Хто відроджував Крим в перші повоєнні роки?

«Не думаю, чтобы „крымский вопрос“ встанет когда-либо серьезно. Крым, что называется, полностью „завязан“ на Украине, и его присоединение к России — даже чисто гипотетически — просто добьет российскую экономику». (Е. Гайдар, «Правда Украины», 1995 г.)

Всеукраїнський референдум 1991 року, проведений невдовзі після проголошення Незалежності, із запитанням: «Чи підтримуєте Ви акт проголошення Незалежності України?» відбувся у Криму досить спокійно і без будь-яких протистоянь на етнічно-політичному рівні. У голосуванні взяли участь 67,7% виборців, позитивну відповідь дали 54,2% кримчан. У Севастополі цей показник був навіть вище — 57%. Досить сенсаційними виявилися результати референдуму на Чорноморському флоті. З 97% військовиків, які брали участь у голосуванні, 72% висловились за Незалежність України, а 48% підтримали Леоніда Кравчука на посаді президента України.

Отже, отримані результати Першого всеукраїнського референдуму переконливо свідчать, що, незважаючи на цілеспрямоване, багаторічне зросійщення місцевого населення, півострів залишався україноцентричним.

Сепаратистські настрої у Криму серед населення почали розбурхувати агресивні шовіністичні сили в російському парламенті й підготовані ними перші проросійські партії й екстремістські громадські російські організації півострова. Тоді й постало питання про перегляд Постанови Верховної Ради СРСР 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРСФР до складу України. Президент Російської Федерації Борис Єльцин нібито відмежувався від екстремістських заяв у парламенті Росії, але президентська адміністрація вміло використала цей факт як засіб тиску на Україну за невигідного для неї розподілу Чорноморського флоту.

Саме в цей час у раніше спокійному провінційному Криму під впливом добре проплачених Москвою місцевих шовіністичних партійок і маріонеткових організацій усе частіше почали лунати сепаратистські гасла. Одним із найпопулярніших був міф про економічну самостійність півострова, про те, що кримчан «обкрадає київський дядько», про прийдешню загрозливу «українізацію» і засилля українців у Криму. Серед такої змаргіналізованої частини кримського соціуму досить уживаним став вислів «понаєхалі». Тобто коли йшлося про українців чи про щось українське, цей термін агресивно налаштовані росіяни використовували як найбільш переконливий і вбивчо-доказовий аргумент. Частіше його використовували базарні торговки та старші чоловіки з військовою виправкою й московським акцентом. Більшість кримського населення, обтяжена повсякденними справами й непростим життям, зберігала спокій, демонструючи національно-етнічну толерантність.

Оте образливе слівце «понаєхалі» змусило мене, кримчанина, який для цього краю за 60 років проживання на півострові зробив дещо корисне, вдатися до з’ясування болісного для мене питання: «Чи ж дійсно до Криму українці «понаєхалі» після 1954 року й силоміць захопили «исконно русскую землю?». Об’єктивну відповідь на це могли дати лише кримські архіви. Саме вони й уцілілі місцеві часописи зберігають унікальні матеріали з широкомасштабного, примусового переселення українського люду з 1944 до 1985 року. Економічні мотиви, масштаби багатолітньої насильницької державної акції та її подальші наслідки для Криму неодноразово обговорювались і висвітлювались у пресі. Охочих ознайомитись із цією проблемою відсилаємо до моїх публікацій у «Кримській світлиці», монографії «Українська провесінь Криму» (Сімферополь, видавництво Доля, 2008 р.), та вельми цінної книги професора Володимира Сергійчука «Український Крим» (Київ, Українська видавнича спілка, 2001 і 2016 рр).

На моє тверде переконання, що базується на достовірних документальних матеріалах, саме передача Криму з Росії до України, що відбулася 1954 року, врятувала півострів від економічної й гуманітарної катастрофи. Завдяки майже силоміць вивезеним із материкової України українцям і величезним матеріальним ресурсам тодішньої УРСР відбулося повоєнне відродження Криму. Правдою є й те, що до вже відродженого, впорядкованого й відбудованого Криму як найбільш привабливого й комфортного для життя регіону, протягом 1970–1980 років із усіх російських «весей», переважно з глухомані, «понаєхали» сотні тисяч «патриотов русской земли». У великих містах, особливо в Севастополі, цей контингент складався з відставників, колишніх гебістів та охоронців сталінсько-хрущовських гулагів. Тому гіпертрофований сепаратизм «города русской славы» у трагічні лютневі дні 2014 року не був непередбачуваною несподіванкою.

Якщо ж у правочинності улюбленого сепаратистського вислову «понаєхалі» після 1954 року ми вже переконались, то виникає ще одне нез’ясоване запитання: «Хто ж відбудовував двічі сплюндрований і знелюднений злочинною сталінсько-беріївською геноцидною депортацією Крим?». Адже 1944 року на півострові залишилося не більш ніж 500 тис. населення, переважно літнього віку й дітей. «Истинно русские патриоты» і з цього приводу стверджують, що перший тягар у подоланні економічних негараздів і руйнації взяли на себе переселенці з Росії. Дійсно, у Кремлі спочатку хотіли після виселення кримських татар та інших народів заселити Крим росіянами. Вже була зроблена перша спроба залюднити найпривабливіші, найбільш впорядковані райони Південного узбережжя переважно етнічним російським населенням. Але й воно через значну природну відмінність та іншу ідеологію господарювання на цих землях у більшості випадків не прижилося й розбіглося домівками, мов таргани. На новому місці стійко затримувалися переселенці з Північного Кавказу (Краснодарського краю і Ставропілля). Серед них були переважно етнічні українці. Тоді ж і з’явилася думка у кремлівських мудрагелів переселити до Криму для його відродження жителів материкової України.

