У рамках заходу «Крим по венах», що відбувся 22 листопада в культурному просторі Autonomous («Кримський дім»), учасники почули думку відомого експерта з довготермінових стратегій, засновника компанії «Pro.mova» Євгена Глибовицького щодо ранніх уроків Криму.
Політолог, компетенція якого лежить на перетині суспільного, бізнесового та громадського секторів, зокрема, сказав, що долі українців та кримських татар дуже подібні, і в тому сенсі ми «мудрі заднім числом»:
— Я хотів би спробувати глянути на те, які висновки ми можемо зробити з тієї ситуації, в якій ми є. Пам’ятаю, що був вражений з праці британської дослідниці з лондонської школи економіки Елеонор Нот, яка вивчала кримські ідентичності за кілька місяців до анексії півострова. Вона провела кілька десятків годинних інтерв’ю та виокремила 5 груп — від найбільш лояльних до України і до найбільш проросійських. І річ, яку вона для себе з дивуванням відзначила — це те, що навіть найбільш проросійські групи в Криму відмовлялися від того, що півострів мав би стати частиною Росії. Причина полягала в дуже простому — вони не бачили, яким чином така серйозна зміна могла б статися без великого кровопролиття і серйозних безпекових загроз. Тобто втрата безпеки і мирних умов життя були найбільшим страхом людей незалежно від того, які політичні погляди вони представляли.
Після того, як російській владі вдався бліцкриг, страх втрати безпеки, пертурбацій, кровопролиття тепер керує, зокрема, й тими, що б хотіли повернення свободи, повернення Криму до складу України. Це дуже чітко підкреслює основний виклик, який останні сто років стоїть перед двома народами — українським і кримськотатарським — це виклик безпеки. Шалений брак безпеки призводив до того, що у ХХ столітті просто фантастична кількість людей поклала свої голови: це й половина кримських татар, які не пережили депортації, й мільйони українців, які не пережили Голодомор, і мільйони представників обох народів, які не пережили Другу світову війну і подальші радянські репресії. Ця боротьба за виживання існувала не просто в кожному поколінні — вона передавалася у спадок через виховання, поведінку, традицію.
Травма чи посттравма визначає великою мірою і сучасну Україну, і кримських татар. Вона зміцнює, робить характер сильним, вчить захищати своє та виживати. Й українці, і кримські татари — чемпіони з виживання. Й українці, і кримські татари знають, що означає боронити своє. Кожне слово рідною мовою, кожен елемент ідентичності, кожен артефакт — в багатьох випадках ці речі стають ціннішими за життя і бороняться до останнього.
Цінності виживання мають ще один бік. Вони кажуть — краще берегти те, що ти вже зараз маєш, аніж ризикувати заради якогось нового здобутку. І в цьому сенсі вони є несумісні з цінностями розвитку.
…Ми не знаємо, скільки часу може тривати кримська окупація. Але бачимо, яким чином невизначеність з приводу того, що буде завтра, пригнічує мрії і розвиток. У цьому контексті найбільший виклик, що стоїть перед кримськими татарами — це неспроможність одночасно виживати і розвиватися, що призводить до кризи.
Якщо свобода настане несподівано, то відразу ж постане питання: «А що з нею робити?».
Коли 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною, раптом виявилося, що ми маємо вакуум управлінських спроможностей та відповідальності, що єдині носії цих спроможностей — ті, що представляли вчорашній режим. Подібний виклик одного дня може постати й перед кримськими татарами і Кримом загалом!
Якщо одного дня (швидше, ніж ми очікуємо) почнеться падіння російської імперії і Крим стане вільним — який півострів ми хочемо бачити? Як одночасно примирити цінності, що дозволяють вижити, і цінності, які дають можливість розвиватися?
А це практично означає, що, можливо, Криму і кримським спільнотам потрібен новий консенсус, який би полягав у тому, що обидві сторони (і ті, які мають великий досвід протидії системі, і ті, які прагнуть дивитися на себе в контексті вже глобалізованого світу) домовляються не опонувати одна одній. Що вони готові енергією, яку могли б витрачати на з’ясування внутрішніх суперечок, досягати свободи для Криму і через неї прийти до власного розвитку.
І що це означає для тих кримських татар, які опиняються в Україні? Необхідність створення тут ембріонів тих інституцій, які пізніше мають працювати на благо вільного Криму — від освітніх центрів до врядування. Це вишколи, кваліфікації, комптенції, вміння, яких нам дуже бракувало у 1991-92-их роках в українському дискурсі.
Ми маємо набагато складніші питання щодо Криму, ніж щодо України загалом, бо наша держава має зразок, з якого вона (хибно чи не хибно) може пробувати скопіювати рішення — це європейський простір. Скопіювати рішення з Європи для Криму буде достатньо складно. Не забуваймо про те, що кримськотатарська культура є частиною тюркської сім’ї, а кримські татари є тими, хто приносить до нас цивілізацію ісламського світу. Важливо, щоб цей народ, розвиваючись, не відмовлявся б від власної спадщини.
Є ще одна спокуса, яка може в багатьох випадках забрати багато зусиль — це спокуса будувати винятково власні інституції. Як ми бачимо з українського досвіду (наприклад, створення Вільного університету в Мюнхені), спроба будівництва своїх інституцій не завжди означає, що вони будуть конкурентними. Тому питання полягає і в тому, яким чином ставати частиною успішних, вже конкурентних, інституцій. Як мають виглядати кримськотатарські студії в Києво-Могилянській академії чи Гарварді? Іншими словами, ми б мали говорити про те, яким чином кримські татари стають освіченішими, сильнішими як управлінці, які можуть дати собі раду і з боротьбою проти несвободи, і зі свободою, коли вона з’явиться.
Я би дуже хотів сказати, що подолання досвіду, який ми маємо зараз, буде простим. Але, скоріш за все, так не буде, адже кожен день нової травми, кожен день окупації означає складність у взаємодії з посттравмою. Ми маємо розуміти, що «криза виходу з кризи» теж потребує адресування.
Я як українець відчуваю — ми не зробили всієї домашньої роботи стосовно кримських татар у плані безпеки. Але маємо зрозуміти, що ми всі — в одному човні і робимо одну роботу. Я б дивився на цей контекст ще ширше, ніж ми звичайно говоримо — наприклад, про відновлення кримськотатарської мови чи культури в кримськотатарському середовищі. Я б поставив питання ширше — а скільки українців володіють кримськотатарською мовою? Скільки українців впевнено почувають себе у взаємодії з кримськотатарською культурою? Мені здається, що домашню роботу маємо ми всі: і кримські татари, й українці. Дуже сподіваюсь, що «Кримській дім» сприятиме цьому тут, у столиці України, і що свобода настане швидше, ніж ми на це сподіваємося.
Довідково:
Євген Глибовицький народився та виріс у Львові. Середню школу закінчив у місті Мілуокі (штат Вісконсін, США). В 2000 році отримав диплом Києво-Могилянської академії з фаху «політологія», також вивчав правознавство у Львівському університеті імені Франка й філософію в американському Блафтонському університеті. Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, що займається дослідженнями цінностей. Глибовицький також є учасником Несторівської експертої групи (візія для України 2025), а також Унівської експертої групи (візія для Львова 2025), дніпропетровської групи DYB (стратегія 2030) та є ініціатором та експертом групи із розробки стратегії для Киргизстану, член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України. Є викладачем програм із комунікацій для медіа, бізнесу та неприбуткових організацій, автор популярних навчальних розробок із PR та медійних комунікацій.
