Релігійний інтернет-ресурс«Духовна велич Львова» оприлюднив інтерв’ю з із журналістом інформаційно-аналітичного центру «Альраід» Тетяною Євлоєвою. Автор матеріалу — Юліана Лавриш, в передмові пише: «У світі ми багато говоримо про Іслам. Нещодавно у Хорватії провели експеримент, коли чоловік-мусульманин з наплічником підходив до перехожих і кидав рюкзак на землю, то всі зривалися з місця і тікали. Для пересічного європейця мусульманин асоціюється з терористом, особливо після подій у Парижі чи Ніцці. Впродовж Революції Гідності ми почали пізнавати мусульманську спільноту в Україні, але чи до кінця відкрили її для себе?»
Пані Тетяно, знаю, що Ви прийняли Іслам буквально нещодавно. Що спричинило Вас до зміни релігії?
— Не так вже й нещодавно — близько десяти років тому; третина життя в цілому та приблизно половина свідомого життя. «До зміни релігії» — не зовсім влучне визначення. Просто в якийсь момент, досить у ранньому віці, я перестала знаходити у християнстві зрозумілі й беззаперечні для мене пояснення та відповіді на досить важливі запитання. Людина не може бути християнином (або послідовником іншої релігії), якщо вірить стовідсотково у, перепрошую за тавтологію, символ віри, загальновизнаний цією релігією як її основа. На момент прийняття ісламу я вже багато років не могла сказати про себе, що готова виголосити й підтвердити усе, що проголошує так званий Нікео-Константинопольський символ віри, розширений та затверджений Другим Вселенським Собором у 381 році.
Отже, християнкою я на той час фактично не була. Мій прихід у Іслам став результатом свідомого й спрямованого духовного пошуку, коли я вже відійшла від підліткового максималізму «ця релігія не дає зрозумілих і логічно не суперечливих пояснень; значить, будь-яка релігія — не для мене», і прийшла до іншої позиції: «можливо, я не знайшла цього у християнстві — але ж релігій багато; можливо, зрозумілі пояснення й символ віри, що не викликає внутрішнього протесту, є у якійсь іншій релігії, а я просто про неї не знаю». Так у старших класах школи розпочався мій духовний пошук, банально методом перебору: я брала одну з релігій і вивчала її основні положення, читала першоджерела (звісно, у перекладі) — але відчуття «ось воно!» все не було. Власне, це відчуття прийшло, коли вже у студентські роки нарешті почала читати про Іслам, і знайшла духовний спокій саме в суннітському Ісламі.
Чи важко бути жінкою-мусульманкою у сучасному українському суспільстві?
— Гадаю, не легше й не важче, аніж жінкою з будь-якої соціальної чи релігійної групи. Зі своєю специфікою, звісно — наприклад, не усі роботодавці готові бачити жінку у хустці серед своїх підлеглих, абощо. І, звісно, було б непогано мати можливість і на внутрішній паспорт фотографуватися у хустці, що не приховує обличчя та його форми (а то на закордонний вже можна, а на внутрішній — поки що ні). Але цим також переймаються не самі мусульманки — у побожних християнок проблема та сама. Деякі люди, що застали розпад Радянського Союзу вже дорослими (їм зараз переважно років 40–50), і все їх уявлення про Іслам та мусульман можна описати двома кіноцитатами («Гюльчатай, открой личико!» та «Или я ее веду в ЗАГС, или она меня к прокурору») та одним-двома особистими враженнями «дружби народів» («а от я колись працював з узбеком/азербайджанцем/дагестанцем, і от він робив ось так — мабуть, цьому їх віра їхня вчить»), досі дивляться на мусульман крізь оцю дуже маленьку, дуже щербату та сильно викривлюючу зображення лінзу, і вважають її то за телескоп, коли треба «вставити свої п’ять копійок» про якісь глобальні процеси, то за мікроскоп — коли «п’ять копійок» видають за детальний та «експертний» розбір якоїсь приватної ситуації. От з ними час від часу доводиться «мірятися силою волі». Можливо, це якийсь пережиток радянського минулого з його постійними репресіями, коли «виділятися з натовпу» було просто небезпечним, і тому цей травматичний досвід глибоко закарбувався у мозок — «не виділяйся сам та дистанціюйся від того, хто виділяється, інакше матимеш проблеми». І ось тоді маєш «а хто тебе змушує так закрито вдягатися?», «А це чоловік примусив іслам прийняти?», тощо — ось це усе в усій, так би мовити, «красі». Коли відповідала такій людині, що не заміжня й ніколи не була (що на той час було правдою — з чоловіком ми познайомилися пізніше); що вони навіть не уявляють, який «опір системи» довелося подолати, щоби відстояти своє право вдягатись саме так, а тому «замотаних жінок» в нашому суспільстві, особливо народжених в немусульманських родинах, не жаліти треба, але аплодувати їхній силі волі, тощо. Люди губилися і не знали, як з таким «зламаним шаблоном» далі вести бесіду. З моїми ровесниками непорозуміння менше. Так, я цілком усвідомлюю, що для більшості людей я все ще «екзотика», але зацікавленість ця завжди тактовна, дружня і без войовничого «зараз я тебе буду рятувати від гноблення, що існує лише в моїй голові».
