Про
Ольга просить не називати її волонтером. Вона вважає себе просто громадянкою України, яка відчуває відповідальність за те, що відбувається з її рідними, друзями і країною.
Ця героїчна дівчина врятувала сотні життів там, де, здавалося б, місце тільки чоловікам. Однак далеко не всі з них, міцних і витривалих, можуть витримати стільки болю і втрат, скільки випало на долю Крохи. Часто без їжі та ночівлі, під кулями і мінометним обстрілом, без бронежилета, який заважає працювати, Оля робить все, щоб врятувати людину, адже знає, що начає втрачати рідних людей…
«Коли почалася війна, я все думала, чим зможу бути корисною на фронті. Знала, що зможу допомогти…»
— Рішення брати участь у захисті територіальної цілісності прийшло відразу після того, як почався Майдан. Я не була дуже активною учасницею Революції. На Майдан приходила до афганців, яких знала з юності, потім до хлопців з Чернівців, звідки був родом мій тато. Постійно там знаходитися не могла, тому що, як і у багатьох, у мене була робота (Ольга працювала помічником нотаріуса,- ред.). Коли могла — допомагала, наприклад, розносила чай і бутерброди…
Після того, як у центрі європейської столиці почали стріляти, я зрозуміла, що варто очікувати війни. Питання — коли? Ще у 2013–2014 роках жителі Донбасу почали масово скуповувати житло у Києві. Вони знали щось або були попереджені.
Коли почалася війна, я все думала, чим я зможу бути корисна на фронті. Знала, що зможу допомогти, але як? Волонтер Тетяна Ричкова, з якою я познайомилася у соцмережах, запропонувала поїхати на кілька днів у зону АТО. Однак я взяла відпустку і готова була допомогти істотніше. З новин я дізнавалася про постійні поранення бійців. Харківський госпіталь, госпіталь імені Мечникова у Дніпрі… Вмирала величезна кількість поранених, але чому? Значить, щось не так із медичною допомогою…
Хоттабича (позивний волонтера Іллі Лисенка, — ред.) я знайшла у Тані на сторінці у соцмережах. Написала йому, що хочу поїхати в АТО як медсестра. Ми зустрілися, але протягом всієї нашої зустрічі він намагався мене відмовляти, повторював, що це війна, що там працюють міномети…
Якось о дванадцятій годині ночі на телефон прийшло повідомлення: «О 6:00 — виїзд». Скоріш за все, Ілля сподівався на те, що я в цей час сплю і не побачу есемеску, але я не спала — було якесь передчуття. Сумку я зібрала відразу ж після нашої зустрічі. Коли їхала, попередила тільки сестру. Мама думала, що я їду у відпустку, але відчула недобре і прокинулася вранці, коли я вже стояла на порозі. «Олю, ти знаєш, що робиш», — сказала вона, розуміючи, що відмовляти мене марно. Свекруха дізналася про моє рішення, тільки коли я була вже на фронті.
Їдучи, сказала мамі, що якщо зі мною щось станеться, ніхто в цьому не винен, адже я сама зробила вибір.
