Одним із перших українських дослідників Сходу і популяризаторів класичної арабської і перської літератури був Іван Франко (1856–1916). У сходознавчих дослідженнях він мав щиру підтримку свого близького друга, геніального орієнталіста Агатангела Кримського, який ще й консультував його з багатьох питань, пов’язаних зі східною історією та літературою.
З доповіддю «Мусульманські мотиви в українській літературі», присвяченою східній, зокрема ісламській, тематиці в творчості Івана Франка, на VI Міжнародній ісламознавчій школі виступила старший науковий працівник Львівського музею Івана Франка Соломія Вівчар.
Наводимо деякі фрагменти доповіді.
У 1894 році Іван Франко опублікував науковий реферат «До питання про перекази про Магомета у слов’ян». Це досить велика за обсягом стаття, присвячена дослідженню стосунків між мусульманським і християнським світами у різні історичні періоди. Слов’янські народи (особливо південні і східні слов’яни), як повідомляє письменник, перебували на самій межі цих світів і тому часто відчували на собі вплив народів, що сповідували Іслам. У ХІІ-ХVІІІ ст. це були переважно турки і татари.
Іван Франко спростовує думку про їх винятково негативну роль щодо слов’янського світу, зазначаючи: «… там, де вони (мусульмани — С. В.) здобули собі повне панування, вони виявляли у багатьох відношеннях гуманність, терпимість до іновірців і давали доступ до цивілізації… слов’яни були звільнені від військової служби, не були утискувані надмірними податками, а у релігійному та церковному відношенні мали досить значну автономію».
Не оминає увагою письменник і такі історичні факти, як набіги татар на слов’янські землі і взяття у неволю людей, говорить про те, що ці контакти, хоч і не завжди позитивні для слов’ян, мали великий вплив мусульманських народів на їх духовне життя, мову, літературу, народні пісні, звичаї, одяг, вірування і перекази.
У своїй статті Іван Франко, передусім, пропонує читачам довідатися, що насправді знали слов’яни про Іслам. Матеріалом його дослідження є не лише слов’янський фольклор, але й численні письмові свідчення, власноручно зібрані у багатьох середньовічних рукописах, а також джерела із Західної Європи — іспанські, італійські і французькі. Український письменник був одним із найкваліфікованіших знавців рукописів і апокрифів, а його репутація як дослідника може вважатися бездоганною.
Окрему увагу Іван Франко приділяє легендам про Пророка Мухаммада, що були популярними серед слов’ян, їх очевидно приносили до слов’янських країн численні невільники, які, пробувши певний час у турецькій неволі і наслухавшись там різних оповідань, поверталися на Батьківщину. Розповіді ці передавалися з вуст у вуста, обростаючи неймовірними, фантастичними подробицями (наприклад, про християнське походження Магомета і навіть перебування його у монастирях).
Іван Франко наводить декілька легенд, зокрема розповідь про мандрівку Магомета на сьоме небо. Це відомий сюжет, описаний у сурі Корану. В слов’янському переказі він виглядає так: «Архангел Гавриїл заніс Магомета до Єрусалима. Помолившись у святині, Магомет виходить і знаходить поряд з нею драбину, що веде до неба. Небеса зіткані зі срібла, зорі висять на золотих ланцюгах. На першім небі знаходиться Адам, а також ангели в людській, конячій, волячій і курячій подобі, що моляться за людей і тварин. Курячий ангел — це півень, який стоїть ногами на склепінні першого неба, а головою торкається другого неба; коли він заспіває, всі півні на небі й на землі починають співати. Друге небо із золота, там знаходиться Ной. На третьому, смарагдовому, знаходиться ангел смерті — такий великий, що відстань між його очима 70 днів дороги. Він тримає у руці дошку, на якій увесь час пише і стирає». Дуже схожий сюжет Іван Франко знаходить у єврейських і греко-християнських апокрифах.
Є у слов’янських переказах і відома розповідь про меч Магомета Зульфікар (у легенді цей меч називається Зафікар), який після його смерті перейшов до Аліма. Меч цей був «дивовижної гостроти… у що б ним Алі не вдаряв, чи то в залізо, чи то в сталь все було, як павутина… Після смерті Магомета Алі з великою тугою поїхав у гори до скель, бажаючи з туги зіпсувати шаблю, і вдарив нею о скелю, аж уся відкрилася».
Наводить письменник і багато інших легенд, відомості про які він отримав з різних рукописів. Охочі ознайомитися з ними можуть прочитати розвідку Івана Франка.
Сюжети ці фантастичні і часто негативно забарвлені, однак, як зазначає письменник, «такі компліменти для інаковіруючих були у ті часи майже обов’язковими».
Також Іван Франко наводить дві західноєвропейські легенди про Пророка Магомета — про життя Магомета в Єрусалимі (французького єпископа Ільдебертія Нолянського) і віршований французький Roman de Mahomet про вчителя-пустельника і його учня Магомета. Діяльність Магомета перенесена на Захід, до Риму. Він постає у цьому творі християнином, римлянином і пустельником, далі кардиналом і кандидатом на папський престол. В іншій італійській легенді Магомет постає у образі святого, який називається Мальхонметто, що має означати «Messo de alto Dio sovrano» (посланник єдиного найвищого Бога).
В основі підходу Івана Франка — об’єктивність, а також наукова точність і порівняльний аналіз усіх можливих джерел. Митець здійснив величезний внесок у справу освіти нашого народу, адже у час, коли українською мовою не було достовірної історичної інформації про культуру Сходу (про Іслам, Коран і Магомета), він одним з перших розпочав велику і складну роботу з відкриття для нас світу і культури Орієнту.
Східні мотиви знайшли своє відображення і у художніх творах Івана Франка, зокрема у його казках. Спочатку він писав казки для своїх чотирьох дітей. Але вже незабаром ці твори стали скарбом не лише для дітлахів його сучасників, але і для майбутніх поколінь українських малюків.
Особливе місце у казковому доробку Івана Франка займають дві арабські поеми-казки — «Абу-Касимові капці» і «Коваль Бассім». Вони привертають увагу, насамперед, своєю екзотичністю, адже наприкінці ХІХ ст. Схід був для українського читача своєрідною terra incognita, а достовірної інформації і контактів зі схыдними країнами практично не було. Літературні сюжети також були незвіданими.
«Абу-Касимові капці» — одна з найвідоміших віршованих казок Івана Франка. Він, використавши фабулу східної казки, створив оригінальний власний твір, що, за визначенням Агатангела Кримського, «заправлений міцною сатиричною сіллю», з ідеями гуманізму, позначений ліризмом, авторськими відступами і роздумами. Це не просто казка, а справжня поема з цікавим сюжетом, яскравими характерами і водночас жартами і гумором.
Можливо, вперше в українській літературі Іван Франко в казці «Абу-Касимові капці» розповідає про такий феномен східного життя, як дервішество, яке «освітлене так, неначе б він пильно вчитувався в ціле дервішівське письменство» (саме так написав про це Агатангел Кримський).
Сюжет ще однієї східної казки «Коваль Бассім» також є запозиченням, з поєднанням арабських та українських мотивів. Захопливий сюжет, містифікації, східний колорит, іронія і сатира, життєлюбство головного героя, елемент соціального твору — ось основні риси цієї поеми-казки.
«Абу-Касимові капці» і «Коваль Бассім» і зараз залишаються одними з улюблених казок як серед дітвори, так і у дорослих читачів, адже з них кожен читач візьме те, що хоче і може взяти.