Нинішні діти взагалі чудові, і я ніяк не дочекаюсь, поки це покоління років за вісім-десять почне голосувати: вони більше дивляться у суть і менше відволікаються на деталі. Коли це покоління подорослішає (зумівши не втратити цих якостей у процесі) — ми матимемо якісно інакше суспільство. Ми нарешті матимемо дійсно громадянське, свідоме суспільство, котре приймає рішення з огляду на принципи загального блага та добросусідства. І я вірю, що ми до цього, Бог дасть, доживемо — потенціал я зараз бачу величезний. Це прекрасно, на мою думку, — адже сам Всевишній в Корані, звертаючись до людей, каже, що створив нас різними громадами, народами, расами, щоби ми пізнавали одне одного. І коли ми власне на цьому концентруємося — можемо духовно і культурно взаємно збагачувати одне одного, брати найкраще з різних громад та розбудовувати справедливе, щасливе, добре та чуйне суспільство, де кожен дбає не лише про себе — але й про оточуючих, та показує велич та красу своїх світоглядних вподобань через власні вчинки. Цього вчать усі світові релігії, до речі.
Наразі Ви працюєте над реалізацією багатьох соціальних проектів? Що вдалося втілити у життя?
— Особисто я працюю над кількома проектами: це пропагування донорства та допомога українським військовим, а також вимушеним переселенцям. Проект «Стань Донором» був моєю ініціативою, і він працює з 2012 року за спонсорської та інформаційної підтримки ВАГО «Альраід», Студії «Ехо Медіа» та порталу «Іслам в Україні». Саме завдяки цим організаціям було втілено в життя такі проекти, як три видання брошури-методички з рекомендаціями для донорів (останнє, третє — вже україномовне, виконане у стилі інфографіки для полегшення сприйняття інформації читачами без медичної освіти); як підготовка серій мотиваторів перед кожною акцією збору донорської крові; як фільмування соціальної реклами донорства (в одному з цих роликів абсолютно безкоштовно і на громадських засадах знялися офіцер тоді щойно запущеної Патрульної Поліції, боєць християнського батальйону «Свята Марія» (зараз, наскільки мені відомо, цей підрозділ входить до Полку поліції особливого призначення «Київ»), лікар Київського міського центру крові та голова Громадської організації «Запорука», що опікується онкохворими дітьми). Усі наші відео можна подивитися на нашому каналі на YouTube. І, звісно, суто організаційні моменти допомагають вирішити чимало небайдужих людей — при чому, як мусульмани, так і немусульмани, за що я їм щиро вдячна, бо без них підтримувати та розвивати проект було б неможливо. Взагалі цікаво вийшло: перші кілька акцій були свого роду «міжсобойчиками», де збиралися самі мусульмани. А вже з третьої почали потроху долучатися немусульмани, і зараз у нас співвідношення «мусульмани-немусульмани» приблизно 50/50. Це дуже чудово та ще раз показує, що українці різних світоглядних переконань охоче єднаються у здійсненні проектів задля загальної користі, та відкриті до діалогу та взаємоповаги. Ми не прагнемо створення якоїсь окремої бази донорів, але ставимо собі за мету донести до якомога ширшого кола українців, що проблема нестачі донорів крові в Україні є (попри те, що держава не сказала про неї ані півслова за усі роки незалежності — проблема є, й дуже гостра); що здавати кров — це безпечно, не страшно і немає ризику чимось заразитися; що переливання крові бодай раз у житті потрібне кожній третій людині; і що можна врятувати чиєсь життя, витративши усього 15–30 хвилин власного часу. З релігійних переконань ми практикуємо та пропагуємо безкоштовне донорство: адже Всевишній дав нам наші тіла безкоштовно у розпорядження, і ми не можемо їх продавати. Ну, а релігійна вимога, що акт донорства (неважливо — крові чи інших органів) має бути, перш за все, безпечним для самого донора, цілком корелює з медичними приписами.
