Збройному вирушенню Війська Запорозького проти Речі Посполитої (1648 р.) передувало тривале підготування як військових, так і економічних ресурсів не тільки Запоріжжя, а і його союзників — Кримського ханства та Османської імперії.
Восени 1647 року до столиць Кримського ханства й Османської імперії вирушили посольства Війська Запорозького з метою вивчити можливості укладення військово-політичного союзу. У Стамбулі та Бахчисараї побачили в цьому реальний шанс для послаблення РечіПосполитої, їхнього давнього та непримиренного противника.
У березні 1648 року між Кримом і Запоріжжям укладено союз, що дозволив розпочати воєнні дії, і через це вже до літа звільнено південно-східні райони України. На хвилі успіхів українського козацтва з Османською імперією досягнуто угоди про «прийняття його (війська Хмельницького. — Авт.) під свою оборону та надання допомоги проти поляків».
Під час осінньої кампанії 1648 року визволено значну частину України, й це дозволило Богданові Хмельницькому зосередитися на розв’язанні нагальних економічних питань. В умовах війни з Річчю Посполитою особливого значення набувала зовнішня торгівля.
Починаючи з XVI ст. Чорне море перетворилося на «внутрішнє озеро» Османської імперії. Іноземним кораблям заказано було заходити до чорноморських портів, ця заборона стосувалася й торгових суден запорізьких козаків. Після укладення союзницьких угод між Кримським ханством та Османською імперією, з одного боку, і Військом Запорозьким (фактично з Україною), з другого, Богдан Хмельницький планував укласти масштабну економічну угоду. Вдалося це не одразу, аж 1649 року. Угода мала офіційну назву «Договір, укладений Турецьким султаном з Військом Запорозьким і народом Руським щодо торгівлі на Чорному морі». У перших двох пунктах угоди зазначено:
I.
«Дозволяє Султан Турецький Війську козаків і народові їх мати вільне плавання в Чорному морі до всіх своїх портів, міст та островів, так само в Білому морі до всіх своїх володінь та островів з їхніми портами, й до портів інших Володарів і володінь християнських, і так само всіма річками й до всіх міст, що з ними, за бажанням своїм у торги та купецькі справи входити мають, продавати, купувати й міняти з волі своєї, стояти в портах і виїжджати, коли захочуть, без жодних перешкод, опору та утруднення.
II.
Для сприяння новій торгівлі Війська Запорозького й народу його Султан Турецький звільняє купців їхніх від будь-якого мита, податків і зборів, а так само й товари їхні, що тільки вони до його Держави завозити чи з Держави вивозити захочуть, на термін до ста років (а як не на сто, то хоча б на п’ятдесят або принаймні на тридцять) — за цим службові начальники повсюдно мають наглядати, а по ста роках, з Божого дозволу, незначний податок платити мають, як і самі Турки».
Як бачимо, угода надавала українському купецтву, кажучи сучасною мовою, «режим найбільшого сприяння», звільняючи їх від зборів і податків, навіть тих, що сплачували самі турки. Водночас мова йшла не тільки про торгівлю на території Османської імперії: українські кораблі могли безперешкодно відвідувати й порти інших держав, зокрема християнських. Надзвичайно цікавий пункт IV договору, що в ньому сказано про створення у Стамбулі економічного представництва з досить широкими повноваженнями:
IV.
«Намісник Війська Запорозького й народу його у Стамбулі матиме своє перебування з належною повагою і без жодної небезпеки та повинен клопотати про справедливість для скривджених козацьких купців. Так само й Військо Запорозьке має намісника Султанського у своєму портовому місті, що повинен видавати паспорти козакам для вільного їхнього проїзду галерами або кораблями, куди забажають, і за паспорт брати не більше як один червонець. У його присутності начальник галери або корабля має заприсягнути, що не чинитиме жодної зради проти Держави Султанової; а цей намісник Султана повинен це право, написане турецькою мовою, кожному охочому видати письмово з власноручним підписом і печаткою».
Для організації повноцінної торгівлі за дозволом султана в гирлі річок Південний Буг і Дніпро планували збудувати кілька портів для стоянки козацьких суден і зберігання товару. Упорядкована торгівля, на думку османів, мала припинити будь-які набіги неконтрольованих збройних загонів, що чинили серйозні проблеми туркам і кримським татарам. До всього запорізькі козаки, за угодою, мали брати участь у поліційних операціях проти донських козаків, що часто порушували спокій на землях, підвладних Османській імперії.
За всіма формальними ознаками османсько-українська угода була повноцінною міждержавною угодою, і за нею мали бути наступні кроки в напрямку зближення з османським урядом.
Воєнні кампанії в Україні тривали одна за другою. Поляки за будь-яку ціну намагалися знищити молоду українську державу. Саме це змушувало Богдана Хмельницького шукати союзників поміж навколишніх держав. Гетьман надсилав листи з пропозиціями не тільки османському султанові та кримському ханові. Він намагався заручитися підтримкою Швеції, Австрії, Трансильванії та Москви, але далеко не всі хотіли вступати в конфлікт з ще досить сильною Річчю Посполитою.
1650 року відбулося кілька раундів переговорів між султанським двором і представниками гетьмана Хмельницького. Завершальна стадія переговорів була восени 1650 року. Хмельницький надіслав до Стамбула свою довірену особу — полковника Антона Ждановича.
«Протягом 7–20 вересня, — пише історик Тарас Чухліб, — посли Хмельницького внаслідок переговорів із великим візиром обговорили основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманату султанській владі. Символом згоди Мехмеда IV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від’їздом до України „булави дорогоцінної“ для передання її Хмельницькому. Разом з ним до Чигирина приїхав турецький посол Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Він був на прийнятті в гетьмана на початку грудня 1650 р. Як дослідив Михайло Грушевський, українсько-турецькі переговори завершилися в березні 1651 р. „формальним признанням України васальною державою Отоманської імперії“. Такий висновок видатний учений зробив на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де зазначено про згоду турецького монарха протегувати Україні. Прийняття гетьманом Війська Запорозького васальної залежности від Порти 1651 р. підтвердив і видатний польський османіст Зигмунд Абрахамович».
Визнання «формальної залежности» від Османської імперії дозволяло Україні як де-факто, так і де-юре здійснити остаточний розрив із Річчю Посполитою. Підтримка могутньої Османської імперії дала змогу продовжити боротьбу за повне визволення українських земель з-під політичного та релігійного гніту Польщі.