Коли я працював у кримських архівах, вивчаючи переселення українців до Криму впродовж 1954–1985 років, натрапляв там лише на поодинокі матеріали про факти переселення української людності, коли ще півострів входив до складу Російської Федерації. Мав намір перекопати ще й київські архіви, але такої нагоди не трапилося. Вже перебуваючи в «екзилі», до моїх рук потрапила українська грубезна поліграфічна праця, збірник документів і матеріалів «Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій» (Київ, ТОВ Видавництво «Кліо», 2016 р.). Її підготував колектив київських науковців під керівництвом О. Г. Бажана.

Саме ця праця заощадила мій час. У наведених документальних матеріалах я знайшов відповідь на своє запитання. Значною мірою вони підтверджували мої попередні припущення.

Отже, після руйнівної для української землі Другої світової війни (нашою землею вона двічі прокочувалась), після багатомільйонних втрат української людності від Голодомору й у ще свіжій війні кремлівська влада, топчучи навіть радянську Конституцію, з мовчазної згоди малоросійських холуїв розпочала масову депортацію української людності до іншої республіки. Це є ще одним доказом того, що як Союзна, так і республіканські Конституції для тоталітарного радянського режиму були лише показухою й фіговим листком для закордоння.

Вже через рік після звільнення півострова від німецько-фашистської окупації й через три місяці після депортації кримських татар Рада Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У на виконання доручень Кремля ухвалили постанову «Про переселення колгоспників до Куйбишевського району Кримської АРСР». Щоб упередити звинувачення в пересмикуванні фактів і необ’єктивності фактичного матеріалу, процитуємо преамбульну частину Постанови: «На виконання постанови Державного Комітету Оборони від 12 серпня 1944 року за № 6372 с „Про переселення колгоспників до районів Криму“ зобов’язати виконкоми обласних Рад і обкоми КП(б)У Вінницької, Житомирської, Київської, Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької), Сумської, Чернігівської й Полтавської областей переселити до 1 жовтня 1944 року до Куйбишевського (нині Бахчисарайського) району три тисячі господарств (дев’ять тисяч людей)». Далі наводиться пообласний перелік господарств і кількість переселенців. Найбільше під переселення потрапили господарства Вінницької, Кам’янець-Подільської, Житомирської областей (600, 500 господарств). Підлягало плановому переселенню в них від 1500 до 1800 людей. Разом із колгоспниками під переселення потрапляли 41 голова колгоспу, 32 голови сільської ради, 40 учителів, 3 лікарі, 20 комбайнерів, 60 трактористів, 4 механіки, 8 агрономів і 4 зоотехніки.

Ще одним пунктом злочинної постанови вимагалося «провести відбір добросовісних і працьовитих колгоспників, передусім знайомих із садівництвом, виноградарством і тютюнництвом, здатних у найкоротший строк освоїти родючі землі Криму», причому в кожній наміченій для переселення сім’ї має бути не менш ніж двоє працездатних. Свідомо не торкаємось матеріально-юридичних прав і зобов’язань переселенців. Про них має бути окрема розмова. Зазначимо, що постановою передбачалась і така вагома річ: «Земля колишніх (татарських, болгарських та інших виселених колгоспників, які мали посіви й насадження) передається новоорганізованим колгоспам, які заселяються колгоспниками-переселенцями й закріплюються на зазначеній землі за колгоспниками на довічне користування».

Вельми цікавим є й аморальне рішення кремлівських мародерів мати ще й значний зиск із продажу майна депортованих (спецпереселенців). Вони зобов’язували місцеві органи продавати переселенцям із України не лише сільськогосподарський інвентар, але й предмети домашнього вжитку, які належали раніше спецпереселенцям. Після ознайомлення з цим злочинно-аморальним документом стає зрозумілою живучість негативного ставлення певної частини кримського соціуму до повернення кримських татар та інших депортованих народів до Криму. Цей синдром комуно-шовіністична влада у Криму нав’язувала десятиліттями. Певною мірою відповідь на ці моральні вади дають деякі пункти зазначеної постанови:

‒ сім’ї колгоспників, які переселяються до Криму, наділяються будинками, в яких є надвірні будови й присадибні ділянки;

‒ житлові будинки й надвірні будівлі, передані колгоспникам-переселенцям, не можуть бути продані ними чи здані в оренду. Зазначені будівлі переходять у їхню особисту власність після п’яти років безперервної роботи в колгоспі.

Інші, не менш цікаві аспекти переселення української людності до Криму до 1954 року, сподіваюся, ще будуть висвітлені в інших публікаціях.

Автор: дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (носилок), член Національної спілки письменників України (НСПУ), заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин Петро Вольвач

Джерело: Крим. Реалії