Ще один проект, до якого я активно залучена, — це допомога військовим та вимушеним переселенцям. Він виник із співпраці Жіночої громадської організації «Мар’ям» (так у мусульманській традиції називають Марію, матір Христа, якого ми шануємо як передостаннього Пророка Божого), та однойменного Волонтерського руху «Мар’ям» при ДУМУ «Умма» (до якого я, власне, й входжу). Власне, започаткували цю ініціативу харківські мусульманки, які потім також увійшли до Волонтерського Руху «Мар’ям». Оскільки Харків досі є одним з основних «перевалочних пунктів» між зоною АТО та підконтрольними Україні територіями, як для військових та добровольців, так і для вимушених переселенців, віряни з місцевого Ісламського культурного центру «Аль-Манар» почали брати участь у двох харківських ініціативах, «Південний пост» (там надають обіди, прихисток на час очікування, зарядку для електронних пристроїв, увагу волонтерів та допомогу з придбанням квитків бійцям, що прямують у зону АТО або з неї) та «Станція Харків» (на ній надають допомогу вимушеним переселенцям). Дівчата навіть вмовили долучитися своїх сестер-мусульманок з арабських країн, що навчаються у «вишах» Харкова — попри те, що сором’язливі східні жінки не одразу наважилися поїхати особисто, бо не знали, як таке «іноземне втручання» буде сприйнятим. До речі, ще один чудовий приклад єднання для добрих справ: одного разу так склались обставини, що через «Станцію Харків» везли дітей з зони АТО, що відпочивали на Західній Україні, і діти майже увесь день були змушені чекати на пересадку. Тоді гарячим обідом усю групу нагодували протестанти, а вечерею — мусульмани. Знову ж таки, ця риса українського суспільства — взаємоповага та турбота одне про одного — чудова, і дай нам Боже це зберегти.
Трохи згодом підключилися ми у Києві. Охопивши приблизно ті ж напрямки, лише зі своєю специфікою. Тут знаходиться один з військових медичних закладів України, куди масово везуть поранених із зони АТО — Київський центральний клінічний військовий госпіталь; багато з бійців не з Києва і навіть не з області, і їх родичі не можуть їх часто навідувати. Тому ми, натхненні проханням волонтерів із госпіталю почастувати бійців домашньою їжею, почали час від часу готувати або замовляти 70–100 порцій домашньої їжі та частувати бійців. Вони ж бо отримали ці поранення та ризикували власним життям за нас, український народ — тому ми хотіли наочно показати цим мужнім людям, що народу (в нашій особі зокрема) теж не байдуже, що ми також про них у міру можливості турбуємося. За один візит розносимо близько 70–100 порцій. Вже частували домашніми варениками, борщем, кримськотатарськими мантами, узбекським пловом, котлетами з рисом, паровими котлетками з гарніром (картопля, гречка) та салатиками, голубцями — всього й не згадаєш. Звісно, хотілося б навідуватись до шпиталю частіше, але не дає банальний брак коштів. Адже сто порцій для дорослих голодних чоловіків, із м’ясом, з індивідуальним пакуванням — не дуже дешево виходить. Звісно, наш перший візит людей доволі сильно здивував — одним реченням це можна описати «яка до нас екзотика на відвідини прийшла». Але раз за разом ми поверталися, і навіть інколи встигали застати ще тих бійців.
Якось журналістка християнського радіо «Воскресіння» записала інтерв’ю з волонтерами госпіталю, з якими ми співпрацюємо. І скинула мені як дружній жест — мовляв, послухайте, що про вас кажуть. Це мене дуже розчулило — стільки добрих, теплих слів. Коли руки опускаються і починаєш сумніватися, що твої дії мають бодай якийсь ефект — я завжди слухаю цей запис, і той відгук дає натхнення продовжувати попри все. Ще ми час від часу збираємо і передаємо на передову речі та гостинці для наших військових. Ну і, по можливості, долучаємося до допомоги вимушеним переселенцям — речами (до цього долучалися навіть школярі!), волонтерством.
