Чому я ношу хіджаб?

Чому я ношу хіджаб,
Мусульманки в різних частинах світу мусять виборювати своє право носити хіджаб
09.02.2022
Оцініть статтю: 
(120 оцінки)
Власкор
Зображення користувача Власкор.

Історії українських мусульманок

Хіджаб, який щодня, виходячи з дому, надівають сотні мільйонів мусульманок, все ще є одним з елементів одягу, що не дає спокою багатьом політикам, «борцям за права жінок», ісламофобам і радикалам у різних країнах. Мусульманки в різних частинах світу мусять виборювати своє право носити хіджаб на роботі й під час навчання, фотографуватися в хустці на документи, протистояти проявам агресії та цькуванню, а інколи — масштабним пропагандистським кампаніям проти хіджабу.

Українські мусульманки зовсім недавно вибороли законне право на фотографування в хіджабі, проте їм і сьогодні подеколи доводиться боротися за право носити хустку. Ми розпитали їх про причини, що змусили одягнути хіджаб, і проблеми, з якими вони стикаються, додержуючи цього релігійного обов'язку. 

Райхана Кравченко, дизайнерка, майстриня декоративно-ужиткового мистецтва

— Я народилася не в мусульманській родині, іслам прийняла після довгого шляху духовного пошуку та роздумів. І ще якийсь час після того, як я промовила «шагаду», я ходила не покриваючись. Але помалу йшла до рішення покритися, й воно було усвідомленим — так само як я прийняла цю релігію самостійно. Це було моє особисте рішення. Після того, як я почала поглиблено вивчати релігію, як почали поступово приходити знання, так само не одразу, поступово прийшло усвідомлення необхідности покритися. Цілий рік я «дозрівала»: багато читала, намагалася зрозуміти, чому хустка важлива особисто для мене. <...> Пов’язати хустку було легше, ніж пережити реакцію близьких, друзів та колег. Але я почала виходити в хіджабі, коли вже морально була готова до цього відповідального кроку, і тому реакція оточення мене вже не дуже зачіпала, не хвилювала, бо хіджаб — це моє рішення. Важливим для мене людям я намагалася пояснити, чому роблю це… Хоча були ті, хто категорично не сприймав мене в хіджабі.

До того ж я була дуже активна: займалася косметикою, була хореографом і викладала це мистецтво — це була моя основна діяльність, — але відмовилася від виступів і концертів, перестала викладати… І люди, які звикли ходити на мої концерти, зрозуміли, що хустка на моїй голові не просто зміна іміджу, а ознака зовсім іншого життя — тому критики було чимало. <…> 

Моє рішення прийняти іслам і покритися зовсім не пов’язано зі шлюбом. Я вийшла заміж набагато пізніше, після того, як стала покритою мусульманкою. І для жінки її хіджаб — це дещо більше, ніж просто скромний одяг. Для мене найголовніше те, що в такий спосіб я підкоряюся Творцю, виконую один з Його наказів. Я роблю це, щоб розуміти, що моя покора дає мені гарантії підтримки в цьому житті і в житті майбутньому. Я не скажу, що це зручно в повсякденному житті, я не завжди комфортно в ньому (в хіджабі. — Ред.) почуваюся. Насправді це в багатьох моментах незручний одяг, хоча інколи дуже зручно, інколи дуже незручно: він обмежує певні рухи, певну діяльність. Але висока мета, заради якої я вбираюся в хіджаб, забирає всі недоліки. Коли ми прагнемо чогось високого, ми з легкістю долаємо перепони. Це — іспит, випробування, але мені дає величезне задоволення те, що я підкорююся Йому і що я заробляю нагороду за свою покору та свій хіджаб. Це є найголовнішим для мене.

Райхана вже понад десять років не зраджує хіджаб й на дещо провокативне питання, чи може вона уявити себе без хіджабу десь на прогулянці в центрі міста, відповіла:

— Однозначно ні! Бо я вже сприймаю хіджаб як частину себе. Розумієте, хіджаб це не одяг — це ідеологія, це проєкція мого погляду на життя. 

Катерина Євдокимова, дизайнер, засновниця бренду Katrin KYM

Катерина Євдокимова — засновниця бренду Katrin KYM і перша в Україні модельєр-мусульманка, перша українська дизайнерка ісламського одягу. Українських мусульманок вона одягає вже понад два десятки років. Убрання від Katrin KYM відповідають усім традиціям і водночас виглядають сучасно. Цікаво, що це вбрання припало до душі не тільки послідовницям ісламу, а й немусульманкам, які залюбки носять стильні, але скромні костюми й сукні, створені дизайнеркою в хіджабі.