«Вийшли лікарі і сказали, що зробили все можливе… Я не могла зрозуміти — як? І розплакалася»
— У нас був тяжко поранений
Тільки наступного дня, коли ми привезли поранених, лікарі побачили, що мене мучить смерть того хлопця. До мене підійшов судмедексперт, який пояснив, що я все зробила правильно, вчасно привезла, але те, що він подавав ознаки життя — це була агонія. Куля того калібру моментально розриває все всередині, до того часу він уже стік кров’ю. Мене це трохи заспокоїло, але я дала собі слово, що більше жодного бійця не втрачу…
«Сепари не зрозуміли, як швидка може літати зі швидкістю 200 км. Це був мій перший мінометний обстріл»
— Довезти бійця до лікарні на дуже низькому тиску можна тільки на такому реанімобілі, який був у нас. Його у зону АТО дав Льоша Мочанов (Олексій Мочанов, відомий волонтер і автогонщик, — ред.). Саме завдяки такій машині ми врятували багато життів. Це повноцінний укомплектований реанімобіль, а не убитий — без пандусів, нош, комплектуючих тощо. У зоні АТО Льоша був з квітня
Якось поїхали забирати поранених із Шахтарська, і почався мінометний обстріл. Ми приїхали на точку забору раніше, тому чекали, сховавшись за деревом. Думали, що нас ніхто не бачив, але виявилося, що стріляли саме по нас. Ми стрибнули в машину і помчали на повній потужності. Благо, наші прикрили. Сепари не зрозуміли, як швидка може літати зі швидкістю 200 км. Це був мій перший мінометний обстріл…
Спочатку найбільше не вистачало перев’язки. Ті бинти, що передавали — одна тільки назва. Наприклад, коли заходила американська або німецька гуманітарка, так якщо вже наклав пов’язку, то це пов’язка. Це вже потім якось завезли наш ІПП (індивідуальний перев’язувальний пакет), який був дуже хорошим.
На початку війни на наших очах гуманітарка, яка приходила від волонтерів, поверталася на мирну територію — комусь кудись. Зараз такого немає.
«Я весь час мріяла про старшого брата, але в однині, а отримала — багато»
— Крохою мене назвав Хоттабич. Ще в першій поїздці. Всю дорогу Хоттабич звертався до мене «Крошечка, Крошечка». Так всі і почали називати. Пізніше вже з’явився ще один позивний — «півтора метра люті». А взагалі багато бійців мені в очі говорять «сестричка», а між собою — «братухою» називають.
Я весь час мріяла про старшого брата, але в однині! (Сміється). А отримала багато. Це і Хоттабич, і Льоша Мочанов, і Влад Доценко…
Пам’ятаю, як вперше лягали на нічліг (а це було під бордюром, щоб не зачепило осколком), і хлопці лягли так, щоб я була по центру. Мене це обурило і я заперечила, що не треба мене охороняти.
Коли я допомагала пораненим, Хоттабич все питав: «Крошечко, звідки ти так вмієш? Ти точно не медик?». Я тільки посміхалася і відповідала: «Ні, я ж юрист». Коли ти до цього втрачав близьких людей (у мене померли сестра, брат, потім тато і чоловік), ти розумієш, що означає для сім’ї втратити годувальника. Звідси природне прагнення рятувати людські життя.
«ДАП… Це був конвеєр. Я одномоментно отримала тринадцять
— Перший загиблий — це Сергій Сідлецький (Грізлі), людина з доброю душею. Сергій загинув від кумулятивної кулі, яка пробила БТР, бронежилет, пройшла крізь нього і вилетіла з іншого боку машини… Зараз його бронежилет знаходиться у Житомирському музеї. Коли загинув Грізлі, я зателефонувала Хоттабичу і сказала, що ми заїжджаємо на Піски. Цей напрямок був відносно спокійним для нас до того часу, поки туди не зайшов
Десь 14–15 грудня (2014 року) заїхав
Коли зайшли бійці з
Того разу я одномоментно отримала тринадцять
На фронті я завжди вела бортовий журнал, адже він дуже допомагає відновити події. Бійців треба обов’язково записати, адже були випадки, коли в машині були хлопці з однаковим прізвищем, ім’ям, по батькові і навіть званням! Відрізнялися тільки роком народження.
«Він мені кричав у трубку: Крохо, вийду з терміналу — одружуся…»
— Втрат було багато, але якби не Герой України Ігор Зінич, якого немає вже, їх було б набагато більше.
Уже минуло два роки, але мені все так само боляче згадувати про нього. Ігор — це хлопчик з променистими очима та усмішкою, що не сходила з обличчя.
Коли ми їхали в Піски, Ігорю сказали, щоб знайшов Кроху, яка допомагатиме забирати поранених з ДАПа. Він мене знайшов, попросив допомогти з тактичним рюкзаком. Я викинула непотрібне, доукомплектувала необхідними матеріалами. Ми бачилися тільки дві години. Вже наступного дня вранці він виїхав у термінал аеропорту. Після цього ми тільки передзвонювалися, переписувалися есемесками, і він передавав мені поранених.
