У липні 1995 року в серці Європи сталася жахлива трагедія: босняки-мусульмани, здебільшого чоловіки та хлопчики, полягли в різанині поблизу міста Сребрениця під час Боснійської війни. Близько 25 000 стали жертвами домагань або були зґвалтовані, а також зазнали інших форм знущань. Муніра Субашич, президент організації «Матері Сребрениці» (Боснія і Герцеговина), пригадує, що 11–13 липня понад 10 700 людей убито: чоловіки, жінки, діти, старі — не жаліли нікого. Сама вона втратила в геноциді 22 членів своєї родини: батька, чоловіка, сина, двох сестер і трьох братів, свекра, двох братів чоловіка та їхні сім’ї.
Доля її 17-річного сина лишалася невідомою багато років, доки не знайшли його рештки: дві маленькі кісточки у двох братських могилах, на відстані — 25 км одна від одної. Її старший син, що мав на той час 22 роки й служив у війську, спромігся дістатися території, контрольованої босняками. Лише за кілька місяців Муніра нарешті зустрілася з сином — і це повернуло їй змисл життя.
Минуло 23 роки, біль не вщухає. Родичі жертв ще мусять боротися за оприлюднення правди, а ще за можливість поховати кістки своїх дітей.
2004 року одностайним рішенням Апеляційної палати Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії в Гаазі масову різанину чоловіцтва анклаву визнано за геноцид; це рішення було підтримано Міжнародним судом ООН 2007 року.
8 липня 2015 року Росія на вимогу Республіки Сербської та Сербії ветувала резолюцію ООН, що засуджувала різанину в Сребрениці як геноцид. 9 липня 2015 Європарламент і Конгрес США ухвалили резолюції, що підтверджували визначення цього злочину як геноциду.
Пані Субашич відвідала Київ у травні 2018-го, взявши участь у заходах до Дня матері, та люб’язно погодилася відповісти на питання про найбільшу трагедію в її житті.
— Протягом кількох минулих років знайдено, ексгумовано та нарешті поховано належним чином кількасот тіл, ідентифікованих як жертви Сребрениці. Утім кажуть, що треба знайти ще чимало таких поховань. Чи Ви маєте бодай загальне уявлення, скільки ще подібних страшних знахідок чекати в майбутньому?
— Ми шукаємо ще близько 2000 людей. Щодня знаходять нові частини тіл. Проблема в тому, що знайти ціле тіло — це рідкісний випадок, зазвичай доводиться збирати буквально шматочки тіл убитих. І навіть сьогодні ми ховаємо ці частини тіл, після їх ідентифікації.
Коли знайшли перші братські могили, й почалася ексгумація тіл, з’ясувалося, що ці поховання були ще жахливіші, ніж ми могли уявити. Річ у тім, що люди, які вбили наших дітей, не просто поховали їх у братських могилах — вони розчленували тіла й перемішали частини перед тим, як закопати. Тим-то можна знайти ногу людини в одній могилі, руку — в іншій, а палець — ще в іншій. Там були лікарі й експерти, що порівнювали частини тіл з різних могил, та намагалися зібрати разом частини тіла, що належали одній особі.
Особисто я мусила поховати лише дві кісточки — все, що знайшли від мого молодшого сина. Вони копали й копали, але дотепер більше ніяких його решток не знайдено. Знаєте, це лише підсилює біль від того, що його вбили: 18 років чекання, поки знайдуть рештки його тіла, — і тут таке! Коли мати народжує дитину, це дитя має всі частини тіла: руки, ноги, голову — все на місці! А потім знаходять лише ці дві кісточки; знаходять у двох різних масових похованнях, на відстані 25 км одна від одної, і тільки ДНК-тестування дозволяє скласти їх докупи.
Коли серби першими знаходили ці масові поховання — вони намагалися знищувати їх, щоб приховати свої злочини. Одна американська організація взяла зразки крові в живих родичів для дослідження, щоб таким чином ідентифікувати знайдені фрагменти, якщо вони належали зниклому безвісти родичу цієї особи. Більшість матерів отримали лише шматки тіл своїх дітей для поховання; небагатьом з нас пощастило отримати ціле тіло.
Але навіть отримавши для поховання лише шматочок решток своєї дитини, бідна мати принаймні має матеріальний доказ, що її дитина взагалі існувала — це теж удача, бо інші матері не можуть знайти жодної частки, наче їх дитини ніколи не було на цім світі. Для них Меморіал у Сребрениці — єдине місце, де вони можуть оплакати свою дитину! Це так боляче, стільки болю! Сильний біль, який ніколи не вщухає.