— Вперше я вбралася в хіджаб досить несподівано для самої себе. Це було 12 серпня 2000 року — день, коли я прийняла іслам, і одна з сестер, Ольга Фриндак, принесла хусточку й запропонувала приміряти. Я приміряла — і досі ношу, ось уже 22 роки. До речі, зізнаюся: до останньої миті, як хустка вкрила моє волосся, я відчувала до всіляких хусток, палантинів, шалів на голові, взагалі будь-яких головних уборів — шапок, капелюшків та іншого — величезне неприйняття суто з естетичних міркувань. Мені здавалося, що це псує зачіску, приховує красиве волосся дівчат. Сама я майже ніколи не носила головних уборів, навіть узимку. Тобто я на той момент уже любила іслам, але не полюбляла хіджаб — і тут раптом таке! Це якесь диво: тільки-но я приміряла хіджаб, щось сталося, миттєво — щось усередині мене, моєї душі. Щось дуже важливе, що змінило все моє життя на краще. І ставлення до хіджабу змінилося блискавично, наче якесь осяяння: так він мені не подобався перед тим, так само, якщо не в рази сильніше, я його полюбила, пустила в серце й душу. 

Тепер я не уявляю свого життя без хіджабу. Це не просто якась частина мого образу. Якимось чином це і є я, це і є моє життя. Мій хіджаб — це краса, гідність, захист, сумління, оберіг, радник, захисник… Це те, що примушує відводити від мене нескромні погляди. Це те, що не дозволяє в когось зародитися неприпустимим думкам щодо мене. Мій хіджаб — це те, що достойно презентує мене, що викликає повагу. І це те, що не дає мені ні на мить забути про мій обов’язок як мусульманки жити так, щоб моїми діями, думками й намірами був задоволений Всевишній.

Мій хіджаб — це мій захист. Але він є й тим, на що я можу спертися, на що я можу покластися. Бо хіджаб відповідає релігійним настановам, тож у ньому мимоволі перевіряєш свої думки, наміри чи бажання: чи вони відповідні, чи природні для жінки, що вбралася в хіджаб і таким чином заявила про свою слухняність Творцеві… Тож хіджаб — це ще й порадник і наставник.

Олена Мироненко, очільниця ГО «Мар’ям»

— У хіджаб я вбралася не одразу. Він мені тяжко дався — в тому сенсі, що я йшла до нього три роки після того, як прийняла іслам. Мене ніхто не примушував, ба більше, якби був хоч якійсь тиск чи примус, то однієї з найкращих у моєму житті подій, може б, і не сталося, я би ніколи не прийшла до хіджабу… Тож коли я наділа хіджаб, це було тільки моє рішення, це був мій усвідомлений вибір. І тільки коли з’явився мій «внутрішній хіджаб», і поки я не забажала його всім серцем, поки не прийняла його повноцінно всією душею — тільки тоді я змогла покрити голову хусткою. Чому я не зробила цього раніше? Я дуже боялася, щоб мій хіджаб без внутрішнього переконання в його потрібності стане виявом лицемірства й нещирости.

Бо що це, як не лицемірство, коли надіваєш хустку про людське око, не відчуваючи, що це справді твій вибір, що справді бажаєш цього? Я не хотіла робити це заради когось, на чиєсь прохання, для людської думки — я хотіла вбратися в хустку тоді, коли зрозумію, що це моє, що я прийняла хіджаб цілком, і так і сталося. Коли я відчула, що хіджаб — це невіднятна частина мене, я його наділа.

Раніше мене утримувала від того ще й думка оточення: я зростала тут, у цьому оточенні, в цьому будинку, з цими близькими й родичами, з цими сусідами — і це міцно тримало: я думала і хвилювалася за цих людей — як вони сприймуть, як відреагують… Але коли прийшло усвідомлене бажання вбратися в хіджаб, ці всі речі стали неважливі. Слава Богу, коли я прийняла хіджаб цілком й одяглася відповідно, люди прийняли і зрозуміли мене такою, яка я є. От коли з’явився оцей стрижень, оця переконаність і впевненість у своєму виборі, тоді й люди сприймають тебе, бо в тобі немає фальші, і твій образ — це твоє природне, це зовнішнє, що відповідає внутрішньому, тобто щире.