Пам’ятаю, серед тяжко поранених був
13 січня мене відправили у Київ перепочити, але саме в той час почалися найгарячіші події в аеропорту. А коли
Волонтер Таня Ричкова поїхала трохи раніше, повезла протигази. Зінич мені дзвонив і кричав у трубку: «Крохо, у мене всі лежать, нас можна брати голими руками!». Я порадила йому вологі серветки прикладати до носа, змочувати їх час від часу, щоб хоч якось врятуватися. Завдяки цьому Ігорьок і підняв їх на ноги. Найтяжчих прокапував. Саме завдяки такому шаленому завзяттю рятувати, яке було у Ігоря, вижили понад 70 осіб. Це те спільне, що було у нас і завдяки чому вийшов наш рятувальний тандем.
На той момент Ігорю було всього 25 років, а мені — 35. Він кричав у трубку: «Крохо, вийду з терміналу — одружуся!». Я сміялася — дитина ж, але підбадьорювала, намагалася підтримати, як тільки могла.
У нас була домовленість: якщо хтось раніше ротується, чекає іншого на Водяному. Я обіцяла, що витягну його з того пекла.
Це були найтяжчі п’ять днів терміналу, чотири з них — практично без сну. Я подзвонила Ромі Бабичу з
20 січня, коли вже підірвали термінал і прийшла остання БТЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований), я бігала, шукала Ігоря, але так і не побачила. Комбриг Женя Мойсюк відправив туди машину за Олегом Кузьміних, який також потрапив у полон, як і ті бійці, що вижили. Це була остання надія на його порятунок — ми зрозуміли, що це кінець… Я рвалася поїхати туди і забрати його, але туди більше нічого не йшло.
Я вірю, що його можна було витягнути. Ігоря просто залишили, він був живий. Мені говорили, що у нього були перебиті ноги, але його можна було потягнути у спальнику за собою… Це не завдало б якихось значних труднощів. Він їх рятував, він їх витягував, а його просто залишили…
До сьогодні мені тяжко про це говорити, бо це була дитина з променистими очима, яка могла б жити, закінчити інститут і стати чудовим хірургом.
«На фронті я плакала тричі»
— Я б не сказала, що весь фронт був для мене тяжким. Морально від фронту я не втомилася, оскільки від початку постановила собі, що війна — це не казка, тому і не будувала якихось ілюзій. Розуміла, що в
Зброю в руках я тримала раз. Це було на День незалежності, коли сепари вирішили нас «привітати» зі святом. Хоттабич із хлопцями побігли з ношами забрати пораненого цивільного. А мені вручили автомат, запитавши: «Крохо, стріляти вмієш?». Я так з ним і простояла. Якщо хтось додому везе гільзи або якусь зброю, то у мене всього цього немає. Я не хочу, щоб мої рідні це бачили.
Я плакала на фронті всього тричі: коли помер той хлопчик двадцятирічний, коли Сергія «Грізлі» поховали і коли загинув Ігорок Зінич.
Я засмучена п’ятою та шостою хвилею, бо якщо перші чотири були мотивовані і йшли на війну з почуттям патріотизму, то останні військові вважають, що без взуття і спорядження воювати вони не зможуть. Але передова — це насамперед захист Батьківщини і своєї сім’ї. Треба це розуміти.
* * *
Зараз Ольга Башей обіймає посаду радника заступника міністра оборони, але в більшості випадків працює від імені міністра Степана Полторака. За його дорученнями Кроха їздить в АТО, щоб контролювати ситуацію в медичному напрямі. Але зараз, як і раніше, Оля не може побувати на передовій з перевіркою — і відразу ж повернутися на мирну територію.
— Я не змінила свого ставлення до того, що відбувається в АТО, — каже Ольга Башей. -Якщо я там, то залишаюся у наших хлопців, і якщо є поранені, то допомагаю з евакуацією. Інакше я вже не можу…