Знаю про те, що чимало мусульман займаються волонтерством. Як відбувається ця допомога мусульманської спільноти?
— Насправді, більш-менш організоване мусульманське волонтерство в Україні є практично ровесником Незалежності України. Щойно релігійні громади вийшли з підпілля — вони одразу почали самоорганізовуватися, а також долучатися до суспільного служіння. Я думаю, це можна сказати практично про будь-яку релігійну громаду в нашій державі. Якщо говорити про мусульман, то та ж нині Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Альраід» (спочатку вона була регіональною, пізніше міжобласною, і лише згодом стала всеукраїнською) спершу була формую самоорганізації іноземних студентів-мусульман, які разом хотіли практикувати Іслам, а місцевих релігійних спільнот ще в кінці радянської епохи не знайшли — релігійне життя було здебільшого підпільним. Потім поступово навколо цієї ідеї згуртувалися ще й місцеві віряни — заодно ті студенти, для кого арабська була рідною, вчили місцевих мусульман читати Коран, адже ця наука також через радянську владу була практично недоступною. Коли людей зібралося більш-менш багато — вони почали виконувати разом не лише молитви, але й соціальне служіння, яке також є важливою частиною ісламу. Допомогти прибрати населений пункт чи цвинтарі, зібрати кошти для нужденних, тощо. Іноземні студенти й досі активно беруть участь у волонтерських проектах нарівні з місцевими мусульманами; а діти долучаються до волонтерських та благодійних ініціатив нарівні з дорослими.
Потім почали масово повертатися кримські татари, і поверталися вони буквально «в нікуди», оскільки їх будинки ще в сорокових було заселено іншими людьми, переважно з території сучасної Росії. Але люди мали таку велику жагу повернутися на рідну землю з місць депортації, що продавали за безцінок хороші будинки з садами в місця заслання і приїздили буквально у голий степ. Донедавна більшість українців знали про цей народ хіба що в дискурсі «кримськотатарські самозахвати», «самочинне будівництво» — але практично ніхто зі ЗМІ, що роками висвітлювали цю тему, не потурбувався поцікавитися, а чому саме кримці опинилися в такому становищі. Тому ВАГО «Альраід» на пожертви меценатів та зусиллями волонтерів робили свердловини, щоб забезпечити людей питною водою, дарували корів незаможним родинам (в єдиною умовою — першу народжену цією коровою телицю подарувати іншій незаможній родині, щоби вони також могли виростити собі корову), допомагали будувати теплиці, щоби люди мали джерело доходів, будували та реставрували мечеті, загальноосвітні школи з кримськотатарською мовою викладання (кримська влада як навмисне виділяла репатріантам будівлі шкіл у аварійному стані), дарували швейні машинки матерям-одиначкам, щоб можна було шиттям здобувати собі дохід, безкоштовні громадські вечері-розговіння для тих, хто постить у Рамадан, та деякі добровільні додаткові пости. Загалом ми, мусульмани, є адептами ідеї, що коли є можливість дати людині самій заробляти гроші (знаряддя праці, робоче місце) та більше не принижуватись, просячи про допомогу, — то краще зробити так, аніж потрохи давати гроші на життя, при цьому підтримуючи залежність цієї людини від себе. Звісно, це стосується лише дорослих працездатних людей — дітям, інвалідам та літнім людям все ж надавали матеріальну допомогу, а не засоби до заробляння грошей. Наприклад, Асоціація вже багато років виплачує щоквартальну грошову допомогу на утримання близько двох тисяч дітей-сиріт, переважно кримськотатарського походження. І, звісно, ми дуже болісно сприйняли військову агресію проти України та втрату контролю над Кримом та частиною Донбасу, що означало для нас розрив з територіями компактного проживання найбільших мусульманських громад України.