— Я читала жахливу історію, що під час цих подій люди шукали захисту на базі «блакитних шоломів», миротворців ООН, — але їм відмовили…
— Так, і ми позивалися через це до влади Нідерландів, до голландського Міністерства оборони. Судові слухання справи тривали 13 років, і зрештою через присуд Трибуналу, вони мусили визнати, що Нідерланди на 30% винні в тому, що сталося. Повної відповідальності вони не визнали. Але, на жаль, подібні ситуації відбувалися в липні 1995 року не тільки в Сребрениці, а й в інших місцях. Прикро, але «блакитні шоломи» ООН — не лише голландці, а й миротворці з інших країн, зокрема України, не захистили мирне населення. Вони всі нас зрадили.
Люди, що мали захищати мирних жителів, зрадили нас. І голландські, і українські солдати були там з місією захистити мирне боснійське населення, але не зробили цього. Той літак з громадянами Нідерландів, збитий над українською територією (MH-17. — T. Є.) може видатися нещасним випадком, але як подивитися назад в історію, мені здається, що в цьому є гіркий урок.
Хоч що ти зробив — своїми діями чи бездіяльністю, — це верне до тебе чимось удвічі гіршим, і тоді ваші матері плачуть над своїми вбитими дітьми. Можливо, одного дня, віддавши данину скорботи над власними втратами, люди, що підвели нас, замисляться над послідовністю цих подій та усвідомлять неправильність їхніх рішень у 1995-му, над тим, як ці рішення вплинули на долі людей, скільки болю та трагедій спричинили.
— Чи так я розумію: ті, хто вижив у цій різанині, лишилися живими випадково або через те, що вбивці втомилися вбивати? Ніхто не прийшов на допомогу?
— Так. Але казати, що ми, матері, «вижили» — це перебільшення. Коли вбивають твого сина й чоловіка, ґвалтують твою доньку — ти вмираєш ізсередини, тієї ж миті. Тепер ми просто… живі мерці. Сподіваюся, більше нікому й ніколи не доведеться пережити щось подібне.
— Що, на Вашу думку, треба вашому народові, щоб відійти від цієї жахливої трагедії?
— Для подолання чогось такого значного й трагічного потрібна добра воля обох сторін. Ми не виховуємо наших дітей у ненависті, але робимо все, щоб вони знали та пам’ятали правду.
На жаль, час не зцілює. Єдиний засіб — коли люди, винні в цих злочинах, визнають їх та покаються, попросять пробачення. Як це зробили німці перед євреями після II світової війни. Можливо, стане легше, коли вони це зроблять, а поки вони заперечують свою відповідальність за те, що сталося, — неможливо лишити цю ситуацію в минулому й просто жити далі. Сьогодні ми бачимо, що військових злочинців проголошують народними героями, на їхню честь називають школи та вулиці, ці люди на свободі — але ж на їхній совісті смерть 10 700 осіб лише в одній Сребрениці!
Замість стати перед трибуналом та прийняти кару за свої злочини, ці люди отримують нагороди й шану! Отаке наше життя. Ми молимо Бога, щоб нічого подібного більше не сталося.
Будь-яка мати, хоч як її звати, хоч якої віри — мусульманка, сербка, хорватка, ромкиня, юдейка — вона передусім мати. Те, що ми — матері, єднає нас у всім світі. Ми співпрацюємо навіть з матерями, чиї діти вбили наших дітей, адже ніхто не зрозуміє матір ліпше за іншу матір. Тож ми, матері, розказуємо про те, що сталося в Сребрениці, цілому світові.
Можливо, одного дня Ви приїдете до Сребрениці й побачите місце, де стоїть Меморіал, прочитаєте викарбувані імена жертв і дати їх народження й смерті… Щоб усвідомити масштаб трагедії, більше нічого й не треба: серед них — немовлята, літні люди, навіть столітні! Убивцям було байдуже на вік, стать і походження жертв.
— Ви сказали, що «Матері Сребрениці» співпрацюють з матерями вбивць ваших дітей. У чому саме полягає ця співпраця?
— Наприклад, убито чиюсь дитину, і мати навіть не може знайти рештки. Тоді ми зв’язуємося з організаціями солдатських матерів з того боку, адже факти, яких ми так потребуємо, — у їхніх руках. Ми питаємо в тих матерів, чи не знають вони часом щось про масові поховання, що не були знайдені? Бодай приблизне розташування таких поховань?
Чи свідчать вони проти власних дітей? Звісно, ні. Але вони принаймні можуть дати нам підказку, де є інші поховання, і де більше матерів зможуть знайти бодай фрагменти тіла своєї дитини. Усе тримається на совісті та співчутті, адже кожна мати може зрозуміти, як це — втратити свою дитину й навіть не мати змоги її поховати. Багато з них не хочуть помирати, не давши хоч натяк матерям жертв. А ми не хочемо помирати, доки остання жертва не матиме власної могили, бо це наша відповідальність і перед тими матерями, хто не дожив до такого дня. Так ми й співпрацюємо.
Бесідувала Тетяна Євлоєва