуваннях. Про чисельність мусульман, наприклад, у лавах ЗСУ точно сказати важко, оскільки тут були і новонавернені українці, і кримські татари, і вихідці з Кавказу, але вже влітку 2014 року волонтери намагалися дістати для багатьох підрозділів «халяльну їжу». Долучалися й ісламські організації, зокрема мусульманські громади Донбасу, які залишилися на підконтрольній Україні території. Уже в червні 2014-го з’явилася окрема сотня «Крим» у складі батальйону міліції особливого призначення «Дніпро-1», бійці якої воювали на Савур-могилі й з боями виходили з Іловайська. Того самого року на боці проукраїнських сил постало ще два добровольчі формування: Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва та Чеченський батальйон імені шейха Мансура. Обидва підрозділи, незважаючи на відносно невелику чисельність, брали участь у боях на Донеччині. До їхнього складу входять переважно вихідці з Кавказу, чимало з яких уже мали досвід бойових дій проти російської армії.

Долучилися бійці-мусульмани й до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Зокрема, варту на передовій у складі ДУК ПС несе Військово-патріотична спілка «Резервний підрозділ Девлет Ґірая», що складається переважно з кримських татар на чолі з Рустемом Аблятіфовим. Попри те, що зі зрозумілих причин бійці-мусульмани часто намагаються не афішувати особистої інформації про себе (передусім ті, у кого в окупованому Криму лишилися родини), своєї ісламської ідентичності вони не приховують. На позиціях присутня й відповідна символіка, звершуються ісламські ритуали, виготовляються шеврони з півмісяцями та кримськотатарською символікою. На одному з блокпостів на Донеччині донедавна навіть майорів великий зелений прапор із мусульманським символом віри («Немає бога, крім Аллага, Мухаммад — посланець Аллага»), який, розповідає один із бійців, довелося зняти на настійливе прохання військового керівництва. Власне, це був прапор Саудівської Аравії.

ЗА ЩО ВОЮВАТИ

Які мотиви спонукали мусульман піти на цю війну? Хтось відгукнувся на повістку з військкомату, але більшість пішла добровольцями навіть без попередньо військового досвіду. Попри те, що мусульманські авторитети не мають одностайної думки щодо того, чи слід воювати під прапором «неісламської» держави, історія знає безліч таких випадків. Навіть в Україні колись «волинські татари» виступали окремою хоругвою, захищаючи володіння великих магнатів, наприклад князів Острозьких. Такі релігійні організації мусульман, як ДУМУ «Умма» на чолі з муфтієм Саідом Ісмагіловим, від самого початку підтримували участь мусульман і в Євромайдані, і в АТО. Інші релігійні структури, утім, або поводилися стримано, або, як деякі представники мусульманських громад на Донбасі та в Криму, виступили на боці ворога. Деякі мусульмани мотивували свою участь у війні тим, що в разі окупації України Російською Федерацією права вірян будуть порушені; практично кожному практикуючому мусульманинові в Україні відомо, якими кривавими методами російська влада бореться з всюдисущими «ваххабітами», особливо на Кавказі. Для інших, особливо тих мусульман, які проживали в зоні АТО, виступ під українським прапором став захистом честі й майна, тобто в такому розумінні створив підстави для збройного джихаду проти загарбників. Інші ж мусульманські структури, особливо ті, які мають зв’язки з РФ, або обмежилися загальною риторикою про підтримку територіальної цілісності України, або взагалі вдавали (і далі це роблять), що в країні нічого не відбувається. В очах деяких мусульман, які вірять у створення в майбутньому ідеальної мусульманської держави, нинішній конфлікт є світовою геополітичною боротьбою, «не нашою війною», участь у якій взагалі небажана (попри це, багато хто з них покинув окуповані Крим і Донбас). Таких, утім, меншість.

Чимало мусульман, беручи до рук зброю й стаючи на захист держави, мало й особисті духовні пояснення. «Коли почалися події на Майдані, якийсь час я ставився до цього радше скептично. Потім анексія Криму, війна на Сході… І ось настав момент, буквально мить, коли я зібрався й поїхав воювати», — розповідає український мусульманин, боєць Абдуррахман (Анатолій) із полку «Дніпро-1», який зараз стоїть на блокпосту на Донеччині. «Що керувало мною? Є переказ від пророка Мухаммада, у якому йдеться: коли людина народжується, Аллаг вкладає в неї всі правильні погляди, а потім уже батьки, виховання і все інше змінює їх. Мабуть, спрацювало те, що було закладене Аллагом: коли твоїй країні, сім’ї загрожує небезпека, треба йти воювати». Інший боєць того самого підрозділу український мусульманин Халід (Олександр) каже, що взяти участь в АТО його спонукало бажання не лише захистити свою землю, а й «спробувати змінити уявлення людей про мусульман і стати в подальшому на захисті громадян держави та їхніх прав».

