На початку XVII ст. на теренах Надчорномор’я оселилися ногайські орди, що мігрували з-за Волги. Вони сформували кілька військово-політичних об’єднань, одне з них дістало назву Єдисанська Орда.
Орда займала територію між Дністром і Дніпром. Османська імперія була зацікавлена в міграції ногайців-мусульман за умов, коли значна частина надчорноморських степів була слабо залюднена, і для охорони цих земель Стамбул мусив залучати значний військовий контингент.
В адміністративному плані Єдисанська Орда мала подвійне підпорядкування: крім османського уряду ногайці підлягали Кримському ханству, що традиційно підтримувало тісні зв’язки з тюркськими кочовими об’єднаннями.
Єдисанці переважно скотарили, й не просто забезпечували себе, а й продавати надлишок сусідам. На витривалі ногайські коні був попит в Османській імперії. Ногайці мали величезні отари овець і кіз, а ще верблюдів, про що не раз згадували мандрівники, що побували в ногайських таборах.
Значну частину часу чоловіки-ногайці перебували в походах, організованих османами та кримськими ханами. Основними противниками Єдисанської Орди були запорізькі козаки, що не тільки боронили свої зимівники, а часто й самі нападали на ногайські селища
До середини XVII ст. стосунки між українськими козаками та єдисанцями стали мирніші. Це було пов’язано з союзом, укладеним за Богдана Хмельницького, з Кримом та Османською імперією. Ногайці та запорожці разом ходили в походи проти Польщі та Московщини. Згодом на півночі Єдисану почали селитися запорожці, а ще втікачі — українські селяни, що їх утискала польська шляхта. Залюднена козаками територія стала відома як Ханська Україна. Найбільшими містами Єдисану були Очаків, Хаджибей та Дубоссари.
У XVIII ст. Єдисанська Орда опинилася в центрі воєнних конфліктів між Росією, Польщею та Османською імперією. Унаслідок російсько-турецької війни 1767–1774 років Орда втратила автономний статус, а її мусульманська людність або загинула в боях, або мусила назавжди покинути рідні землі. Але сама назва Єдисан не забулася. На думку українського історика Віктора Савченка, назва міста Одеса походить не від давньогрецького міста Одессос, а від зміненого топоніма Єдисан.
Польський письменник і мандрівник Юзеф Крашевський, відвідавши землі Єдисану 1843 року, писав у щоденнику:
«Вітаю тебе, берегу, давно колонізований греками, знаний ще від часів Ольгерда й Вітольда! Колись завойований ними, а їхніми нащадками втрачений. У степах твоїх багато років паслися татарські табуни коней, овець і верблюдів, й довго не було життя, не лунало жодного вигуку, крім «Аллаг!» ногайців і турків, бойового заклику єдисанців та скрипу татарських возів. Вітаю тебе, колишня вотчино Язловецьких! Земле, що нині належить цілому краю, а не одному лише родові. Що цілим провінціям дає рух, життя, торгівлю і гроші. Вітаю тебе, земле, протоптана сарматами, скіфами, даками, греками, татарами, генуезцями, поляками, турками, шведами…»
Не забутий Єдисан і сьогодні. Нещодавно група ентузіастів створила громадську організацію «Центр культурної спадщини Єдисан», і її провідним експертом став знаний український історик-османіст Олександр Середа. Нова організація активно провадить різні заходи, інформуючи громадськість про багату історію та культуру регіону.
«Мультикультурність Єдисану, його феномен ідеального співіснування корінних народів полягав в тому, що роль османської влади тут зводилася лише до охорони кордонів та збирання податків. Те саме можна сказати і про кримського хана. Українці офіційно називали Єдисан „Ханська Україна“ або „Ганьщина“ й мали навіть свою окрему столицю — Дубоссари. Сучасні молдовани називали цю територію „Татарською Валахією“ та прекрасно розвивали свою культуру. Кримці й турки називали її Озю (Дніпро), й вона мала статус санджаку у вілаєті Сілістрія. Вірмени та євреї, що тут жили, користувалися переважно кримською екстериторіальністю. Тож унікальне місце співіснування українців, молдован, кримців, ногайців, османів, вірмен і євреїв — це і є наш Єдисан», — говорить координатор проєкту Олексій Сидорчук.
Одним з останніх заходів «Центру культурної спадщини Єдисан» стала зустріч краєзнавців із молоддю й жителями сіл Матіясове та Андрієво-Зорине, що на березі Сосицького лиману. У межах цього проєкту дослідники розповіли про маловідомі сторінки історії рідного краю, а також ознайомили присутніх з особливостями культурної спадщини Єдисану.