Звичайно, це не означало, що діяльність «Альраід» (а пізніше — й створеного у 2008 році ДУМУ «Умма») обмежувалася лише Кримом та Донбасом — але все ж на цих територіях здійснювалися наймасштабніші проекти, подальша доля яких наразі непевна. Щодо інших регіонів — то благодійницьку діяльність, нарівні з просвітницькою та підтриманням міжрелігійного діалогу та згоди, увесь цей час провадили в усіх містах, де були ісламські центри Альраід та мечеті ДУМУ «Умма» (майже всі мечеті у Криму, окрім власне мечеті в Ісламському центрі Сімферополя, передавалися на баланс Духовному управлінню мусульман Криму, для сприяння духовному відродженню мусульман півострова та водночас уникнення конфлікту інтересів між двома Духовними Управліннями). Центри на не окупованих територіях продовжують працювати як раніше; окрім того, за останні кілька років було відкрито Ісламські центри у Львові, Дніпрі та Сумах, що дозволило місцевим громадам працювати ефективніше.
Традиційна благочинність — роздача продуктових наборів малозабезпеченим в Рамадан та жертовного м’яса в Курбан була розширена — тепер отримувачами такої допомоги стали не лише місцеві малозабезпечені мусульмани, але й родини вимушених переселенців та солдати в зоні АТО. Мусульмани з підконтрольної Україні території намагаються якось допомагати одновірцям, які з якихось причин не можуть виїхати з зони військових дій. Я одразу скажу, що волонтерських ініціатив дуже багато в кожному місті, і я заздалегідь перепрошую в усіх учасників цих ініціатив, якщо я когось пропущу чи опишу діяльність дуже урізано. Це й опіка дитячими будинками, інтернатами в різних містах України, обіди для найбідніших (наприклад, у Дніпрі), допомога вимушеним переселенцям, допомога нужденним одновірцям (наприклад, у Харкові), допомога ветеранам Другої світової (наприклад, у Запоріжжі), допомога будинкам інвалідів. Психіатричним лікарням (наприклад, в Одесі), та біженцям-сиротам, навідування онкохворих дітей (наприклад, у Вінниці), допомога дитячим лікарням (наприклад, у Дніпрі). До речі, говорячи по перших переселенців та унікальний український досвід взаємодопомоги вірян різних релігій, — як не згадати про кримців-мусульман, що знайшли прихисток у протестантській церкві? Світ повен людей, прекрасних душею! Ну і, звичайно, з постійних заходів останніх років — як не згадати Акцію «Зробимо Україну Чистою!», що її проводить молодіжний рух «Let’s Do It, Ukraine!». Цей захід щороку об’єднує біля чверті мільйона українців, які в один день і в один час виходять разом на прибирання в рамках еко-фесту. Ми не змогли залишитися осторонь такої чудової ініціативи, тому щороку в усіх населених пунктах, де є наші громади, мусульмани організовано долучаються до прибирання та впорядкування парків та зелених зон. Крім того, ми не втрачаємо нагоди долучитися до інших екологічних акцій в населених пунктах України, а наші волонтери з власної ініціативи влаштовують «суботники» ще й на територіях та поблизу мечетей, на мусульманських цвинтарях.
Які проекти є ще у задумах?
— Якщо питання про мої задуми — то мені хоча довести до пуття ті, в яких я безпосередньо беру участь. Не здатися, не зневіритися, не опустити руки. Якщо про одновірців — я знаю, що ДУМУ «Умма» та їх капеланська служба планує пожвавити роботу у військових частинах та на передовій — зараз, слава Богу, вже є офіційна реєстрація Міноборони. Жінки з Жіночої організації «Мар’ям» і співпраці з однойменним волонтерським рухом (я в цьому напрямку роботи не беру участі) хотіли взяти «під шефство», окрім дитбудинків та інтернатів для діточок, що позбавлені батьківської опіки, ще й якийсь будинок для літніх людей. Питання, як завжди, в ресурсах: це не лише кошти, але й час, вільні руки, транспорт… Але постійно думають, як це можна влаштувати. Тим паче, що одновірці з Одеси, наприклад, успішно допомагають і будинкам для літніх людей, і обласному товариству сліпих, і ще багато кому — й у них все чудово виходить. Одесити, якщо не помиляюся, хотіли би більше впорядкувати свій донорський рух, а він у них чималий. У Дніпрі жіноча організація щойно запрацювала, і тепер проводять перші акції. Вони також хотіли би зробити щось на кшталт навідування військових у шпиталі. У Чернівцях місцева громада подала документи на реєстрацію — так що скоро ми, дасть Бог, почуємо про діяльність мусульман і в цьому місті.