Боєць Салім (Микола) Силич, мусульманин, який був мобілізований 2014 року до лав 93-ї бригади ЗСУ й брав участь у боях за звільнення багатьох населених пунктів Донеччини, розповідає, що для нього головним мотивом був захист родини: «Я не можу собі уявити, щоб хтось образив моїх рідних, це обов’язок мусульманина — захищати свою сім’ю». За його словами, у багатьох тяжких моментах допомагали місцеві мусульмани. Але, на жаль, доводилося зустрічати й таких, що виявляли симпатії до ворога й навіть зараз воюють у складі незаконних збройних формувань.

Кримські татари та мусульмани-кавказці (особливо ветерани чеченських війн) вбачають у сьогоднішніх подіях один із етапів відвоювання своєї батьківщини. Не можна з огляду на це не згадати й батальйон імені Номана Челебіджихана, до якого долучені учасники громадянської блокади Криму. Утім, попри всі зусилля кримськотатарських активістів, поки що статус цього підрозділу лишається радше громадянським, аніж власне військовим. Ситуацію загалом можна зрозуміти, оскільки спеціальний військовий підрозділ на етнічному чи тим більше релігійному ґрунті доволі важко вписати в структуру ЗСУ або Нацгвардії, а надто у світлі поширених стереотипів щодо Ісламу та мусульман (навіть патріотично налаштованих).

ПОТРІБНІ КАПЕЛАНИ

Долучилися мусульмани й до тилової боротьби. Волонтери регулярно організовують акції підтримки бійців, які перебувають на передових позиціях. Чималу допомогу збирали й передавали вже демобілізовані бійці. Чи не вперше у військах з’явилися капелани-мусульмани. Якщо раніше мусульманське капеланство переважно зводилося до відвідин місць позбавлення волі, то сьогодні ще одним пріоритетом є підтримка учасників АТО. Так, Управління військового капеланства мусульман України, створене за підтримки ДУМУ «Умма», регулярно здійснює виїзди в зону АТО. Його очільник Мурад Путілін пройшов курс підготовки в Школі капеланів Асоціації професійних капеланів України. Окрім матеріальної допомоги, яку капелани привозять до підрозділів, просто на передовій здійснюються й релігійні відправи, зокрема п’ятнична молитва. Навряд чи ще кілька років тому хтось міг собі уявити, що в недалекому майбутньому під українським прапором пліч-о-пліч стоятимуть не лише переконані християни, а й віруючі мусульмани та представники інших віросповідань.

Як розповідає муфтій Саід Ісмагілов, потреба у військовому капеланстві гостро постала в липні 2014 року, коли в Луганській області загинув перший мусульманин Артем Нетруненко (позивний Умар) із батальйону «Айдар», посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Постало питання, як поховати захисника України, коли всі мечеті Луганщини перебували вже в окупації, тож імамам небезпечно було виїжджати для поховання загиблого відповідно до обрядів Ісламу. Тоді ми вирішили, що має бути мусульманське військове капеланство, що духовно опікуватиметься воїнами мусульманського віросповідання». Саід Ісмагілов розповідає і про специфіку мусульманського капеланства: «Через те, що мусульмани розкидані по різних військових частинах, закріплювати за двома-трьома солдатами імама-капелана не мало сенсу, тому вирішили працювати за секторами. Імами об’їжджають, кожен у власному секторі, своїх вірян, моляться з ними, спілкуються, привозять релігійну літературу, відвідують у шпиталях, ховають відповідно до мусульманського обряду в разі загибелі. Тісно співпрацюють із християнськими капеланами різних конфесій аж до того, що останні допомагають розвозити мусульманську молитовну літературу. На війні ми всі побратими, ми не дискутуємо, чия віра краща, ми цінуємо та поважаємо одне одного, сприймаємо кожного таким, яким він є».

Щоправда, як це часто буває в нашій державі, і тут є певні проблеми. Найактивнішу участь у допомозі військовим бере саме ДУМУ «Умма», але, попри всі зусилля, до Ради душпасторської опіки при Міністерстві оборони України його представників не приймають через те, що воно не належить до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. За словами Саіда Ісмагілова, офіцери Міноборони, посилаючись на внутрішні положення, повідомляють, що співпрацюють тільки з організаціями, які входять до Ради Церков. А оскільки туди входить тільки Духовне управління мусульман України на чолі з Ахмедом Тамімом, капелани, які належать до інших релігійних громад, не мають свого представництва при Міноборони. За іронією долі формально з Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій досі не виключений муфтій Криму Еміралі Аблаєв, якого за колабораціонізм давно засудили і лідери Меджлісу, і навіть Всесвітній конгрес кримських татар. Утім, капелани працюють на передовій незалежно від того, приймають їх у Раду чи ні.

Скільки мусульман уже пройшло через горнило війни? Точних цифр, як уже згадувалося, не знає ніхто, але це щонайменше сотні осіб, багато з яких і сьогодні служать у ЗСУ, Нацгвардії та добровольчих батальйонах. Утім, це явище можна осмислювати не лише в ісламському контексті: формується українська громадянська самосвідомість із цінностями, які знаходять свій відгук не тільки в українських християн, а й у мусульман та представників інших віросповідань.