Ахтем Сеітаблаєв: Бути єдиним народом

Ахтем Сеітаблаєв, актор, режисер, телеведучий розповідає про Львів і львів’ян, єдиний народ, Крим, продовження «Хайтарми» та свої нові фільми
06.05.2015
Оцініть статтю: 
(350 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

«Інколи мені здається, що це була воля Всевишнього. І ми мали це пережити  усі жахи, цю війну, щоби навчитися цінувати й поважати, розуміти і нарешті пізнавати один одного. Бо що більше ми заповнюємо цей вакуум, дізнаючись, чому люди розмовляють рідною мовою і моляться саме до Нього, то швидше зникає наш страх. Через це пізнання зникає та глобальна ситуація, в якій нам насаджували страх один до одного, роз’єднували нас»,- Ахтем Сеітаблаєв, актор, режисер, телеведучий,  в бесіді з журналісткою Марічкою Ільїною (видання Львівська пошта) говорить про Львів і львів’ян, єдиний народ, Крим, продовження «Хайтарми» та свої нові фільми.

Для мене Львів  особ­ливе місто. Львів’яни, напевно, вже звикли чути ці слова. Та все ж я не втомлююсь признаватися в коханні цьому місту. Кажу і про суб’єктивні, особисті враження від Львова, і про роботу в ньому.

Кілька років тому ми мали тут зйомки. Знімали в таких місцях, у яких, в принципі, у жодному місті України знімати не можна. На залізничному вокзалі для нас навіть потяги зупиняли, що вже казати про роботу в центрі Львова.

Та найважливіше, що робить Львів унікальним (і про це треба постійно говорити), це люди. Люди, які живуть у цьому місті  особливі. Я не знаю, звідки у львів’ян стільки місця в серці, в душі. Як вони у цей непростий, трагічний, кривавий час знаходять стільки теплоти, бажання і можливостей для тих, кому зараз непросто. Інколи для людей, які приїхали зі сходу, з Криму слово є потрібніше, ніж діло. Бо саме правильне слово може навіть життя врятувати. І ви ці слова знаходите!

В одній із програм «Хоробрі серця» була жінка-волонтер зі Львова. Я тоді ще дивувався, де попри власні проблеми і клопоти вона черпає силу, аби щотижня їздити на схід. А потім я дізнався, що в неї є доросла донька. Ця жінка вдочерила її, виховала як рідну, дала їй шлях у життя Дівчина вийшла заміж, виїхала до Росії, зараз живе у Москві і вірить у те, що там говорять. Так ось, із початку тих страшних подій, які й досі тривають в Україні, ця війна буквально пройшла через цю сім’ю. Зараз їхні стосунки такі: донька не лише сама не розмовляє з мамою, але й забороняє робити це її онукам. Я запитав у цієї жінки, яка щотижня бачить війну на власні очі, як поводитися з людьми, котрі не вірять у неї або й самі воюють «за краще майбутнє». І вона мені відповіла: «У мене є тільки одне вирішення  треба викупати їх у нашій любові». Признаюсь, тоді я зовсім не був готовий до такої відповіді, як інколи й зараз.

Коли зустрічаюсь щотижня із хлопцями, які там воюють, чи виступаю разом із Адою Роговцевою у звільнених містах в зоні АТО, відчуваю, що ще не можу багато що пробачити Але слова і поведінка цієї жінки для мене є прикладом. Саме вона одна із тих, що роблять Львів таким, яким я його бачу.

Ви творите надзвичайно багато добра, дуже багато допомагаєте! Не знаю, чи усвідомлюєте, чим стала для людей із Криму акція, під час якої львів’яни записали звернення до нас кримськотатарською мовою! Ще тиждень після неї навіть спокійно говорити про це не міг. Досі відчуваю гордість і усвідомлення того, що відкрив для себе  ось які вони, українці!

Бо нині бути українцем  значить не належати до якоїсь нації, а перебувати в одній системі координат, зробити цивілізаційний вибір між минулим та майбутнім.

Бути єдиним народом

Систему насаджували й розвивали впродовж усіх 23 років  з дня здобуття незалежності. Будь-яка влада, яка з’являлась у Києві впродовж цих років, сповідувала один із принципів Римського права  розділяй і володарюй!

Саме тому ми не цікавилися одні одними  ані нашим життям, ані культурою, ані традиціями. Не цікавились тому, що нас і не намагались зацікавити. Можу сказати про Крим конкретніше: у нас не створили такої ситуації, аби було модно говорити українською. Це не було потрібно! Окрім старанної, подекуди просто титанічної праці української редакції ТРК Крим, яка робила програми просто з нічого.