Тепер не можу уявити себе без хіджабу. Як я вже сказала, хіджаб — це невіднятна частина мене, і що б там не було, що б у житті не сталося, хіджаб — це те, що супроводжуватиме мене до кінця моїх днів у цьому світі. 

Ніяра Мамутова, голова Ліги мусульманок України 

— Коли я почала глибше вивчати нашу релігію, іслам, і дійшла до того моменту, що мусульманка має носити хіджаб, тобто такий одяг, що покриває все тіло, крім обличчя та п’ястей, то спочатку це навіть напружувало. Адже ми жили в суспільстві, де були інші уявлення… Але поступово острах відступав, я почала розуміти, що Всевишній Аллаг дарував цей закон не дарма, що в цьому законі є користь для самої жінки, для самої мусульманки — щоб оберігати її в суспільстві від багатьох проблем.

Я усвідомила, що хіджаб підвищує становище жінки, її статус… І так поступово всі страхи зникли, а думка оточення відійшла на другий план, і на перше місце я поставила думку Господа й почала носити хіджаб. 

Хіджаб має для мене величезне значення. По-перше, зовнішньо я позиціюю себе як мусульманка, одразу даю сигнал суспільству, що я — мусульманка. І, звичайно, відчуття змінилися: я почуваюся в хіджабі набагато спокійніше, умиротвореніше. Я відчуваю себе набагато впевненіше. Тобто я знаю, що чиню правильно, і сподіваюся, що Господь мною задоволений. Ще раз скажу, з’явився такий безмежний внутрішній спокій. Я знаю, що все роблю правильно. 

Аліна Смутко, журналістка, документальна фотографка

— Як я прийшла до хіджабу? Насправді дуже легко і просто. Коли почала думати, наскільки я буду комфортно почуватися в ісламі, одна з опцій, що я розглядала — спробувати надіти хустку. Спочатку було не дуже звично, бо люди на вулиці звертають на тебе увагу. Але потім зясувала, що в хіджабі мені набагато комфортніше та спокійніше, ніж в одязі, який я тоді звикла носити. Був потрібен час, щоб оновити гардероб, зрозуміти, що зручно, що пасує, але це йшло досить легко.

Я не надаю хустці якогось сакрального значення. Так, це частина моєї ідентичности й вона формує в людей уявлення про мою релігійність. Але вона не є визначальним атрибутом моїх цінностей. Мій хіджаб — це скоріше моя позиція, моя відповідь на те, який вигляд може мати жінка в час надмірної об‘єктивації та сексуалізації. Я не хочу бути частиною цього, й моя релігія в цьому питанні на моєму боці.

З якими найбільшими проблемами довелося, доводиться стикатися через хіджаб? Здається, всі «проблеми», які мене спіткали, вже минулися. Більшість із них були пов'язані з прийняттям рідних. На критику на вулиці чи в соцмережах я не реагую. На роботі проблем через свій зовнішній вигляд ніколи не мала.

Вікторія Нестеренко, голова правозахисної організації «Разом з законом»

— Я прийняла іслам п'ять років тому й через місяць після того вирішила носити хіджаб. У Києві мусульман не дуже багато, а в деяких районах взагалі нема, тож мені було трохи ніяково. Я хвилювалася, як мої близькі та оточення сприймуть, що я прийняла іслам і наділа хустку. Зовсім закривати тіло одягом не створює жодних проблем, а от хустка привертає більше уваги людей на вулицях, тому я не знала, якої реакції очікувати. Але мої переживання були даремні, бо я чітко розуміла свою мету, для чого я наділа хустку, і тому навіть якщо помічала якісь погляди, не надавала цьому жодного значення.

Хіджаб для мене — це в першу чергу релігійна ознака, яка говорить про те, що я мусульманка. Для мене це має велике соціальне значення в контексті боротьби з ксенофобією та розширення толерантности до мусульман.

Особисто для мене хустка не створює жодних проблем ані на побутовому рівні, ані в громадському житті. Навпаки, коли я прийняла іслам, я стала активніше займатися громадською діяльністю та благодійністю, і хіджаб не став перепоною для цього. Мені здається, що наше положення в суспільстві залежить в основному від того, як ми самі себе сприймаємо, як позиціонуємо та з яким наміром робимо певні речі. В Україні чудове законодавство, яке не дискримінує жінок у хіджабах, і ми можемо вільно сповідувати іслам, хоча іноді, на жаль, деякі мусульманки потрапляють у неприємні ситуації, зумовлені стереотипним мисленням людей.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.