Знаю про це, бо моя мама пропрацювала на телебаченні 20 років і я особисто був знайомий з усіма працівниками. Але цього було недостатньо, аби розвіяти міф, що ми різні й через те маємо боятися один одного. Або спростувати ще одну вигадку, що кримські татари  це п’ята колона, яка хоче «відпиляти» Крим, іти кудись від України і будувати якусь свою терористичну державу.

Але це стосувалося не лише Криму, але й Донбасу, навіть Західної України. Інколи мені здається, що це була воля Всевишнього. І ми мали це пережити  усі жахи, цю війну, щоби навчитися цінувати й поважати, розуміти і нарешті пізнавати один одного. Бо що більше ми заповнюємо цей вакуум, дізнаючись, чому люди розмовляють рідною мовою і моляться саме до Нього, то швидше зникає наш страх. Через це пізнання зникає та глобальна ситуація, в якій нам насаджували страх один до одного, роз’єднували нас.

За це люблю Львів  він давно став мультикультурним. Ваше місто попереду всієї країни у тому, що я називаю людинознавством. Саме тому мені так добре тут і знову й знову хочеться повертатися сюди.

Без Криму

26 і 27 лютого 2014 року я був у Криму. Жив у квартирі, вікна якої виходили на будівлю Ради міністрів АРК. Не скажу, що бачив, як до неї вриваються «зелені чоловічки», але був свідком усіх тих подій, які відбувалися впродовж цих двох днів.

Не знаю чому, але відразу ж з’явилося відчуття: це анексія. У всіх телефонних розмовах, навіть у есемесках, вказував, що ситуація має всі ознаки анексії, хоча до останнього сам у це не вірив. Бо, як і більшість людей, не міг зрозуміти, що таке можливе в ХХІ столітті! Як можна, поки твій сусід хворіє, прийти і вкрасти щось у нього?!

У той час відчував багато болю, гіркоти Деякі знайомі казали мені, що нас, виявляється, терпіли впродовж 23 років. І це люди, з якими я вчився, жив поруч Дуже прикро було через те, що кримські татари намагалися донести всі ці проблеми до влади у Києві протягом усіх років незалежності України, але нас не почули, і врешті-решт це вилилось у самі бачите що.

Напевно, ви пам’ятаєте ситуацію, коли Генеральний консул Росії в Криму Володимир Андреєв заборонив дев’ятьом льотчикам, Героям Радянського союзу приходити на прем’єру «Хайтарми» (17 травня 2013 року, напередодні Дня жалоби за жертвами депортації кримськотатарського народу  ред.), тому що вона не відображає всієї правди про колабораціонізм кримських татар і що делегація від Росії не може бути присутньою на «фільмі, який спотворює правду про Велику Вітчизняну війну».

Серед цих людей були й учні Амет-Хана Султана (героя кримськотатарського народу, який є головним персонажем у фільмі  ред.). Можливо, саме тому Андреєв згодом і пішов з посади  не через те, що МЗС Росії не розділяло його позицію, а тому, що просто поспішив її озвучити.

Вже тоді було так багато ознак, що спецслужби ведуть свою роботу. З’явилося чимало проросійських організацій, члени яких відкрито проводили акції, ходили під неукраїнськими прапорами на території іншої держави і вимагали не ущемляти того, чого ніколи не ущемляли. Знаєте, на той час в Криму було близько 700 навчальних закладів. Із них лише в 10-ти викладали кримськотатарською мовою (та й то переважно у початкових класах) і в 15-ти  українською. Вся решта  школи з російською мовою викладання. Тож про які утиски могло йтися?

Мені досі гірко Вже понад рік не був у Криму. Не знаю, чи моє ім’я є в списку нев’їзних. Та усвідомлюю, що мій приїзд є бажаним для деяких спецслужб, тож не хочу давати можливості насолоджуватися цим покидькам так, як вони насолоджуються затриманням Олега Сенцова. Так боляче, що не можу бути на рідній землі, зустрічатись із друзями, родичами, які й досі живуть там. Зі свого боку роблю усе, аби наблизити той момент, коли Крим знову стане невід’ємною частиною України. Кажу про роботу над програмою «Хоробрі серця», виставами, фільмами.
Плани і мрії

Мене часто запитують про продовження «Хайтарми». Коли ми закінчували її монтувати, я навмисно залишив фінал відкритим. Ви ж розумієте, що історія кримськотатарського народу не закінчилась депортацією  це була лиш одна з її сторінок, важких і жорстоких.

Тож фінальними кадрами фільму, в яких народжується дитина, я хотів сказати: попри депортацію, війну і спроби знищити наш народ ми все одно житимемо. Житимемо доти, доки буде кримський татарин і татарка, які зможуть станцювати хайтарму  танець-символ вічного руху життя.

Вважаю, що ми повинні зняти не лише продовження «Хайтарми», але й цілу низку фільмів: про депортацію, про національний рух, про повернення кримських татар на батьківщину, про те, що зараз у Криму відбувається. Насправді маємо цілий клондайк ідей.

Інша річ, що не все зараз просто Кажу навіть не про брак коштів на зйомки, а про ситуацію в цілому. Та, можливо, саме тому все так і стається, аби ми це пережили, зміцніли, зробили висновки, зуміли жити разом і побудувати гармонійне суспільство з людей різних національностей, віросповідань, котрі хочуть жити на цій землі і вважають себе громадянами України.

Знаєте, в цій ситуації кіно є потужним засобом впливу, якщо хочете  пропаганди. Добре зроблений двогодинний фільм інколи може замінити довгі розмови, мітинги, навіть акції непокори.

На «Хайтарму» я шукав фінансування впродовж десяти років! Був і в Держкіно, і в Раді міністрів  всюди! І лише за десять років зустрівся з московським бізнесменом, кримським татарином Ленуром Іслямовим, який узяв на себе всі витрати  1 мільйон 150 тисяч доларів. Тоді ми йому одразу ж сказали, що в Росії «Хайтарма» не піде. Так і сталося  фільм там зараз заборонений. Але з бізнесової точки зору це кіно себе цілком окупило  ішло в прокаті у 25 країнах. До нас досі надходять заявки. Попит на «Хайтарму» не зникає: 27 квітня її показуватимуть у Стокгольмі, 15 травня  в Гаазі, 16 травня  у Амстердамі, 18 травня  у Страсбурзі, біля Ради Європи

До чого я це? Зараз проблема не так у фінансах, як у тому, що ми не маємо основ­ної складової для зйомок таких фільмів  Криму. Бо саме Крим є однією з найважливіших «дійових осіб» нашого кіно. Маємо пропозиції знімати в Грузії. Але щоб усе склалося так, як хочеться, без нього  ніяк. Ми дописуємо сценарії А як завершимо  у них нема іншого виходу: Крим буде наш, я в це вірю!

Тепер працюю над фільмом про «кіборгів»  захисників Донецького аеропорту, які вистояли тоді, коли ворог знищив усе довкола! Маємо чимало консультантів для цієї роботи  і самих «кіборгів», і «айдарівців», і представників «Правого сектору». Їхні спогади, поради дуже багато для нас значать. Дасть Бог, це буде кіно про нову країну, про її архітекторів.

Нині триває тотальне «перезавантаження» нашої країни. Може, скажу неправильно, але саме так відчуваю: не можу не радіти з того, що люди, які захищають Україну зі зброєю в руках, бачать і чітко розуміють, для чого вони там, яку державу хочуть збудувати. Мені часто випадає спілкуватися з воїнами, серед яких дуже багато свідомої, думаючої молоді з вищою освітою. Вражений тим, як чітко вони думають, відчувають, що треба робити далі, незалежно від того, чи будуватимуть вони нову армію, а чи стануть депутатами. Вже зараз завдяки їм добровольчі батальйони добре співпрацюють із армією.

Щоправда, не завжди це «перезавантаження» відбувається гладко. Часами праві «диванні» генерали у своїх коментарях, але важливо, що воно іде повним ходом. Серед полковників уже є такі, що чітко розуміють, а головне із власного досвіду знають, як будувати нове військо, яке складатиметься і з добровольців, і з регулярної армії, навіщо воно потрібне.

Маю мрії і плани попрацювати з кіно у Львові. Задумав зняти документальний фільм про Соломію Крушельницьку. Це фантастична історія фантастичної жінки, яка розгорталась у європейській Україні кінця ХІХ  початку ХХ століття. Це дуже цікаво, адже ми зараз дуже часто говоримо про те, що йдемо у Європу, а наша країна багато століть до того вже була Європою!

Ще хочу зняти саме у Львові якийсь містичний детектив. Тут так багато цікавих місць зі своєю історією, які так і просяться на екран. Тож якщо маєте якісь цікаві історії (свої чи знайомих), давайте чутись  радо відгукнусь!

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.